Мільярди для укриттів і відсутність відповідальності: перевірка бомбосховищ показала кризу цивільного захисту українців
П’ятий рік повномасштабної війни свідчить про критичний провал у системі цивільного захисту України. Наявність укриття до сих пір не гарантує виживання, оскільки з 66 574 офіційно зареєстрованих захисних споруд 93% є фактично непридатними. Замість реального захисту для мільйонів людей країна має тисячі затоплених, захаращених або зачинених на замок приміщень. Поки посадовці, освоюючи мільярдні кошти, виділені на обладнання укриттів з держбюджету, обмежуються формальними перевірками і звітами, люди продовжують гинути під стінами заблокованих сховищ. Ситуацію загострює цифровий хаос, оскільки значна частина навіть функціонуючих об’єктів відсутня в електронних базах і застосунках, тому координуватися під час атаки неможливо. Бездіяльність контролюючих органів перетворила порятунок громадян на лотерею, де ціною цинізму і безвідповідальності стають людські життя.
Від мільярдних тендерів до зачинених дверей: скільки коштів виділяється на укриття
Результати масштабного моніторингу цивільного захисту, в межах якого фахівці офісу омбудсмана провели 1066 детальних інспекцій у різних регіонах країни, виявили глибоку системну кризу між фінансовими вливаннями та реальною безпекою громадян. З понад тисячі перевірених захисних споруд лише 80 об’єктів відповідали нормам і опинилися без серйозних недоліків, що свідчить про критично низьку ефективність виконаних робіт. Коментуючи ці тривожні показники, уповноважений з прав людини Дмитро Лубинець наголосив, що однією з ключових проблем залишається повна або часткова недоступність укриттів для людей з інвалідністю. При цьому балансоутримувачі об’єктів традиційно намагаються зняти з себе відповідальність, часто пояснюючи невідповідність базовим інклюзивним вимогам хронічною нестачею належного фінансування.
Аналіз реальних грошових потоків повністю спростовує аргументи про дефіцит ресурсів, адже загальна сума коштів, виділених з державного та місцевих бюджетів на будівництво, ремонт та облаштування укриттів за весь час повномасштабної війни, зараз вже складає понад 45 мільярдів гривень. Процес накопичення цих інвестицій відбувався нерівномірно, оскільки початкова цифра в 31,3 мільярда гривень відображала чисті витрати через систему електронних закупівель Prozorro лише за перші 1000 днів війни станом на кінець 2024 року, за які було проведено понад 46 тисяч профільних тендерів.
Поточні показники 2026 року виявилися суттєво вищими, що пояснюється радикальним нарощуванням фінансування безпекової інфраструктури протягом 2025 та 2026 років. При цьому левова частина цього капіталу розподіляється через цільові державні субвенції, спрямовані переважно на заклади освіти, а також покривається за рахунок прямих видатків із бюджетів громад.
Географічна структура капіталовкладень чітко демонструє, що розподіл фінансування безпосередньо залежить від рівня безпекових ризиків та фінансової спроможності конкретних громад. У рейтингу регіональних лідерів за обсягами витрат на укриття очікувано домінує Київ, який освоїв 7,2 мільярда гривень. Лише в 2026 році міська влада виділила на будівництво нових і ремонт вже наявних захисних споруд цивільного захисту 2 148 145 000 гривень. У 2025 році майже стільки же виділяли лише на будівництво.
За Києвом слідує Київська область з показником у 4,2 мільярда гривень. Далі зі значним відривом ідуть прифронтові та промислові регіони: Дніпропетровська область витратила 3 мільярди гривень, Одеська — 2,2 мільярда гривень, Харківська — 1,9 мільярда гривень, а Запорізька — 1,6 мільярда гривень. Замикає цей перелік відносно віддалена від зони активних бойових дій Львівська область, де обсяг видатків склав 1,1 мільярда гривень.
