Указом Президента України низка працівників дипломатичної служби отримала державні нагороди — здебільшого за «вагомий особистий внесок у розвиток міждержавного співробітництва» та «консолідацію міжнародної підтримки України». Формулювання стандартні, але за ними стоять конкретні прізвища, дипломатичні досьє й оцінки, які не завжди є однозначними. Нагородження збіглося з масштабною ротацією в дипломатичному корпусі: очільник держави призначив 16 послів. На цьому тлі публічна заява міністра закордонних справ Андрія Сибіги про запровадження українських варіантів іноземних топонімів у міжнародному спілкуванні стала окремим сигналом. Йдеться про транслітерацію Києва, Харкова, Одеси, Львова Чернігова та Чорнобиля. Хто отримав ордени, кого призначили на нові дипломатичні посади й що передбачає нова мовна політика МЗС?
Нагороди і нові призначення в дипломатичному корпусі
20 липня Президент України підписав указ про відзначення працівників дипломатичної служби державними нагородами. Офіційною підставою стало визнання їхнього вагомого внеску в розвиток міждержавного співробітництва, консолідацію міжнародної підтримки суверенітету та територіальної цілісності України, а також плідну дипломатичну діяльність та високий професіоналізм. Указ стосується як чинних послів у ключових країнах, так і посадовців МЗС, що займають або готуються зайняти стратегічні позиції. Слід зазначити, що Президент нагородив їх не з нагоди Дня працівників дипломатичної служби або офіційного державного свята — указ з’явився поза звичним протокольним календарем.
Найвищу нагороду — орден «За заслуги» І ступеня — отримав Всеволод Ченцов, представник України при Європейському Союзі. Він є ключовою фігурою в комунікації між Києвом і Брюсселем, особливо в контексті перемовин щодо наближення України до членства в ЄС, фінансової підтримки та військової допомоги. Враховуючи стратегічну вагу європейського напрямку, ця відзнака виглядає логічною й засвідчує намір Банкової зафіксувати довіру до постійного представництва при ЄС.
Орден «За заслуги» ІІ ступеня вручено Сергію Кислиці, першому заступнику міністра закордонних справ України, який водночас є постійним представником України при ООН. Він регулярно виступає на засіданнях Генасамблеї та Ради Безпеки, просуваючи українську позицію в Організації Об’єднаних Націй. Дипломатичні зусилля Кислиці мають постійний публічний характер і формують частину зовнішньої комунікації держави на глобальному рівні.
Таку саму відзнаку отримала і Ольга Стефанішина, яка до цього обіймала посаду віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Наразі вона виконує функції спеціальної уповноваженої президента з питань розвитку співпраці зі Сполученими Штатами. За наявною інформацією, Стефанішина готується до призначення послом України у Вашингтоні — критично важливої посади з огляду на обсяги американської військової допомоги та політичну роль США у формуванні міжнародної підтримки. Орден у цьому контексті може бути елементом публічного підтвердження довіри з боку глави держави.
Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня нагороджено Василя Зварича, чинного посла України в Чехії, та Вадима Омельченка, посла у Франції. Обидва дипломати представляють Україну в державах, які відіграють важливу роль у формуванні європейського консенсусу щодо допомоги Києву. У Празі, зокрема, питання оборонної співпраці, боєприпасів і військово-промислової кооперації мають помітну вагу. Франція ж є постійним членом Ради Безпеки ООН і гравцем, який посідає особливе місце в балансі між трансатлантичним і європейським вектором підтримки України.
Водночас посла України у США Оксану Маркарову відзначено орденом княгині Ольги І ступеня. Цей жест супроводжує очікуване завершення її каденції у Вашингтоні. За неофіційними повідомленнями, вона залишить посаду найближчим часом. Орден має вигляд подяки за період її перебування в одному з ключових посольств держави, хоча ефективність її роботи, зокрема в контексті останніх затримок з військовою допомогою, була предметом публічних дискусій.
Окремим пунктом указу відзначено працівниць апарату МЗС: Ганну Панкову та Тетяну Поліянц, які отримали медалі «За працю і звитягу». Обидві займають посади головних спеціалісток у структурних підрозділах міністерства. Ці нагороди традиційно мають внутрішньоапаратне значення і рідко супроводжуються публічною увагою, але фіксують формальне визнання стажу, лояльності й фаховості в бюрократичній вертикалі зовнішньополітичного відомства.
