Коли цьогоріч голова Європейського центрального банку Крістін Лагард виступала на сцені щорічного симпозіуму Федеральної резервної системи у Джексон-Хоулі, її слова мали подвійний характер: застереження і водночас заклик до розуміння сучасних реалій європейської економіки. За її оцінкою, без іноземних працівників Євросоюз, економіка якого значно постраждала в період пандемії, виглядав би нині значно слабшим. Міграція забезпечила близько половини приросту робочих місць у єврозоні з 2022 року, врівноважуючи демографічний спад і компенсуючи бажання європейців скоротити свій робочий день.
Міграція: двигун стабільності
Лагард не лише озвучила статистику, вона показала, як іноземні працівники стали ключовим фактором стійкості єврозони у період потрясінь: від стрибка цін на енергоносії до рекордної інфляції. Зайнятість у блоці зросла на 4,1% між кінцем 2021 року та серединою 2025-го – майже співпавши з темпом зростання ВВП. Лише у 2022 році мігранти становили 9% загальної робочої сили, але забезпечили половину приросту за три роки. Без них економіка Німеччини втратила б близько 6% ВВП, а відновлення Іспанії після пандемії було б майже неможливим.
Міграція також пом’якшує демографічний спад і дозволяє бізнесу підтримувати прибутковість навіть тоді, коли реальні зарплати відстають від продуктивності. Важливо, що європейські компанії отримали можливість нарощувати виробництво, не ламаючи фінансової моделі.
Внутрішні чинники, що підтримують стабільність
Європейський ринок праці нині демонструє кілька нетипових рис:
- Затримка реакції зарплат на інфляцію. Реальна заробітна плата впала майже на 2% між кінцем 2021 та початком 2023-го і лише поступово наздоганяє продуктивність. Це дозволяє компаніям уникати різкого росту витрат на робочу силу.
- Скорочення середньої кількості робочих годин. Зайнятість зростає, навіть коли працівники відпрацьовують на 1% менше, ніж до пандемії, через бажання гнучкого графіка та коротшого робочого дня.
- Розширення пропозиції робочої сили. Після пандемії ринок повернувся до допандемічного рівня і навіть додав близько шести мільйонів осіб, здебільшого завдяки жінкам, людям старшого віку та іноземним працівникам.
- Разом із глобальними чинниками – падінням цін на енергоносії, налагодженням ланцюгів постачання та проактивною фіскальною політикою – це допомогло Європі уникнути різкого зростання безробіття, яке традиційно супроводжує жорстке стримування інфляції.
Демографія та політика: тінь над стійкістю
Попри позитивні результати, перспективи єврозони залишаються невизначеними. Населення працездатного віку продовжує скорочуватися – до 2040 року прогнозують зменшення на 3,4 мільйона осіб. Глобальна народжуваність у 2023 році вперше впала нижче рівня відтворення.
Політика теж додає невизначеності. Ультраправі партії тиснуть на уряди від Берліна до Риму, обмежуючи приплив нових громадян. Лагард застерегла: “тиск політико-економічних сил може дедалі більше обмежувати приплив”, а це зменшує потенціал міграції як інструменту пом’якшення дефіциту робочої сили.
До того ж нові уподобання працівників – гнучкий графік і скорочений робочий день – ускладнюють компаніям нарощування витрат на працю під час економічного піднесення.
Ставлення до міграції: між економічною необхідністю і ксенофобією
Європа опинилася у ситуації, коли економічна реальність дедалі частіше вступає у суперечність із суспільними настроями. Міграція довела свою здатність стати двигуном зростання і стабільності, однак політичні й культурні упередження залишаються серйозною перепоною. Попри статистику, яка демонструє внесок іноземних працівників у підтримку економіки, громадська думка в багатьох країнах коливається від стриманої недовіри до відвертої ворожості.
Дані останнього Standard Eurobarometer (2024) ілюструють цей контраст. У середньому 87 % європейців погоджуються з твердженням, що іммігранти роблять внесок у їхню країну. Найвищі рівні підтримки зафіксовані у Швеції (87 %), Люксембурзі (86 %), Ірландії (78 %). Водночас у Болгарії та Латвії цей показник становить лише 27 %, на Кіпрі й в Естонії – 29 %. Така поляризація демонструє, що попри об’єктивну економічну користь міграції, соціальне сприйняття залишається вкрай нерівномірним і часто формується політичними кампаніями чи медійними наративами.
Зростання впливу правих і ультраправих партій у низці держав лише посилює цю тенденцію. У передвиборчих кампаніях мігранти часто постають “зручними винними” за економічні негаразди – від дефіциту соціальних ресурсів до проблем безпеки. Це живить ксенофобію, яка у 2020-х роках знову виходить на поверхню, особливо після нових хвиль переселення, спричинених війною в Україні, конфліктами на Близькому Сході та кліматичними катастрофами в Африці.
Лагард у своєму виступі фактично натякнула на необхідність нового дискурсу: питання міграції не можна зводити лише до політики кордонів. Воно потребує комплексної переоцінки, яка включає визнання економічної цінності мігрантів та боротьбу з ксенофобією як структурним ризиком для європейської демократії. Якщо ставлення до мігрантів не зміниться, Європа ризикує втратити свій головний компенсатор демографічного спаду, а разом із ним – і стійкість ринку праці.
