Переговорний процес щодо припинення російсько-української війни дедалі виразніше формується не навколо параметрів безпеки чи архітектури повоєнного врегулювання, а під впливом внутрішньополітичних дедлайнів Сполучених Штатів. Динаміка контактів, запропоновані часові рамки та зміст компромісів свідчать про те, що ключовим обмежувальним фактором для Вашингтона стає не позиція сторін конфлікту, а наближення виборчого циклу, який звужує простір для переговорів. Заяви президента Володимира Зеленського про таємні американсько-російські економічні домовленості на трильйони доларів, синхронізовані з витоками Reuters про поспіх Вашингтона укласти мир уже навесні, виводять процес з площини “пошуку компромісу” у площину стратегічного тиску.
“Пакет Дмитрієва”: економіка як валюта війни
Ключовим сигналом стала заява Зеленського про документи, які він бачив завдяки розвідці, – рамкову концепцію масштабної економічної співпраці між США та Росією, так званий “пакет Дмитрієва”. Йдеться про можливі угоди обсягом до $12 трлн, що передбачають поступове зняття санкцій, інвестиційні проєкти та довгострокову економічну кооперацію.
Постать Кирила Дмитрієва – очільника Російського фонду національного добробуту і наближеного до Путіна – тут принципова. Саме він, за даними західних медіа, був одним з архітекторів 28-пунктного плану, підготовленого спільно з американським спецпосланцем Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером. Фактично економіка вперше використовується як замінник безпекових гарантій: фінансові й торговельні обіцянки пропонуються наперед, щоб компенсувати відсутність політичної згоди щодо базових умов припинення війни.
Для Кремля це логічна стратегія: якщо військові цілі в Україні досягаються повільно, їх можна компенсувати реінтеграцією в глобальну економіку. Для частини американського істеблішменту – це шанс “закрити” війну великою угодою.
Час як стратегічний фактор: перевага для Кремля, обмеження для Вашингтона
“Україна не підтримає жодних потенційних домовленостей про нас, ухвалених без нас”, – наголосив Володимир Зеленський, фактично окресливши головний ризик нинішнього переговорного процесу: перетворення українського суверенітету на предмет геополітичного торгу.
Опублікована Reuters інформація доповнює цю картину і свідчить про прагнення США максимально стиснути часові рамки переговорів. За даними агентства, в обігу перебуває сценарій, що передбачає:
-до березня – погодження рамкової мирної угоди;
-у травні – проведення національних виборів в Україні та референдуму щодо умов врегулювання;
-до червня – фактичне завершення активної фази війни.
Мотивація Вашингтона при цьому не приховується навіть на неофіційному рівні. Ключовим чинником виступають проміжні вибори до Конгресу США, які різко звужують політичний горизонт адміністрації Трампа. В умовах виборчої кампанії затяжна війна перетворюється на токсичний фактор, що споживає політичний ресурс і ускладнює внутрішній порядок денний.
У результаті виникає парадоксальна ситуація: Сполучені Штати, які роками наполягали на принципі «нічого про Україну без України», тепер фактично заявляють, що простору для тривалих переговорів і комплексних гарантій безпеки більше немає. Швидкість процесу починає домінувати над його змістом.
Вибори під час війни: системний ризик, а не технічна деталь
Особливо вразливою ланкою цього сценарію виглядає ідея швидких виборів в Україні. Йдеться не про політичну волю, а про сукупність правових, безпекових і процедурних обмежень:
-чинний воєнний стан прямо забороняє проведення виборів без внесення змін до законодавства;
-Центральна виборча комісія оцінює мінімальний термін підготовки виборчого процесу в щонайменше шість місяців;
-за відсутності сталого припинення вогню кампанія залишатиметься вразливою до військових ударів, дезінформації та зовнішнього втручання;
Росія має довготривалий досвід порушення перемир’їв, використовуючи паузи для перегрупування та тиску.
У такій конфігурації вибори ризикують стати не механізмом легітимації миру, а інструментом політичної дестабілізації, наслідки якої можуть виявитися значно довготривалішими за сам переговорний процес.
Водночас у Вашингтоні вважають, що оновлений мандат української влади полегшить легітимацію болісних компромісів. Джерела Reuters прямо говорять: “Американці поспішають”.
Це – класичний приклад перенесення внутрішньополітичної логіки США на реалії війни в Європі.
Території: вузол, який не розв’язується
Найгостріше питання – Донбас. Росія вимагає повного контролю над регіоном, включно з територіями, які вона не змогла захопити військово.
США пропонують вільну економічну зону. Україна називає ультиматум неприйнятним, але обережно говорить про «гнучкі рішення».
