ІА “ФАКТ” вже писало про історію з “Веронікою Феншуй” не як про розважальну історію з царини астрології, а як про маркер небезпечного явища – приватного маршруту до державного рішення. За версією слідства, у листуванні колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака з Веронікою Анікієвич могли згадуватися кадрові питання, антикорупційні органи, журналісти й політичні опоненти.
Сам Єрмак заперечує, що радився з кимось щодо призначень. Але сама поява такого каналу вже ставить питання: хто ще може входити у політичну кухню не через посаду, процедуру чи відповідальність, а через приватний телефон?
Проблема не в тому, що хтось вірить у зірки. А в тому, що у воєнній державі неформальна людина без мандата, перевірки й відповідальності може опинитися поруч із темами кадрової політики, безпеки, антикорупції та медійного тиску. Це вже не ексцентрика, а чорний хід до влади.
Світовий досвід показує: спецслужбам уже не обов’язково ламати шифрування. Часто достатньо зламати поведінку людини. У березні нідерландські розвідслужби попереджали про російську кампанію проти акаунтів Signal і WhatsApp, націлену на посадовців і військових. У грудні 2024 року медіа писали, що з початку повномасштабного вторгнення українські органи відкрили понад 3200 справ про держзраду.
Російські вербувальні схеми затягували українських підлітків в арсони, диверсії й тероризм; за даними СБУ, понад 1100 українців були обвинувачені у таких діях, і кожен п’ятий серед них був неповнолітнім. Це різні рівні загроз, але логіка одна: ворог шукає не лише документи, а й входи в людські, цифрові й емоційні мережі.
Вітчизняна антикорупційна архітектура частково бачить цю проблему через категорію конфлікту інтересів, але і тут є межа. Торік Організація економічного співробітництва та розвитку в аналізі української системи доброчесності зазначала, що майже 90% адміністративних корупційних правопорушень, зафіксованих Національною поліцією та НАЗК у 2023 році, стосувалися саме порушень правил запобігання та врегулювання конфлікту інтересів.
Це показує загальну слабкість системи, яка часто реагує вже тоді, коли конфлікт став порушенням, але гірше працює з попередженням сірих зон – дружніх, сімейних, приватних, неформальних чи психологічних.
Це не абстрактна етика, а питання керованості держави. Торік українські антикорупційні органи викрили схему в закупівлях дронів і засобів радіоелектронної боротьби, де, за даними НАБУ і САП, контракти укладалися за завищеними цінами, а відкати могли сягати 30% вартості. Коли у критичних секторах з’являється неформальний доступ до рішень, держава платить не лише грошима, а й довірою до оборонної спроможності.
Довгострокова ціна ще більша. Світовий банк, Європейська комісія, уряд України та ООН у четвертій швидкій оцінці збитків і потреб оцінили відновлення України у $524 млрд на наступне десятиріччя – приблизно у 2,8 раза більше за номінальний ВВП України у 2024 році. Євросоюз через Ukraine Facility на 2024–2027 роки передбачив до €50 млрд підтримки. Такі гроші не можуть ефективно проходити через державу, де партнери підозрюють, що частина рішень ухвалюється не через процедури, а через особисті канали.
На цьому місці історія з “Веронікою Феншуй” перестає бути історією про одну жінку і одного посадовця. Вона стає історією про українську звичку вирішувати “через людей”.
Вітчизняна політична культура десятиліттями жила в режимі, де формальна посада важлива, але часто важливішим є доступ до першої особи; де процедура існує, але реальний імпульс рішення може народжуватися в кабінеті, чаті або телефонному дзвінку; де інституція має вивіску, печатку й регламент, але політична вага концентрується біля того, хто має прямий контакт із центром.
Особливо потужну форму ця модель отримала після 2019 року. Партія “Слуга народу” здобула одноосібну більшість у Верховній Раді, а президентський центр отримав можливість швидко перетворювати політичну волю на рішення парламенту. Слабкість такої конструкції в тому, що партія, побудована навколо лідера, не завжди стає самостійною інституцією, часто працюючи як провідник персонального мандата.
Саме тут виникає роль Офісу президента як фактичного політичного вузла. Формально ОП не є урядом і не є парламентом. Але в українській практиці він часто стає місцем, де сходяться кадрові, силові, дипломатичні, медійні й коаліційні сигнали. Польський аналітичний центр OSW рік тому писав, що призначення Юлії Свириденко прем’єр-міністеркою посилило вплив Андрія Єрмака на уряд, назвавши його фактично другою найвпливовішою політичною фігурою в країні після президента. Це зовнішня оцінка того, що в Україні давно відчували інтуїтивно: не завжди найважливішою є формальна посада. Часто важливішим є маршрут доступу.
