Від скептицизму до зцілення: історія пацієнтки, що здобула ментальне здоров’я через психотерапію
Психотерапія сьогодні – як снігова людина. Всі про неї чули, але мало хто безпосередньо стикався. Багато хто вірить, що вона може покращити якість життя, але остерігаються пробувати. Для когось це дороге задоволення, а хтось вважає цю витівку недоцільною, віддаючи перевагу самодопомозі перед стороннім втручанням.
Я почергово керувалася цими міркуваннями доти, доки не почула історію однієї своєї знайомої, яка подолала скептицизм у ставленні до психотерапії і зважилася звернутися по допомогу до корпоративного психолога, аби розбити гордіїв вузол сумнівів щодо розірвання невдалого шлюбу. Невеличкий спойлер: недовіра жінки до психології та касти психотерапевтів змінилася захопленням після перших же сесій.
Очікування vs реальність
Думаю, у більшості обивателів на слуху такі психотерапевтичні підходи, як психоаналіз та транзактний аналіз. Наважившись звернутися до психотерапевта, моя приятелька була впевнена, що її ментор виявиться представником однієї з цих мейнстримових теорій. Тим сильнішим було здивування моєї героїні, коли замість укладання на кушетку і розпитувань про дитячі травми, стосунки з батьками, незреалізовану волю до влади та попрані амбіції (що видало б у ньому послідовника дідуся Фрейда чи дідуся Адлера), психолог дозволив вільно рухатися потоку свідомості своєї пацієнтки.
Після 40 хвилин активного слухання психолог уточнив, якій зі своїх ідентичностей вона віддає перевагу. За словами героїні, в його питаннях проступав щирий інтерес. Він утримувався від коментарів та оцінок і дозволяв пацієнтці максимально розкритися й почати чути саму себе. Недарма кажуть, що жінка вирішує багато своїх проблем, просто озвучуючи їх.
Трикутник Карпмана, чи завжди треба рятувати потопаючого?
На думку моєї візаві, про професіоналізм терапевта свідчить також відсутність пориву рятувати пацієнтку. Кажуть, недосвідчені психологи можуть не встояти перед спокусою рятувати там, де треба просто допомогти, спрямувати, зберігаючи при цьому холодну голову.
У повсякденному житті роль рятівника (про трикутник Карпмана, впевнена, ви чули) ми часто відводимо близьким у тих ситуаціях, де ми у своєму внутрішньому кіно опиняємося в ролі жертви, незаслужено ображеної агресором, від якого – за законами жанру – рятувальник нас самовіддано захищає. Але – парадокс – саме не піддавшись спокусі почати рятувати, терапевт дає пацієнту шанс на самоактуалізацію та вихід зі згубного сценарію, в якому останній, як манежний кінь, кружляв роками.
Яжемать, або Сліпі плями душі очима психолога
На питання психотерапевта про ідентичності героїні цієї історії головною вона позначила свою роль матері і поділилася страхом відпустити доньку-підлітка у доросле життя і залишитися на самоті.
«Усвідомлена частина тебе розуміє, що сепарація з дитиною неминуча і закономірна, і потрібна підлітку для самостійного руху в житті, а твоя Тінь – материнський егоїзм – заважає цій сепарації відбутися. Очевидно, що головне зло – співзалежність, твоя нездатність відчувати повноту життя без близької людини», – подруга грішить самодіагностикою та ділиться цим із психологом.
Типова ситуація – ти багато років поспіль пояснюєш свої психологічні проблеми своєю співзалежністю і впевнена, що потрібно просто стати самодостатньою, головне задоволення знаходити у спілкуванні з собою, вести незалежний спосіб життя. Про це психологи голосять із усіх соцмереж, і ця ідея, власне, беззаперечна. А вже з питанням, як досягти цієї Нірвани і самодостатності, ти й приходиш до психотерапевта.