Крім того, 21 липня Володимир Зеленський оголосив про масштабну ротацію в дипломатичному корпусі. За його словами, після консультацій з керівництвом МЗС, силових відомств і Офісу Президента було ухвалено рішення про призначення одразу 16 нових послів. Судячи з указів, оприлюднених на сайті президента, ротація охопила не лише двосторонні призначення, а й оновлення представництв України в низці міжнародних організацій.
Серед новопризначених послів — Олександр Воронін, який відтепер представлятиме Україну в Алжирі. До Об’єднаних Арабських Еміратів призначений Олександр Балануца, а Володимир Бачинський поїде працювати до Боснії і Герцеговини. Володимир Боєчко очолить посольство в Естонії, Андрій Касьянов — в Анголі, а Юрій Лутовінов — у Японії. Ярослав Мельник призначений послом у Бельгії, Геннадій Надоленко — в Малайзії, а Сергій Ніжинський — на Кіпрі.
Дипломатичну місію в Мексиці очолить Сергій Погорєльцев. У Канаді Україну представлятиме Андрій Плахотнюк, в Омані — Ольга Селих, а в Іспанії — Юлія Соколовська. Максим Субха призначений послом у Кувейті, Юрій Токар — у Кенії, а Олександр Щерба — у Південно-Африканській Республіці.
Крім того, кілька українських дипломатів отримали окремі призначення до міжнародних організацій. Олександр Балануца стане постійним представником України при Міжнародному агентстві з відновлюваної енергетики (IRENA), що працює в контексті глобального переходу до зеленої енергетики. Андрій Плахотнюк очолить представництво при ІКАО — Міжнародній організації цивільної авіації, яка визначає правила для світової авіації. Юлія Соколовська представлятиме Україну у Всесвітній туристичній організації, тоді як Юрій Токар працюватиме при двох структурах ООН — UNEP і UN-Habitat, які опікуються питаннями довкілля й урбаністики.
Така масштабна ротація в дипломатичному корпусі може мати кілька причин, і не всі вони свідчать про стратегічне оновлення. Частину змін варто розглядати як спробу виправити дисбаланс чи неефективність у роботі окремих посольств, особливо там, де за останні роки не вдалося досягти відчутних результатів ані в політичній, ані в економічній площині. В деяких випадках йдеться про ротацію послів, визначену в Законом України «Про дипломатичну службу», в інших — про усунення з посад тих з них, хто втратив довіру або не зміг адаптуватися до нових вимог. Така кількість рішень водночас також може свідчити про внутрішній перегляд підходів до кадрової політики або про прагнення централізувати контроль над ключовими зовнішньополітичними напрямами.
Орден всупереч контексту: серед нагороджених Стефанішина і Маркарова
Указ про державні нагороди, підписаний президентом, містить прізвища посадовці, які викликають запитання — передусім у випадку Ольги Стефанішиної. Колишня віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, яка наразі отримала окрему посаду уповноваженої президента з розвитку співпраці зі США, включена до переліку нагороджених орденом «За заслуги» II ступеня. Ця відзнака пояснюється у президентському указі стандартною формулою: «за вагомий особистий внесок», але в ньому не міститься жодних конкретних досягнень посадовиці.
На момент публікації указу Спеціалізована антикорупційна прокуратура вже зареєструвала кримінальне провадження щодо фактів, викладених у розслідуванні «Української правди», де фігурує саме Стефанішина. Як повідомила речниця САП Ольга Постолюк, йдеться про перевірку можливого конфлікту інтересів при передачі арештованих активів АРМА компаніям, пов’язаним з близьким оточенням колишньої віцепрем’єрки. Зокрема, у центрі уваги знаходиться ситуація навколо Будинку профспілок у Києві, управління яким було делеговано структурі та яку журналісти пов’язують з колишнім чоловіком Стефанішиної. Сама вона свою причетність заперечує. Наразі про підозру у вказаному кримінальному провадженні жодній особі не повідомлено, але досудове розслідування триває.