Додатковий вибухонебезпечний елемент – Запорізька АЕС. Ідея американського управління станцією з постачанням електроенергії обом сторонам виглядає технократичною, але політично токсичною. Москва наполягає на контролі, пропонуючи Україні “дешеву електрику” – ще один варіант економічного тиску замість безпеки.
Війна триває – і це теж аргумент
Переговорні зусилля щодо припинення війни розгортаються на тлі системних атак Росії на українську енергетичну інфраструктуру. Масовані удари дронами й ракетами, масштабні відключення електроенергії та підвищені ризики для роботи атомних електростанцій є не супровідним фоном, а елементом переговорної стратегії Москви, спрямованої на підвищення ціни затягування процесу.
Росія демонструє готовність до політичного діалогу паралельно з цілеспрямованим тиском на цивільну інфраструктуру, сигналізуючи, що інтенсивність воєнних дій може корелювати зі швидкістю й напрямком дипломатичних рішень. У цій логіці руйнування енергосистеми виступає інструментом примусу, покликаним скоротити простір для маневру Києва та його партнерів.
Структура процесу: розбіжність цілей сторін
У сукупності вимальовується конструкція, в якій інтереси ключових учасників дедалі менше перетинаються:
Сполучені Штати орієнтуються на швидкий політичний результат, прив’язаний до внутрішнього виборчого циклу.
Росія пропонує масштабні економічні домовленості як альтернативу реальним зобов’язанням щодо припинення агресії.
Україна наполягає на збереженні суб’єктності та отриманні чітких безпекових гарантій, водночас опиняючись у часових рамках, сформованих поза її контролем.
За таких умов мова йде не про класичний мирний процес, а про переговори щодо формату завершення війни, де ключовими змінними стають темп, політична доцільність і економічні стимули, а не усунення причин конфлікту.
Ризик цього підходу полягає не лише в потенційних територіальних компромісах, а й у створенні міжнародного прецеденту: можливості де-факто «закрити» війну через масштабну економічну угоду, не змінивши поведінку держави-агресора. Відповідь на це питання визначатиме не лише параметри безпеки України, а й майбутню логіку врегулювання збройних конфліктів у ширшому міжнародному контексті.
Європейський вимір: “пакет Дмитрієва” як удар по трансатлантичній солідарності
Обговорення ймовірних американсько-російських економічних домовленостей викликало різку реакцію не лише в Києві, а й у європейських експертних та політичних колах. Ключова претензія полягає в тому, що потенційна угода США з Росією фактично підриває санкційну архітектуру ЄС, створену після 2022 року ціною серйозних економічних і соціальних втрат.
У європейській дискусії дедалі частіше звучить аргумент про подвійні стандарти Вашингтона. Адміністрація Трампа публічно критикувала ЄС за торговельну угоду з Індією, зокрема через закупівлі індійською стороною російської нафти, і навіть запроваджувала 25-відсоткові тарифи. Водночас самі США, за даними медіа, розглядають можливість масштабного економічного “перезавантаження” з Москвою – і це на тлі війни, яка безпосередньо загрожує європейській безпеці.
У Брюсселі це сприймають не як прагматизм, а як односторонню зміну правил гри: Європі пропонують і надалі нести витрати стримування Росії, тоді як Вашингтон потенційно отримує доступ до нових ринків, ресурсів і геоекономічних важелів. Саме тому в експертному середовищі дедалі частіше лунає теза: реалізація “пакета Дмитрієва” означала б де-факто перетворення Європи з партнера на другорядного гравця, інтереси якого можуть бути принесені в жертву американському внутрішньополітичному календарю.
“Експорт корупції”: ідеологічна складова великої угоди
Окремий пласт критики стосується не стільки цифр, скільки самої логіки економічної співпраці з Росією. У західній публічній дискусії все частіше звучить думка, що мова йде не про торгівлю в класичному сенсі, а про інституційну легалізацію корупційної моделі, в якій держава, великі гроші й політична влада злиті в єдину систему.
З цього погляду Росія розглядається як ідеальний майданчик для непрозорих фінансових схем: контракти, інвестиції та спільні проєкти з країною, де контроль і верховенство права є фікцією, створюють середовище для легального “відмивання” політичних і економічних рішень. Саме тому критики в Європі та Північній Америці говорять не про імпорт російської нафти чи газу, а про імпорт корупції як політичної технології.
У цьому контексті “пакет Дмитрієва” дедалі частіше інтерпретують як симптом глибшого процесу – ідеологічного зближення частини американського істеблішменту з авторитарною моделлю, де демократія сприймається як перешкода, а великі угоди між елітами – як універсальне рішення. Для Європи це означає не лише економічні ризики, а й стратегічний виклик ціннісному фундаменту трансатлантичного партнерства, яке десятиліттями будувалося на протилежних принципах.