Український фактор: робоча сила чи демографічний виклик для ЄС
Війна Росії проти України стала не лише найбільшим гуманітарним викликом у Європі з часів Другої світової, але й фактором, який суттєво змінив структуру ринку праці у країнах ЄС. За даними Єврокомісії, від 2022 року на території Євросоюзу отримали тимчасовий захист близько 4,3 млн українців. З них понад половина – працездатного віку, і близько 1,5 млн уже інтегрувалися в європейський ринок праці.
Короткостроковий ефект виявився відчутним.
Польща завдяки українським мігрантам уникла глибокої кадрової кризи у сфері послуг і будівництві. За оцінками Національного банку Польщі, у 2023 році українці забезпечили до 1% приросту ВВП.
Німеччина отримала додатковий ресурс у сфері догляду та логістики, де бракувало робочих рук.
Чехія та країни Балтії скористалися притоком робочої сили для підтримки промисловості та ІТ-сектора.
Проте довгостроковий вимір складніший. Масова еміграція працездатних українців означає, що країна-донор втрачає частину свого людського капіталу. Для ЄС це створює парадокс: з одного боку, українці пом’якшують демографічний спад у Європі; з іншого – чим довше триває війна, тим менш імовірним стає їхнє повернення, що ускладнює майбутню відбудову України.
За даними Світового банку (2024), відтік робочої сили з України вже коштує країні до 7% потенційного ВВП щороку. Для Європи ж це означає подвійний виклик: підтримка інтеграції українців у свої економіки та одночасне забезпечення того, щоб їхня присутність не перетворилася на фактор остаточного “вимивання” людських ресурсів із сусідньої держави.
Політичний аспект теж неоднозначний. Українці у ЄС сприймаються значно краще, ніж біженці з Африки чи Близького Сходу: опитування Eurobarometer фіксують високий рівень готовності інтегрувати саме українських переселенців. Це створює унікальний “прецедент вибіркової міграції”: економіка потребує всіх працівників, але суспільство готове приймати лише тих, кого вважає культурно близькими.
З огляду на перспективу вступу України до ЄС, міграційний фактор набуває додаткового виміру. Якщо інтеграція відбудеться, переміщення робочої сили між Україною та державами-членами стане внутрішньою справою Союзу. Це може стати як порятунком для старіючої Європи, так і загрозою для відбудови самої України, яка ризикує залишитися без значної частини молодого та кваліфікованого населення.
Технології: шанс і нова пастка для європейського ринку праці
Поряд із демографічними та політичними викликами, Європа входить у фазу, коли технології стають не просто допоміжним інструментом, а потенційним визначальним фактором майбутнього ринку праці. Автоматизація та штучний інтелект уже сьогодні змінюють виробничі ланцюги, логістику, фінансові послуги, охорону здоров’я. У короткостроковій перспективі вони можуть частково компенсувати брак робочої сили, але водночас створюють ризики, які не менш серйозні, ніж демографічний спад.
З одного боку, європейські компанії отримують шанс нарощувати продуктивність, не спираючись виключно на міграцію. Дослідження показують, що у промисловості та сфері транспорту впровадження автоматизації здатне покрити до 15% дефіциту кадрів у найближчі п’ять років. У сфері послуг штучний інтелект уже поступово замінює частину рутинних завдань – від обробки клієнтських запитів до бухгалтерського супроводу. Це дозволяє бізнесу утримувати конкурентоспроможність навіть за умов скорочення робочих годин та зростання витрат на соціальні гарантії.
З іншого боку, технології створюють нову соціальну нерівність. Країни Північної та Західної Європи, які активно інвестують у цифровізацію та освіту, швидше адаптуються до нової реальності, тоді як держави Півдня ризикують відстати. Виникає і внутрішній розрив: висококваліфіковані працівники отримують додаткові можливості, тоді як менш освічені групи можуть втратити доступ до стабільної роботи. У поєднанні з політичними обмеженнями щодо міграції це створює загрозу соціальної напруги.
Особливим викликом стає перекваліфікація. Європейська політика “навчання протягом життя” має стати не гаслом, а практикою. Без масових інвестицій у перекваліфікаційні програми ШІ не лише не вирішить проблему браку кадрів, а й загострить її, витісняючи частину працівників з ринку. Це означає, що технології – не автоматичний рятівний круг, а інструмент, який потребує стратегічного управління.
Як зазначають економісти, технологічний фактор стає третім стовпом поряд із демографією та політикою. Вибір, який зробить Європа, визначить, чи стане автоматизація партнером у подоланні кризи робочої сили, чи перетвориться на нове джерело соціальної та економічної нестабільності.
Висновок: стійкість тимчасова, рішення – стратегічні
Сьогодні європейський ринок праці виглядає стабільнішим, ніж прогнозували багато економістів, завдяки поєднанню глобальних і внутрішніх чинників, зокрема міграції. Але, схоже, ця стійкість є тимчасовою. Демографічний спад, політичні обмеження та зміни у вподобаннях працівників створюють ризики для майбутнього зростання продуктивності та зайнятості.
Лагард закликає політиків оцінювати економічну цінність міграції та готуватися до структурних змін на ринку праці. Європі також доведеться шукати нові джерела продуктивності – від автоматизації до штучного інтелекту, аби компенсувати обмеження у пропозиції робочої сили.
Як підсумовує президент ЄЦБ, цитуючи Алексіса де Токвіля: “Історія ринку праці не повторюється точнісінько”. Знання причин нещодавньої стійкості допомагає підготуватися до наступного потрясіння – будь-якого його масштабу.