Це не перший епізод, коли ім’я чиновниці з’являється в контексті кримінальних проваджень. Ще у 2019 році, після її роботи в Міністерстві юстиції за часів Олени Лукаш, Стефанішиній було висунуто звинувачення за ст. 191 ККУ — розтрата державних коштів в особливо великих розмірах. Йшлося про тендер на дослідження українського законодавства, за яким Міністерство юстиції заплатило 2,5 млн грн, а вартість однієї сторінки тексту сягала понад 4 тисячі гривень. Підготовче судове засідання у цій справі відбулося лише у вересні 2023 року у Вищому антикорупційному суді.
Крім того, за місяць до нагородження — 27 червня 2025 року — Hromadske оприлюднило матеріал про нерухомість матері Стефанішиної: 100-метрова квартира в центрі Києва була придбана майже вчетверо дешевше за ринкову вартість — за 3 млн грн замість мінімальних 12. Жодного офіційного пояснення такої ціни не прозвучало.
На цьому тлі включення Стефанішиної до списку нагороджених «за вагомий особистий внесок» виглядає щонайменше суперечливо.
Серед нагороджених президентським указом є також чинна посол України в Сполучених Штатах Оксана Маркарова, яка отримала орден княгині Ольги I ступеня. Ця відзнака збігається в часі з її очікуваною відставкою з посади, яка, за даними МЗС, нібито є частиною «запланованої ротації». Однак за формальним поясненням про кадрове оновлення стоять більш складні політичні обставини, які дали старт процесу її заміни ще у 2024 році.
Поворотним моментом став візит Володимира Зеленського на підприємство в Пенсильванії — захід, організований українським посольством у період, коли США входили в пікову фазу передвиборчої кампанії. Сам факт участі української делегації в події, що мала зв’язок з інфраструктурним виробництвом у «хиткому» штаті, викликав незадоволення в частини американського політикуму, зокрема в середовищі Республіканської партії. Пенсильванія — один із штатів, які критично впливають на результат президентських виборів у США. Тому будь-яка участь іноземних представників, навіть у нейтральному чи символічному форматі, розглядається крізь призму можливої політичної переваги для окремих гравців.
Наслідки цього інциденту не обмежилися обговоренням у кулуарах. За даними з дипломатичних джерел, спікер Палати представників Майк Джонсон після візиту безпосередньо звернувся до української сторони з вимогою про звільнення Маркарової. Після цього її публічна присутність у вищих політичних колах США помітно знизилась, а коло контактів у Конгресі суттєво звузилось. Втрата доступу до ключових фігур і невдоволення частини американських еліт перетворили українське представництво на формально присутній, але політично обмежений інструмент.
У Вашингтоні цей епізод став приводом для посиленої критики з боку тих, хто й без того ставив під сумнів доцільність подальшого масштабного фінансування України. Сама ж історія стала внутрішнім аргументом для Офісу Президента України на користь заміни посла — не лише як дипломатичного рішення, а як інструменту зниження напруження в політичному діалозі з адміністрацією США.
У цьому контексті вручення ордена Маркаровій виглядає не як свідчення її подальшої ролі в системі дипломатії, а скоріше фінальна формальність — елемент супроводу до виходу з посади, оформлений як жест політичної коректності. На тлі ускладнених контактів, втрати агреману де-факто та очікуваної заміни, відзнака набуває характеру внутрішньої процедури, яка не змінює реального політичного статусу дипломатки. Однак державна нагорода задля формальності, а не визнання реальних заслуг, є ознакою девальвації самої ідеї відзнаки. Коли орден вручається не за конкретний прорив, а «на виході» з посади чи за рутинне виконання функцій без видимих результатів, це ставить під сумнів не лише щирість мотивації, а й критерії відбору. У такій ситуації відзнака перестає бути сигналом успіху чи прикладом для інших і перетворюється на жест ввічливого прощання або частину адміністративного етикету. Це знижує довіру до самої системи нагород і розмиває межу між реальними досягненнями й механічним виконанням обов’язків.
Топоніми у фокусі МЗС: що означає ініціатива Сибіги
Публічна заява міністра закордонних справ Андрія Сибіги щодо необхідності системного використання українських форм іноземних топонімів стала продовженням вже знайомої мовної політики МЗС, однак на новому рівні. Ініціатива стосується не лише транслітерації назв українських міст латинкою — Kyiv, Odesa, Lviv, Kharkiv, Chernihiv, Chornobyl тощо, а й ширшого підходу: у внутрішньому вжитку в Україні МЗС пропонує використовувати українські форми для географічних назв інших держав. Зокрема, замість «Брест» — «Берестя», замість «Бєлгород» — «Білгород», а замість «Дебрецен» — «Доброчин».
