Нова Антикорупційна стратегія НАЗК: як державна інституція перетворилася на інструмент декларативного контролю та імітації змін

У Національному агентстві з питань запобігання корупції (НАЗК) повідомили про початок підготовки нового проєкту Антикорупційної стратегії та чергової Державної антикорупційної програми. За офіційними поясненнями, документ має стати відповіддю на «наявні проблеми у галузі» та базуватись на результатах спеціальних досліджень. Однак це вже далеко не перша стратегія, програма і не перша спроба «вдосконалення антикорупційної політики». Впродовж останніх років було створено десятки подібних документів, затверджено численні «плани дій», презентовано реформи, однак жодного топ-корупціонера так і не посадили за грати, а ключові інституції перетворились на сервісні центри з обслуговування звітності. Стане нова програма реальним інструментом очищення держави чи залишиться ще одним декларативним документом без наслідків? Запитання, на яке поки немає жодної переконливої відповіді.

Антикорупційна стратегія НАЗК нового циклу

Голова НАЗК Віктор Павлущик повідомив, що Національне агентство з питань запобігання корупції розпочало підготовку нової Антикорупційної стратегії та Державної програми, які мають стати інструментами системного оновлення політики у сфері протидії корупції. Він зазначив, що зараз ключовим завданням агентства є не лише реалізація чинної програми, а й повноцінне формування нової антикорупційної політики. Йдеться про концептуальне оновлення підходів, які мають відповідати як внутрішнім запитам суспільства, так і зобов’язанням України в межах євроінтеграційного процесу.

За словами Павлущика, агентство проводить серію досліджень, які мають виявити критичні проблеми в діючій системі запобігання корупції. Мова йде як про статистичну обробку даних, так і аналітичну оцінку роботи ключових інституцій, процедур, каналів доступу до інформації, практик лобіювання та публічної звітності. Це комплексна робота, результатом якої має стати проєкт нової Антикорупційної стратегії, яка буде реалістичною і дієвою.

Окремо голова НАЗК підкреслює, що при підготовці нового документа важливим принципом є спадковість. Продовження курсу, сформованого в попередній Антикорупційній програмі, розглядається як збереження цілісності й логіки реформ, які розпочиналися до повномасштабної війни. Проте механічне копіювання попереднього досвіду не розглядається як опція. Агентство має намір врахувати не лише позитивні напрацювання, а й проаналізувати недоліки — інституційні, процедурні, репутаційні — які унеможливлювали ефективне виконання політики доброчесності на практиці.

Він акцентує увагу на тому, що оновлення антикорупційної стратегії відбуватиметься в якості відповіді на структурні зміни в державному управлінні. Зокрема йдеться про потребу заново визначити пріоритети контролю, переглянути моделі підзвітності, оцінити ефективність існуючих реєстрів, регулювати практики доброчесного лобіювання. Голова агентства наполягає: стратегія не може бути відірваною від реальності, вона має враховувати позитивний і негативний досвід антикорупційної діяльності в державі.

Заява голови НАЗК з’явилася у той час, коли нові політичні виклики змушують в країні переосмислювати засоби контролю, підзвітності та прозорості діяльності державних органів. Водночас потреба у перегляді антикорупційної політики виникла і як відповідь на накопичені суперечності попереднього періоду: недовіру до інституцій, дискусії про ефективність НАБУ і САП, напругу навколо зовнішнього контролю, скандали з недоброчесними деклараціями. У цьому контексті розробка нового курсу НАЗК стає спробою повернути довіру до себе і продемонструвати те, що «проводиться системна робота» в процесі боротьби з корупцією.

Між імітацією політики та розмитими обіцянками

Коли голова Національного агентства з питань запобігання корупції заявляє, що в Україні наразі триває розробка нової Антикорупційної стратегії та Державної програми, це видається не новиною, а формулюванням, покликаним приховати стратегічну порожнечу. Слова про «формування політики» у 2025 році звучать як непряме, але беззаперечне визнання того, що така політика досі не була сформована, або існувала виключно на папері, в проєктних заявах і презентаційних слайдах. У країні, де корупція системна, де за роки війни накопичено десятки гучних епізодів безкарності, відсутність дієвої антикорупційної стратегії є провалом, а не підставою для нових анонсів.

