Останнім часом в Україні нецензурна лексика дедалі частіше перестає бути маргінальним явищем і набуває функції публічного інструменту на мітингах, у соціальних мережах, у заявах публічних осіб. Вона проникає у виступи і висловлювання політиків, формує емоційну рамку протестів, стає маркером причетності до «справжнього» народу або до фронтової реальності. Таке розширення сфери допустимого в мовленні сприймається як звільнення від табу і вияв щирості. Однак водночас воно ставить під питання межу між особистим і публічним, між інтимною емоційністю і нормативним публічним простором. У цьому контексті дискусія про лайку перестає бути другорядною — вона стосується того, якою мовою вибудовується українська культура в умовах кризи та трансформації.
У розвитку цієї теми заслужений журналіст України Євген Якунов розглядає нецензурну лексику не як на лінгвістичну категорію, а індикатор стану національної культури, ідеї елітарності та історичних процесів формування української державності. Він вважає, що публічна лайка, яка сьогодні набула нової популярності й навіть певного статусу символу опору, насправді є ознакою ерозії тієї культурної основи, без якої модерна нація не виживає. Вживання “матюків” — це не лише питання стилю чи емоційної виразності, а симптом глибшого культурного зсуву, який несе ризики для самої ідеї національної модерної спільноти.
Євген Якунов зазначає, що сучасна тенденція таврувати людей, які не вживають нецензурну лексику, як прихильників тоталітарного підходу або моральних ретроградів. Навіть елементарне зізнання в тому, що людина ніколи не матюкалась, викликає агресію в частини публіки, яка сприймає лайку як прояв “справжності” або протестності. Журналіст звертає увагу на спроби деяких політичних і культурних середовищ зробити публічний матюк символом спротиву й атрибутом патріота.
У цьому контексті Якунов наголошує на концепції “високої” і “низької” культури, яку запропонував Ернест Ґеллнер. Національна культура, здатна підтримувати існування модерної нації та держави, має формуватися як “висока культура” — аналог доглянутого саду, що потребує постійної уваги, відбору, просвітництва та стандартизації. Натомість “низька” культура, яка включає в себе “матюки”, живе за принципом природного хаосу: вона може бути живою, колоритною, але не дає основи для довготривалого державного організму. І якщо високої культури в суспільстві немає, то й сама держава стає не потрібною, бо немає чого підтримувати.
На думку журналіста, ознакою приналежності до високої культури завжди було володіння так званим “високим стилем” публічного мовлення — грамотна, літературна мова, без вульгаризмів. Еліта відрізняється від плебсу саме тим, що оволодіває культурною нормою, яка вимагає зусиль, знань, витонченості, навіть у тому, як людина висловлює свої емоції. З цієї позиції, публічне вживання “матюків” політиками — це не звільнення, а здача своїх позицій. Це жест самоусунення від елітарної відповідальності й відмова від своєї функції культурного навігатора.
“Звичайно, не всі прагнуть бути “висококультурними”. Сьогодні модно бути “з народом” і “як народ”.
А народ слів не добирає. Є така пошесть на українських теренах. Народилася вона не сьогодні і називається “народництво”. Це коли освічена інтелігенція “косить” під народ, наряджаючись у кожухи і сморкаючись двома пальцями на підлогу. Леся Українка, Іван Франко, Микола Василенко і навіть молодий Петлюра боролися з цією ідеологією, закликаючи просвітництвом виховувати висококультурну українську еліту”, зазначає Якунов.
Журналіст вважає, що потурання публічній лайці є формою старого українського “народництва” — явища, коли інтелігенція намагається стати “ближчою до народу”, штучно відтворюючи селянсько-пролетарські звички, манери, грубість. Історично це народництво перемогло модерний європейський просвітницький ідеал в українському політичному житті — і це, за його оцінкою, стало однією з причин втрати культурної стратегії під час революційних подій початку ХХ століття.
Якунов нагадує, що і Центральна Рада, і уряд УНР, попри свої національні амбіції, часто демонстрували підозру до елітарності, до знання іноземних мов, класичної освіти, до інтелектуальної вимогливості. На його думку, ця недовіра до освіченості й водночас гіперболізоване захоплення “народністю” призвели до культурного обвалу, який добре підхопив уже комуністичний режим. Навіть у пізньорадянський час публічне вживання матюків високопосадовцями було елементом ритуального підтвердження “свого” походження, нібито причетності до робітничого класу.
У сучасному контексті, на переконання Якунова, ця ж логіка повторюється: люди з інтелігентним бекграундом, які демонстративно вживають “матюки”, нібито намагаються засвідчити свою “фронтову” приналежність, “щирість”, “справжність”, наближеність до реальних життєвих умов. Однак таке позиціонування небезпечне. Воно стирає межу між культурним і побутовим, між відповідальністю еліти й невибірковістю масової мови. Якщо за Ґеллнером, саме висока культура є підставою для існування нації, то її розчинення у плебейському мовному полі тягне за собою ерозію самої державницької конструкції.
Водночас журналіст підкреслює, що йдеться не про законодавчу заборону. Він не виступає за те, щоб “відмінити матюки” як, наприклад, скасували публічне використання російської мови. Однак для нього самого, на особистому рівні, відсутність нецензурної лексики залишається маркером культурної людини.