Головне зло – відсутність самоідентичності
Досвідчений психолог не дає собі нав’язати цей самовердикт і копає глибше: співзалежність – лише один із паростків на дереві, корінь якого – відсутність у пацієнтки способу бачення себе, самоідентичності.
У моїх очах така евристичність знавця людської душі одразу додає йому багато очок. За пів години зрозуміти про людину те, що та сама не зрозуміла про себе впродовж життя, – чи це не ознака проникливості та професіоналізму?!
До речі, досвідчені рекомендують довіряти інтуїції, яка вже з першої-другої зустрічі підкаже, ваш це психотерапевт чи не ваш, виходячи з того, як швидко у вас відбувається співналаштування.
Отже, діагноз поставлено. Подруга у тандемі зі своїм ментором починає пошук своєї самоідентичності. Як вона й передбачала, підходи та інструментарій у цій терапії взяті з екзистенційної філософії та логотерапії Віктора Франкла. Методика, вистраждана колишнім в’язнем концтабору, – заслуговує на особливий пієтет. Логотерапія підходить насамперед невротикам, тим, хто нудьгує, і тим, хто потрапив у життєвий глухий кут.
Основні положення логотерапії Віктора Франкла
Сенс життя
Основна мотивація людини – пошук сенсу у своєму житті.
Сенс є унікальним для кожної людини і може бути знайдений у всіх аспектах життя.
Свобода волі
Незважаючи на зовнішні обставини, люди завжди мають свободу вибору свого відношення та дій.
Відповідальність за пошук сенсу лежить самих людях.
Воля до змісту
Прагнення сенсу – це вроджена людська потреба.
Воля до сенсу підштовхує людей долати труднощі та знаходити мету у своєму житті.
Ноогенна орієнтація
Людські істоти мають ноогенну орієнтацію, що означає, що вони мотивовані духовними та екзистенційними питаннями.
Логотерапія фокусується на ноогенних потребах людини.
Самотрансценденція
Сенс життя нерідко перебуває межами свого “я”.
Самотрансценденція – це вихід межі своїх егоїстичних інтересів і присвята себе більшої мети чи іншим людям.
Від румінації – до самоідентифікації
Дещо несподівано, але під час другої сесії жодного слова не йшлося про деструктивні стосунки та необхідність розлучення, які, власне, стали приводом звернутися до психотерапевта. Так, наче ця проблема відійшла на другий план. Важливим стало інше – краще зрозуміти себе, знайти образ себе і опору в собі. Нове мислення притягне нових людей та нові обставини.
Отже, подруга по-шкільному старанно виконує завдання – наповнює своїм контентом формулу «Я та людина, яка займаючись певною діяльністю, відчуває задоволення від певного результату». Їй слід знайти 10-15 таких граней своєї самоідентичності.
І от вона нашпаргалила щось на кшталт: «Я – та людина, яка, дізнаючись нове про механізми роботи людської психіки, відчуває евристичне задоволення від можливості переосмислити ці знання та популяризувати їх у своєму колі спілкування».
Коли “домашка” буде готова, моя приятелька з психологом підведуть спільний знаменник під усіма гранями її самоідентичності і сподіваються отримати відповідь, у чому вона знайде опору в собі і навчиться бути щасливою не завдяки, а всупереч. Незалежно від того, чи буде вона у стосунках, чи одна.
І таким підходом Віктор Франкл – засновник третьої венської школи психотерапії, що перевірив дієвість своєї теорії не лише в мирному житті, а насамперед на собі та інших в’язнях фашистських концтаборів, дасть фору своїм попередникам – венцям Фрейду та Адлеру, які роблять ставку на задоволення та волю до влади.
Дещо парадоксально, але, за Франклом, психологічне одужання для зрілої особистості може прийти в парадигмі не “що я хочу отримати від життя”, а “що я готовий дати життю”. Погодьтеся, цінний ракурс світосприйняття, спроможність до якого нині важко переоцінити…
Тетяна Морараш