Найбільш системно та послідовно держава фінансує напрям цивільного захисту у школах та дитячих садках, вбачаючи в цьому єдиний спосіб повернути дітей до безпечного очного навчання. Державні субвенції на освітні укриття демонструють стрімку висхідну динаміку за роками, яка розпочалася у 2024 році, коли з держбюджету було спрямовано 2,5 мільярда гривень цільової субвенції. У 2025 році обсяг освітньої субвенції суттєво зріс і склав 6,2 мільярда гривень, причому паралельно виділялися окремі мільярдні кошти на швидке встановлення мобільних укриттів. У поточному бюджеті 2026 року уряд заклав та поетапно розподіляє 5 мільярдів гривень на облаштування 113 великих шкільних сховищ, зокрема складних підземних шкіл, та близько 1 мільярда гривень на створення безпекових умов у дитячих садках, де заплановано зведення 18 підземних сховищ.
Окрім внутрішніх коштів, значну частину укриттів будують за рахунок міжнародних донорів у межах програм Світового банку, фондів ЄС та масштабної ініціативи «Коаліції укриттів для України». Зокрема, з кінця 2024 року та протягом 2025–2026 років будівництво великих фортифікаційних сховищ почало активно фінансуватися європейськими грошима через програму Ukraine Facility від ЄС. Тільки за першу половину минулого року за цією міжнародною програмою через систему Prozorro пройшло угод на 5,3 мільярда гривень, які були спрямовані виключно на ремонти та капітальне будівництво захисних споруд.
Важливу стабілізуючу роль у реалізації цих безпекових проєктів відіграють місцеві бюджети громад, оскільки великі міста, такі як Київ, Дніпро, Харків та Запоріжжя, постійно додають мільярдні співфінансування з власних рахунків. Наприклад, у Харкові та Запоріжжі будівництво нових підземних шкіл та дитсадків фінансується за паритетною схемою 50/50 або повністю коштом міських бюджетів, що змушує місцеву владу оперативно переглядати кошториси. Постійне коригування та актуалізація видатків доводять, що фінансові цифри дворічної давнини вже дійсно не відображають реальних масштабів витрат під час війни, проте низька якість облаштування укриттів при такому надлишку ресурсів залишається головним викликом для контролюючих органів.
Система зачинених дверей: чому українці не можуть покладатися на укриття
Глибока системна криза інфраструктури цивільного захисту в Україні вкотре доводить, що паперові звіти про готовність захисних споруд кардинально розходяться з жорстокою реальністю, де зачинені чи занедбані сховища стають причиною непоправних трагедій. Найбільш виразним і болісним свідченням цієї управлінської недбалості стали події в столиці в ніч на 1 червня 2023 року, коли під час інтенсивного ворожого обстрілу мешканці намагалися знайти порятунок у підвалі поліклініки. Блоковані замкненими дверима люди опинилися в пастці на порозі об’єкта, який мав гарантувати їм безпеку, і саме в цей момент поруч впали смертоносні уламки збитої ракети.
Цей інцидент забрав життя двох жінок та дев’ятирічної дівчинки, а також залишив після себе кількох поранених містян, оголивши критичні прогалини в організації доступу до цивільного захисту. Правоохоронні органи згодом чітко кваліфікували бездіяльність відповідальних осіб, результатом чого став судовий вирок для цивільного охоронця у вигляді 4 років позбавлення волі, тоді як щодо профільних посадовців адміністрації було відкрито окремі кримінальні провадження за фактом службової недбалості.
Попри гучні судові процеси, хронічний характер проблеми підтверджує статистика комунальних скарг, адже від моменту початку повномасштабного вторгнення кияни надіслали понад 400 офіційних звернень щодо заблокованих підвалів та бомбосховищ. Ознакою тривалої дисфункції системи став резонансний інцидент у Подільському районі столиці в листопаді 2025 року, коли матір із дитиною під час повітряної тривоги натрапила на зачинені двері всередині захисного периметра.
