Не каста, а частина суспільства: чому концепція “Громадянина в уніформі” може змінити повоєнну Україну

Війна змінює державу набагато глибше, ніж її кордони. Вона змінює спосіб мислення, політичну культуру, суспільні очікування і навіть уявлення про те, ким є громадянин. Україна вже зараз входить до числа країн Європи з найбільшим бойовим досвідом сучасності. Через Збройні сили пройшли і ще пройдуть сотні тисяч людей. Ще більше українців братимуть участь у русі ветеранів, територіальній обороні, системі резерву, оборонній промисловості та волонтерських ініціативах.

Після завершення війни країна зіткнеться не лише з масштабною відбудовою міст чи економіки. Перед нею постане значно складніше завдання – визначити нове місце військового в демократичному суспільстві.

Історія знає чимало прикладів, коли армія після великої війни ставала окремим світом зі своїми правилами, цінностями й політичними амбіціями. В одних країнах це завершувалося військовими переворотами, в інших – формуванням замкнених каст, які дедалі більше дистанціювалися від цивільного населення. Існував і протилежний ризик: суспільство, виснажене війною, починало сприймати військових лише як інструмент держави, швидко забуваючи про їхній внесок після повернення миру.

Саме для того, щоб уникнути обох крайнощів, у Західній Німеччині після Другої світової війни було сформовано одну з найцікавіших демократичних концепцій військової служби – “Bürger in Uniform”, або “Громадянин у формі” (часто також використовується термін “Державний громадянин у формі” – “Staatsbürger in Uniform”).

Попри те що ця модель створювалася понад сімдесят років тому, сьогодні вона звучить напрочуд сучасно саме для України.

Її головна формулюється доволі просто: військовий не перестає бути громадянином.

Саме тому він не лише має права, гарантовані Конституцією, а й несе підвищену відповідальність за захист демократичної держави, людської гідності та верховенства права.

Іншими словами, зброя не виводить людину за межі суспільства. Навпаки – робить її ще більше відповідальною перед ним.

Від руїн Третього рейху до нової армії

Щоб зрозуміти силу цієї концепції, потрібно повернутися до післявоєнної Німеччини.

У 1945 році країна пережила не просто військову поразку. Зазнала краху вся система, яка десятиліттями будувалася на культі безумовного підпорядкування, абсолютної дисципліни та персональної відданості державному керівництву. Нюрнберзький процес остаточно зруйнував аргумент «я лише виконував наказ». Відповідальність за власні рішення більше не могла перекладатися на командування.

Коли на початку 1950-х років постало питання створення нової армії Федеративної Республіки Німеччина, перед її розробниками виникла проблема, яка не мала готового рішення.

Як створити боєздатні Збройні сили, не відродивши водночас традиції прусського мілітаризму?

Як виховати дисципліну, не повернувшись до сліпого послуху?

Як зробити так, щоб армія ніколи більше не стала державою всередині держави?

Одним із головних авторів відповіді став генерал і військовий реформатор Вольф Ґраф фон Баудіссін, який разом із групою однодумців сформулював концепцію “Innere Führung” – “Внутрішнього лідерства”. Саме вона стала ідейною основою Бундесверу і залишається такою донині.

На офіційному сайті Міністерства оборони Німеччини в розділі, де викладено концепцію “Bürger in Uniform” наголошується, що кожен військовослужбовець Бундесверу є громадянином у формі. Це означає не лише поширення на нього конституційних прав. Передусім це означає особливий обов’язок захищати цінності Основного закону, демократію та свободу. Міністерство підкреслює: Бундесвер не знає принципу безумовного послуху, а останньою інстанцією ухвалення рішення залишається совість кожного військовослужбовця.

Саме це формулювання можна вважати стрижнем всієї концепції. Не наказ. Не командир. Не політична влада. Остаточним моральним орієнтиром залишається особиста відповідальність людини.

Чому “громадянин” важливіший за “військового”

На перший погляд, може здатися, що твердження «військовий залишається громадянином» є очевидним. Саме так часто реагують люди, які вперше знайомляться з цією моделлю.

