Маленькі українські села часто залишаються наодинці зі своїми повсякденними проблемами, поступово зникаючи з туристичних мап та інфраструктурних планів. Проте за зовнішньою тишею та занедбаністю глибинки нерідко приховується колосальний культурний пласт, який тримається виключно на ентузіазмі місцевих жителів. Яскравим прикладом такого тихого спротиву забуттю є Курінька — село у Полтавській області, де минуле не перетворилося на архівний пил, а стало живою частиною сьогодення завдяки зусиллям громади. У занотованих спостереженнях мандрівного журналіста Григорія Глоби це село постає унікальним простором, де звичайні селяни власноруч рятують національну спадщину.
Печатка Курінської сотні, школа Опанаса Сластіона, старі скрині, врятовані від забуття, і маленький музей, створений руками селян. Курінька — одне з багатьох українських сіл, яке переживає непрості часи. Але саме тут особливо відчувається: доки громада пам’ятає свою історію, вона не приречена.
Божественна десниця з мечем, що виходить з хмар, під нею — серце, по боках — зірка та півмісяць. Цей містичний символ із печатки Курінської сотні Лубенського козацького полку у нинішньому селі Курінька пам’ятають і ним пишаються. Курінька, яка колись мала гордий статус сотенного містечка — далеко не єдине село, що має набагато більше приводів для гордості та оптимізму в минулому, ніж у сучасності.
— Так, зараз, коли все цвіте й зеленіє, тут красиво. Але взимку буває страшнувато, — зізнається місцевий житель Микола Миколайович.
Чи є життя після реформи?
Сільський клуб і школу, побудовану в 1912 році відомим архітектором Опанасом Cластіоном у стилі українського модерну, закривали двічі. Перший раз — німецькі окупанти в роки війни. Другий — патріотична влада зараз, коли в ході адмінреформи Куріньку позбавили власної сільради, підпорядкувавши Пирятинській міській громаді. Зараз дітей возять на навчання в сусіднє село. Жителі, для яких історична будівля школи була одним із символів села, втіленням традицій та спадкоємності поколінь, ставляться до такого рішення без ентузіазму.
— Біда ж не в тому, що у нас в Куріньці школу закрили. Біда в тому, що по всій країні таких шкіл закрили тисячі! — зітхає Микола Миколайович.
Вчителька української мови та літератури Ольга Михайлівна, яка все життя віддала дітям, зараз торгує в сільмазі. Обидві школи, в Куріньці та сусідніх Скибинцях, у яких вона пропрацювала з 1982 року, зараз закриті.
Населення села — 342 жителі. Але це — за переписом 2001 року, і будинки, що спорожніли за 25 років, які минули з того часу, натякають, що ця цифра змінюється не в кращий бік. Зараз така кількість навряд чи набереться у всіх трьох селах Курінського старостату.
Антикваріат чи сміття?
Судячи з настінного календаря, тут жили зовсім нещодавно, у 2014 році. Проте горища та сараї виглядають як етнографічний музей — окуті залізом величезні скрині з вручну вишитими рушниками, дерев’яне начиння, величезні горщики, ікони початку минулого століття, збережені всупереч атеїзму радянських років, пожовклі книги, меблі та чорно-білі фотографії 50-х років. Видно, що тут дуже довго жили кілька поколінь однієї родини, працьовитої та талановитої. А потім померла остання господиня, і донькам з міста цей спадок уже не надто цікавий. Таких спорожнілих хат, ключ від яких лежить у сільського голови, і таких сіл — дуже багато.
Зараз саме час ловити момент, робити експедиції та збирати експозиції для музеїв або навіть товари для антиквара, не чекаючи моменту, коли це все згниє, або буде викинуто в сміття під час знесення під поля чергового агрохолдингу. Наші нащадки не повірять, що ці скарби лежали у нас під ногами, а ми байдуже проходили повз.
Знахідки з хати покійної баби Ганни ми віддали до Курінського краєзнавчого музею. Саме його відкриття місцевими ентузіастами в епоху, коли в селі все закривається і вимирає — знак того, що тут не збираються тихо вимирати.