Наступна інспекція ДСНС виявила специфічний юридично-побутовий парадокс, оскільки загальний вхід до споруди виявився відкритим, проте внутрішній простір був самовільно розмежований і перекритий локальними мешканцями для власних потреб. Задекларована київськими урядовцями місткість міської мережі укриттів, спроможна нібито вмістити 2,7 мільйона осіб, залишається суто теоретичною цифрою, яка абсолютно не відображає реального покриття через географічну та архітектурну нерівномірність.
У багатьох житлових масивах столиці шлях до найближчого безпечного місця перетворюється на небезпечний часовий квест тривалістю понад 10 хвилин, що в умовах застосування балістичного озброєння ставить під сумнів сам сенс евакуації. Особливо гостро ця проблема відчувається в межах великих секторів приватної забудови та в історичному центрі міста, де специфіка щільної старої архітектури взагалі не передбачала інтеграції захисних споруд у фундаменти будівель. Свідчення очевидців вказують на те, що навіть офіційно марковані на інтерактивних картах підвали часто несуть у собі більше загроз для життя через аварійний стан внутрішніх комунікацій гарячого водопостачання, де постійні прориви та підтоплення змушують людей регулярно викликати аварійні служби.
Альтернативні ж варіанти урядової інфраструктури, на зразок сусідніх будівель відомства ДСНС, залишаються повністю ізольованими від цивільного населення під приводом суворого режиму секретності об’єктів, попри офіційні письмові клопотання з боку об’єднань співвласників багатоквартирних будинків.
Стійкий скепсис та масова недовіра громадян до найпростіших підвальних споруд знаходять регулярні підтвердження під час перевірок Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини по всій території країни. Під час моніторингового візиту 30 березня 2026 року до захисної споруди в Запоріжжі за адресою вулиця Дмитра Апухтіна, будинок 24, інспектори зафіксували тотальне порушення норм цивільного захисту, заставши вхідні двері зачиненими на навісний замок. За відсутності будь-яких інформаційних табличок, контактів відповідальних осіб чи алгоритму отримання ключів, група не змогла оцінити внутрішній стан приміщення щодо працездатності вентиляції, наявності питної води та мінімальних санітарних умов. Аналогічну картину фахівці зафіксували в Миколаєві, де перевірка фонду найпростіших сховищ виявила, що приміщення, які в офіційних реєстрах значаться як цілодобово функціонуючі, насправді використовуються двірниками та комунальними службами як склади підсобного інвентарю.
У масштабах регіонального зрізу найгіршу динаміку продемонструвала Львівська область, яка очолила антирейтинг за часткою абсолютно непридатних та нефункціонуючих об’єктів цивільного захисту серед усіх 7473 наявних на її балансі споруд. Левову частку цього фонду становлять примітивні підвали з мінімальним рівнем тривкості, тоді як кількість надійних протирадіаційних і спеціалізованих сховищ залишається критично малою.
Аналітичні звіти пов’язують цей провал з тривалими аварійними ремонтами та відвертим фальсифікуванням даних на місцях, при цьому Львівщина показала нульову ефективність у сфері виконання розпоряджень центральних органів влади щодо усунення виявлених дефектів станом на початок 2026 року. Замість реального фінансування модернізації сховищ місцева влада намагається перекласти весь фінансовий тягар на плечі ОСББ, змушуючи мешканців ремонтувати комунальні підвали за власний кошт, але замість грошових компенсацій піддаючи їх подальшим бюрократичним перевіркам.
Коли укриття існує лише у звіті: механіка системного обману
Прірва між астрономічною сумою виділених мільярдів гривень та катастрофічними 7% реальної готовності захисних споруд, які офіційно зафіксував Офіс омбудсмана, демонструє системне інституційне безладдя та скоординоване вимивання державних грошей. Моніторинг публічних закупівель у системі Prozorro чітко оприлюднює алгоритми, за якими безпековий бюджет трансформується у приватні капітали замість надійних стін.