Формально ініціатива спирається на чинне законодавство. Частина 3 статті 41 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачає перевагу назв українського походження в офіційних документах. Сибіга прямо посилається на цю норму як підставу для впровадження змін. Свою позицію він обґрунтовує прикладом: у ноті іноземної держави, яку він отримав, містилося написання «Kiev». В результаті документ було повернуто без розгляду. Сибіга пояснив, якщо офіційне звернення не дотримується прийнятих норм написання українських топонімів, воно не розглядається. Це має стати новим правилом у спілкуванні з міжнародними партнерами. Згідно його логіки — якщо Україна вимагає від інших держав коректного написання назв своїх міст, то й сама повинна послідовно відмовитися від форм, що мають радянське або російське походження.
Поточна діяльність МЗС, за словами посадовця, включає виправлення некоректних написань у публічному просторі: від онлайн-ресурсів і карт до назв на транспорті, в медіа й у міжнародних організаціях. Частина змін уже реалізована: кілька великих світових медіа, а також авіакомпанії, уряди й аеропорти перейшли на вживання українських форм топонімів.
Наступним етапом оголошено намір упорядкувати й унормувати використання українських назв для іноземних географічних об’єктів. Це передбачає створення офіційного переліку назв, які відповідають українській традиції. Таку практику мають багато країн, і, за словами Сибіги, час запровадити її і в Україні. МЗС планує ініціювати міжвідомчу роботу, фахову дискусію та залучення наукових інституцій до формування узгодженого списку.
Окремою частиною ініціативи є публічне звернення до громадян і організацій з проханням повідомляти про випадки неправильного вживання назв українських міст у міжнародному середовищі. На думку Сибіги, ця робота має бути колективною і системною, а її мета — не декларація, а впорядкування мовного стандарту у внутрішньому й зовнішньому вжитку.
Ця ініціатива викликає запитання не лише з боку технічної реалізації, а й з погляду доцільності. Передусім — це відсутність фахового супроводу. Поки що МЗС не представило жодного списку, який би був узгоджений з науковими інституціями, правописною комісією чи мовознавчою спільнотою. Це створює ризик вибірковості: на яких підставах обираються саме Берестя, Доброчин чи Білгород? Чи враховано історичні джерела, етимологію, місцеве вживання?
По-друге, деякі з пропонованих назв можуть бути незрозумілими навіть для українських користувачів. Наприклад, Доброчин не має стабільного вживання, а Білгород можна сплутати з Білгород-Дністровським. Така ситуація створює ризик плутанини в дипломатичних документах, ЗМІ, офіційних перекладах.
По-третє, ініціатива поки що виглядає як одностороння — тобто формулюється не як результат обговорення, а як постфактум рішення. Публічні сигнали на кшталт «не читав, бо було написано Kiev» можуть сприйматись як демонстрація жорсткої позиції, але не створюють відчуття відкритості до фахового діалогу.
У контексті повномасштабної війни з Росією, коли на перший план виходять питання безпеки, оборони, міжнародної підтримки, евакуації, військової допомоги й репатріації полонених, питання транслітерації назв іноземних міст навряд чи можна вважати першочерговим. Воно не є ключовим у щоденній роботі українських дипломатів, не має прямого впливу на результат перемовин або зміцнення обороноздатності. У цьому сенсі є ризик того, що така ініціатива буде сприйнята як відволікання уваги від важливіших завдань або як жест символічного характеру без реального прикладного ефекту. Особливо це помітно на тлі затягнутих переговорів щодо закінчення війни, отримання міжнародної підтримки і роботи з країнами Глобального Півдня, де не завжди вистачає дипломатичного ресурсу.
Запровадження українських назв для іноземних топонімів є кроком, який має сенс у довгостроковій перспективі, але потребує системної, фахової, обґрунтованої реалізації. Без чітких критеріїв, погоджених з науковою спільнотою, і без врахування практичної складності впровадження ця ініціатива може втратити довіру й залишитися декларативною. У воєнний час важливо зберігати баланс між символічними рішеннями та ефективною зовнішньою політикою, не підмінюючи одне іншим.