Насправді ж у цьому реченні приховано принципову зміну самої філософії військової служби.

У більшості армій світу традиційно домінувало інше уявлення: після одягання однострою людина входить до особливої професійної спільноти, яка існує за власними законами, значною мірою відокремленими від цивільного життя. Вона отримує особливий статус, специфічну систему підпорядкування, іншу модель дисципліни та корпоративну культуру. Звідси виникає спокуса сприймати військових як окремий стан або навіть як особливу соціальну спільноту зі своїми політичними інтересами.

Саме таку логіку Баудіссін запропонував відкинути. Військовий – не окрема категорія громадян. Він не перестає бути частиною того самого суспільства, яке захищає.

Він голосує на виборах, виховує дітей, сплачує податки, користується тими самими правами, що й інші громадяни. Його професія накладає додаткові обмеження і додаткову відповідальність, але не змінює його місця в демократичній державі.

У цьому полягає принципова різниця між поняттями “військова каста” і “громадянин у формі”.

Перший підхід відокремлює армію від суспільства. Другий навпаки робить усе можливе, щоб такого розриву не виникало.

Саме тому на офіційному сайті Бундесверу наголошується: військовослужбовець одночасно усвідомлює себе і членом Збройних сил, і частиною суспільства. Це не дві різні ролі, між якими потрібно обирати. Це дві сторони однієї громадянської ідентичності.

Армія починається не з наказу, а з освіти

Концепція “Громадянина у формі” значно ширша за набір юридичних норм. Вона фактично пропонує іншу модель підготовки військовослужбовця.

Німецьке Міністерство оборони визначає історичну, політичну та етичну освіту військових як обов’язковий елемент служби. Солдат має постійно вивчати політичну систему власної держави, історію, міжнародне право, права людини, причини конфліктів і засади функціонування демократії.

Йдеться не про політичну агітацію, навпаки — про формування здатності мислити самостійно.

У документах Бундесверу прямо зазначається, що громадянська поведінка неможлива без історичної та політичної освіти. Саме тому політичне навчання військовослужбовців розглядається як їхній професійний обов’язок, а не як факультативна дисципліна.

Не менш важливою є й концепція “Führen durch Auftrag” – “керівництва через завдання”. Командир визначає мету операції та бажаний результат, але залишає підлеглим простір для самостійного ухвалення рішень у межах поставленої мети. Такий підхід виховує відповідальність замість механічного виконання команд і давно став одним із символів сучасної німецької військової культури.

Фактично Бундесвер виходить із того, що сучасний військовий повинен бути не лише фізично підготовленим, а й інтелектуально зрілим. Від нього очікують уміння оцінювати ситуацію, розуміти політичний сенс застосування сили, усвідомлювати правові межі своїх дій і водночас зберігати готовність виконати найскладніше бойове завдання.

Чому ця тема стає актуальною для України

Україна сьогодні перебуває в зовсім інших історичних умовах, ніж повоєнна Західна Німеччина. Наша армія не створюється з нуля після поразки. Вона вже довела свою ефективність у війні проти значно сильнішого противника і стала одним із найавторитетніших державних інститутів.

Саме тому запозичення німецького досвіду не може бути механічним.

Проте питання, яке понад сімдесят років тому поставили перед собою німецькі реформатори, майже буквально постане й перед Україною.

Як зробити так, щоб після війни величезна спільнота військових і ветеранів залишалася органічною частиною демократичного суспільства, а не перетворювалася поступово на окремий соціальний сегмент із власними політичними правилами?

Саме тут і прихований справжній зміст концепції “Громадянина у формі”.

Вона ніколи не була спробою зробити солдата більш цивільним.

Її завдання було значно амбітнішим – зробити так, щоб армія більше ніколи не відокремлювався від суспільства, яке вона покликана захищати.

У другій частині ми розглянемо, чому ця модель від самого початку викликала гострі суперечки в Німеччині, які аргументи висували її прихильники й критики, як військові місії на Балканах та в Афганістані перевірили її на практиці і чому навіть сьогодні німецькі дослідники говорять не про завершений проєкт, а про процес, який потребує постійного осмислення та розвитку.