Найбільш поширеним інструментом імітації безпеки стало маскування капітальних інженерних робіт під банальне візуальне оновлення. Величезні ресурси спрямовуються на декоративне опорядження цокольних приміщень, де укладання дорогої керамічної плитки, вирівнювання стін штукатуркою та косметичне оновлення електромереж за штучно завищеною вартістю підміняють собою реальний захист. Водночас базові життєзабезпечувальні вузли, серед яких встановлення сертифікованого фільтровентиляційного обладнання та пробиття обов’язкових додаткових евакуаційних виходів, просто не входить у кошторис.
Ця проблема ускладнюється хронічним «кумівством» під час розподілу замовлень, коли стратегічні підряди на зведення складних підземних шкіл та технологічних об’єктів у безпосередній близькості до лінії фронту отримують фірми-одноденки чи підприємства із явним шлейфом зв’язків із регіональними посадовцями, що закономірно призводить до зриву термінів та консервації недобудов. Ситуацію остаточно заганяє у глухий кут нормативний хаос у питанні власності, оскільки масова передача захисних споруд комерційним управителям, відомствам чи об’єднанням співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) породила масштабну зону колективної безвідповідальності. Чинне законодавство передбачає лише символічні адміністративні стягнення за заблоковані під час бомбардувань двері, а чіткого правового інструментарію для швидкого відторгнення таких площ на користь місцевих громад досі не сформовано.
Найбільша іронія та водночас трагедія ситуації полягає в тому, що ключовим елементом безпеки мільйонів людей держава досі списує на «людський фактор». Управління ризиками, яке спирається на відповідальність нічного вахтера, коменданта чи втомленого технічного персоналу є прямим свідченням інституційного самогубства. Коли балістика летить лічені хвилини, будь-який замок на дверях сховища автоматично перетворює цю споруду на пастку. Варто змінити людину на замкові системи укриттів, що мають бути напряму інтегровані із загальнонаціональною мережею сповіщення ДСНС. Коли сирена вмикається, то струм на магнітних замках зникає, а сервоприводи відчиняють двері. В такому разі доступ до порятунок здійснюється автоматично.
Ця ж логіка системного самообману простежується і в офіційній статистиці, яка гордо оперує значною кількістю захисних споруд. Але очевидно, що значна частина цього масиву існує лише у звітах для галочки. У реальності ж під цими номерами часто ховаються затоплені каналізацією підвали, захаращені приватним мотлохом комірчини або просто закинуті приміщення, куди бігти під час обстрілу — це смертельна логістична помилка. Україні потрібна безжальна цифрова чистка. Замість зацікавлених місцевих урядовців, які вигадують красиві цифри, аудит мають провести незалежні технічні інспектори.
Все, що не відповідає жорсткому стандарту виживання, має бути стерто з інтерактивних карт, аби не дезорієнтувати людей. Живу, реальну базу сховищ необхідно перенести в «Дію», аби всі мали змогу бути проінформованими про місцезнаходження сховищ у найближчому місці. Якщо користувач бачить зачинені двері чи відсутність вентиляції, він має в один клік відправити фото і скаргу, яка автоматично запускає юридичний маховик, а не зникає в бюрократичних коридорах.
Проте цифрові інструменти не працюватимуть без правової невідворотності. Доки балансоутримувачі та відповідальні за цивільний захист урядовці відбуваються символічними доганами чи адміністративними штрафами, укриття залишатимуться зачиненими. Коли людина гине на порозі замкненого бомбосховища під час удару, це не можна кваліфікувати як «службову недбалість» чи дрібне посадове порушення. Відповідальна особа повинна чітко усвідомлювати, що закритий підвал під час тривоги дорівнює реальному тюремному строку без права на умовне звільнення чи вихід під заставу. Тільки такий рівень персонального страху здатний перемогти системну байдужість.
Справжня стійкість держави вимірюється не кількістю номінальних точок на інтерактивній карті укриттів, а здатністю захистити громадянина в найкритичніші хвилини. Збереження чинного стану речей означає мовчазну згоду з тим, що право на порятунок і надалі залежатиме від випадковості.