Слабкість партійної системи лише підсилює цю культуру. Центр Разумкова у дослідженні за листопад 2025 року зафіксував, що 57,9% опитаних вважали потрібними для України нові політичні партії, а 69,6% – прихід нових політичних лідерів. НАЗК повідомляло, що майже 150 політичних партій не подали фінансову звітність за перший квартал 2025 року.
Партія, яка не веде нормальної звітності або існує переважно як бренд під вибори, не може бути повноцінним фільтром кадрів і політичної відповідальності. Коли партії слабкі, їхнє місце займають неформальні мережі: офіси, радники, донори, медійні менеджери, знайомі й люди з телефоном потрібної людини.
Демократична небезпека тут не в приватному листуванні як такому. Демократія не вимагає, щоб політики були людьми без друзів, страхів, забобонів і приватних розмов. Небезпека починається там, де приватний канал торкається публічного рішення. У нормальній архітектурі вплив існує, але проходить через розпізнавані канали: партії, парламентські комітети, урядові консультації, експертні висновки, конкурси, громадські слухання, медіа, судовий контроль, зареєстроване лобіювання.
Україна вже зробила крок у цьому напрямку через законодавство про лобіювання і запуск Реєстру прозорості. За даними НАЗК, станом на 30 вересня 2025 року в Реєстрі було 73 суб’єкти лобіювання, а загалом 147 лобістів могли впливати на ухвалення рішень у країні. Сенс такого реєстру простий: вплив не зникає, але стає видимим. У нього з’являється суб’єкт, статус, правила і слід.
Неформальний радник із приватного чату в цю логіку не потрапляє. Він може впливати на сприйняття посадовця, підказувати політичні рамки, просувати симпатії чи антипатії, але не залишати після себе реєстру, протоколу або декларації інтересів. Його не обирали. Він не складав присягу, не проходив слухання, не пояснював конфлікт інтересів та не відповідав перед виборцем. Це і є приватизація політичного рішення: вплив є, а суб’єкта впливу для публічного контролю немає.
Тут легко скотитися в сатиру. І спокуса зрозуміла: “Вероніка Феншуй”, державні призначення, дати народження, окремий телефон – це майже готовий політичний фарс. Але сатира має бути точною. Об’єктом іронії має бути не “астрологиня як жінка”, не “відьма при владі” і не приватна віра в знаки. Об’єктом іронії має бути феншуй як політична процедура. Бо якщо звести все до образу екзотичної жінки біля влади, ми отримаємо зручного персонажа і втратимо головне – систему, яка залишила чорний хід відчиненим.
Парадокс XXI століття в тому, що раціональні інструменти не гарантують раціональної політики. У 2024 році, за Stanford AI Index 2025, 78% організацій повідомляли про використання ШІ проти 55% роком раніше, а приватні інвестиції у генеративний ШІ сягнули $33,9 млрд. Але більше аналітики не завжди означає більше ясності. Іноді надлишок інформації лише підсилює втому, страх і бажання знайти простішу відповідь.
Магічне мислення не обов’язково народжується з темряви. Часто воно народжується з перевантаження. Політичні лідери працюють у середовищі, де майже немає рішень із повною гарантією: фронт, переговори, тиск союзників, рейтинги, корупційні скандали, суспільна втома, ризик помилки. У сильній системі відповіддю на невизначеність стають розвідка, сценарний аналіз, економічний прогноз, професійна дискусія і процедура. У слабшій системі – “людина, яка відчуває”, “знак”, “інтуїція” або приватний співрозмовник, який дає не факт, а внутрішню певність.
Саме тому практичний висновок із цієї історії не в тому, щоб держава заборонила посадовцям мати друзів, психологів, духовників, астрологів або приватні розмови. Це було б абсурдно і небезпечно. Держава не має права лізти людині в душу. Але вона зобов’язана закрити шлях, яким приватна слабкість може перетворитися на службовий маршрут.
У воєнній державі має бути чітка межа між приватною комунікацією посадовця і неофіційним доступом до державного рішення. Топові посадовці мають мати правила службової і напівслужбової комунікації. Регулярні неформальні радники, які торкаються політики, кадрів, силового блоку, медіа, міжнародних переговорів або антикорупційних ризиків, мають ставати видимими принаймні для внутрішніх безпекових механізмів. СБУ, РНБО, НАЗК і сама політична верхівка мають працювати не лише з витоком секретних документів, а й із приватними каналами впливу на посадовців у воєнний час.
Посадовець може вірити в зірки, говорити з психологом, духовником або друзями про власне життя. Але кадрові рішення, антикорупційні конфлікти, журналісти, оборона, безпека і політична стратегія не можуть бути темами для людей без мандата, перевірки й відповідальності.
Бо головне питання в історії з “Веронікою Феншуй” не в тому, чи справді “ворожка” на щось впливала. Головне – чому держава взагалі залишила такі двері відчиненими.
Тетяна Вікторова