«Не просто старі речі»
— Можна просто Леся, без по-батькові, — дівчина ніяковіє від занадто офіційного звернення. Але опинившись у своїй стихії, серед старовинних вишивок, кераміки та пожовклих фотографій, молода красуня перетворюється на захоплену берегиню місцевої історії:
— Це не просто старі експонати, це речі наших предків. Для мене вони дуже дорогоцінні — коли я беру до рук корсетку з манекена, то думаю, скільки років уже немає цієї людини, яка її вишивала та носила. Така корсетка була не в кожної — тільки у тих, хто багатший, адже це все вишивалося вручну! Приводжу сюди дітей, показую їм старі вишиванки, пояснюю, що це не просто сучасна мода, а набагато глибше. Тут речі з трьох сіл нашої сільради: Куріньки, Нетратівки та Скибинців.
Основою експозиції стала музейна кімната, створена Ольгою Михайлівною Криворудько при сільській школі.
— Збирали старе начиння по дворах, хто що принесе. Приходжу до бабусі, а там під дощем мокне старовинна скриня. “Бабусю, вам це потрібно? — Не потрібно”, — ділиться історією музею Ольга Михайлівна. — Коли школу прикрили, я сказала: давайте перенесемо музей, ну куди його викидати? Шкода! Директор школи Людмила Василівна Бойко та староста Володимир Михайлович нас підтримали.
— Староста виділив приміщення, транспорт, і ми з Ольгою Михайлівною поїхали селами, по бабусях із проханням допомогти, щось подарувати. Надарували дуже багато речей. Дівчата й хлопці збиралися, розфарбовували, допомагали, щоб зробити затишно та цікаво, — згадує бібліотекарка та берегиня музею Леся Голуб. — На день села провели урочисте відкриття.
Один з найцікавіших експонатів — дерев’яний ткацький верстат, знайдений на одному з горищ, але в повністю розібраному вигляді:
— Я сама вже не застала таких верстатів, у Гуглі ми теж не змогли знайти потрібної інформації. Тому шукали і знайшли бабусю, яка ще пам’ятала, як він працював, привезли її сюди, і вона нам зібрала цей верстат у робочий вигляд. На жаль, її вже немає…
Незважаючи на дзвінкі імена козацьких сотників та статтю у Вікіпедії, в історії колишнього сотенного містечка залишилось достатньо білих плям, які ще чекають на своїх дослідників. Велика Воскресенська церква, на цвинтарі якої було поховано багато відомих осіб, просто тихо зникла — немає даних ні про її закриття, ні про знесення. Про долю будівлі та ошатного церковного начиння не пам’ятають навіть місцеві старожили. Її вже не було в роки окупації, коли німці передали під церкву будівлю клубу.
Козацькими стежками
Створений кількома сільськими ентузіастами музей — нині одна з опорних точок екскурсійного маршруту, розробленого співробітниками сусіднього Пирятинського природного парку. Багатьох приваблюють збережені школи архітектора Сластіона в Куріньці та Скибинцях. На річці Удай у Скибинцях облаштовано базу відпочинку з дитячим майданчиком і будиночками, де можна заночувати після маршруту, а можна затриматися й довше серед мальовничих полтавських ландшафтів.
— Туристи приїжджають навіть із Києва, живуть тут і по два тижні, навіть на море не їдуть, — із гордістю розповідає Ольга Михайлівна.
Нечисленні місцеві жителі рук не опускають, і туризм — одна з їхніх надій дожити до кращих часів.
Григорій Глоба
Школи Сластіона
Опанас Сластіон — український художник, етнограф, педагог і архітектор, чиє ім’я тісно пов’язане з розвитком українського архітектурного модерну.
На початку ХХ століття за його проєктами в Лохвицькому земстві зводили школи, що поєднували освітню функцію з національно впізнаваною архітектурною мовою.
Точної кількості цих споруд досі не встановлено: у різних джерелах згадують щонайменше 53 будівлі, частина з яких не збереглася. Окремі школи були втрачені в Сенчі, Городищі та Западинцях, а в Шмиглях і Ручках залишилися лише руїни, які дослідники ще намагаються остаточно ідентифікувати. Географія спадщини Сластіона охоплює не лише Полтавщину — колишні Лохвицький, Чорнухинський, Лубенський і Пирятинський райони, — а також території нинішніх Чернігівської та Сумської областей, зокрема Варвинщину й Роменщину.
Ці будівлі мали не лише навчальне призначення, а й культурне значення: башточки, орнаменти, шестикутні вікна, мотиви народного мистецтва й продумане планування робили їх впізнаваними та відмінними від типових казенних споруд. Земські школи Сластіона стали прикладом того, як українська архітектура могла бути сучасною, функціональною і водночас глибоко вкоріненою у місцеву традицію.
Спадщина Сластіона сьогодні є важливою частиною історії Полтавщини й українського модерну загалом, адже ці школи засвідчують прагнення початку ХХ століття створювати власну архітектурну мову — не запозичену, а сформовану на основі української культури, ремесла й уявлення про комфортний простір для громади.
Від п’яти «димів» до сотенного містечка
У старих документах про Куріньку можна натрапити на незвичні для сучасного читача записи: у 1628 році в поселенні було «5 димів і 10 огородників», а вже 1647-го — «346 димів». На перший погляд може здатися, що йдеться про пожежі чи димові труби. Насправді ж «дим» у документах XVI–XVIII століть був адміністративною та податковою одиницею обліку. Так називали окреме господарство — двір з хатою, піччю та комином, де мешкала родина або група родин, які вели самостійне господарство й сплачували податки або виконували повинності.
Іншими словами, рахували не людей, а домогосподарства. Тому запис про «5 димів» свідчить, що на початку XVII століття Курінька була зовсім невеликим поселенням із п’ятьма повноцінними дворами. Поруч жили ще десять огородників — селян, які користувалися невеликими земельними ділянками, але зазвичай не мали повного господарства й належали до менш заможних верств населення. Натомість уже 1647 року 346 «димів» означали сотні господарств і, ймовірно, понад півтори-дві тисячі жителів. Для свого часу це було велике й економічно розвинене поселення.
Не випадково вже наступного, 1648 року, Курінька стала центром новоствореної Курінської сотні Лубенського полку й отримала статус сотенного містечка — одного з адміністративно-територіальних і військових осередків Гетьманщини XVII–XVIII століття. За Зборівським реєстром 1649 року до Курінської сотні входив 81 реєстровий козак. Того ж року сотню включили до складу Кропивнянського полку, а її територія охоплювала значну частину сучасної Полтавщини. Природною південною межею слугувала річка Удай, а козаки Курінської сотні вже за кілька років брали участь в одній із найтрагічніших битв Визвольної війни — Берестецькій битві 1651 року.
Подальша історія Курінської сотні відображає непросту долю всієї козацької держави. У 1658 році її передали до відновленого Іркліївського полку, у 1661-му ліквідували разом із полком, а територію розподілили між сусідніми адміністративними одиницями. Лише майже через століття, у 1757 році, Курінську сотню відновили у складі Лубенського полку, однак ненадовго: після адміністративної реформи 1782 року її остаточно ліквідували, а землі увійшли до Лубенського й Пирятинського повітів Київського намісництва.
Про козацьке минуле Куріньки й сьогодні нагадують не лише архівні документи. Збереглася печатка Курінської сотні із символічним гербом — божественною десницею з мечем, що виходить із хмар, над серцем, поруч із зіркою та півмісяцем. Відомий також опис сотенного прапора, за яким його вдалося відтворити. До наших днів дійшли імена курінських сотників — Тимоша, який очолював сотню у 1649 році, та Івана Страховського, сотника другої половини XVIII століття. Про господарське значення містечка свідчить і той факт, що на Удаї працювали шість млинів, власниками яких були місцеві козаки й заможні господарі — Сава Малютин, Артем Купченко, Онуфрій Шкурат, Степан Фесишин, Богдан Малютин і Матвій Папуга.
Сьогодні важко повірити, що тихе село, де зараз мешкають лише кілька сотень людей, колись було адміністративним центром, осередком козацького життя і важливим пунктом на карті Гетьманщини. Проте саме ця історія робить Куріньку значно більшою за її сучасні розміри, а збереження пам’яті про неї — справою, яка виходить далеко за межі одного села.