Павлущик наголошує, що зараз НАЗК проводить дослідження, які ляжуть в основу майбутньої стратегії. Але сам факт, що агентство лише вивчає проблему, а не називає її, говорить про те, що воно або не володіє повною картиною ситуації, або свідомо уникає відповідальності за її окреслення. Якщо НАЗК не може конкретно назвати «найбільш нагальні проблеми» у сфері, в якій працює, тоді для чого взагалі існує цей орган? Якщо дослідження тільки мають дати відповідь на питання, що саме не працює в антикорупційній системі, то це означає, що вся попередня діяльність агентства є імітацією діяльності. Понад п’ять років запуску системи е-декларування, кількасот тисяч декларацій, тисячі перевірок і при цьому жодної чітко сформованої проблеми та реакції на неї.

Показовим є й те, як голова НАЗК обходить аналіз реалізації чинної антикорупційної програми. Немає жодного згадування про її конкретні результати, а також оцінки ефективності. Немає аналізу і розбору помилок – лише абстрактів фрази про спадковість підходів. Але спадковість чого саме? Якого інструменту, що реально вплинув на зменшення рівня корупції? Якої практики, що призвела до конкретних наслідків для конкретних осіб? Павлущик не надав жодної відповіді. І тим самим підтвердив, що продовження минулих підходів буде таким же інертним, як і був.

Слід зазначити, що НАЗК є органом з чітко визначеним функціоналом: перевірка декларацій, моніторинг способу життя чиновників, підготовка нормативної бази. При цьому агентство не є правоохоронним органом, не має права на проведення оперативних дій, досудових розслідувань та не притягає до відповідальності. Це — аналітико-превентивна інституція, але навіть у межах цих повноважень агентство не спромоглося виробити сталих правил, які мали б набути сили загальнодержавної норми. Крім того, роз’яснення, які надають в НАЗК з того чи іншого приводу, не є джерелом права і не мають юридичної сили в судах. Саме тому судді, які розглядають протоколи агентства, ставлять законні запитання: що саме порушила особа — тлумачення НАЗК? Який спосіб застосовувався для отримання доказів? Яким був алгоритм перевірки? Однак це вже питання не до самого НАЗК, а його правового статусу, визначеного державою.

Крім того, на законодавчому рівні не визначено, за яким принципом здійснюється перевірка декларацій чиновників. Зараз це вирішує саме НАЗК. І в цьому міститься вкорінений ризик вибірковості. Все, що не врегульоване законом, може стати інструментом кулуарного тиску. Чи перевірятимуть депутата з провладної більшості? Чи зачеплять очільника ОВА? Хто й коли стане об’єктом контролю — ніхто не знає. Бо це визначає саме НАЗК — чи не найслабша ланка в усьому антикорупційному ланцюзі.

Понад 21 тисяча спеціальних перевірок, проведених НАЗК у 2024 році, — цифра, на перший погляд, вражаюча. Однак якщо в результаті лише 480 осіб не були призначені на посади, а понад 4 тисячі запитів залишились в процесі обробки, це означає, що система завантажена до межі, але працює не на ефективність. Причини цього цілком зрозумілі – масові ротації, переміщення установ з тимчасово окупованих територій, кадровий дефіцит у державному секторі. Проте рішення, яке дозволило б зменшити кількість перевірок при переміщенні в межах одного органу, досі не ухвалено. І НАЗК лише зараз, у середині 2025 року, озвучує намір «працювати в цьому напрямі». Саме так виглядає запізніле реагування на очевидні речі.

Ще гостріше постає питання політичної залежності агентства. НАЗК має бути незалежним органом, але воно підпорядковується Верховній Раді України та підзвітне Кабінету Міністрів України. При цьому серед своїх цінностей, агентство пафосно визначає: «Ми є неупередженими та аполітичними. На нас не можна вплинути й немає сенсу тиснути». О речі, не менш пафосно звучать його інші цінності, серед яких: «Проактивність та новаторство є частиною нашої повсякденної роботи», «На основі власного досвіду та найкращих світових практик ми знаходимо нові рішення, адаптовані під українські реалії, а тому більш ефективні для нашого суспільства», «Ми досягаємо надзвичайних результатів і є еталоном у питаннях запобігання корупції не тільки в Україні, а й у світі». Тобто, суцільні гасла, які вже стали трендом сучасної політики державних органів.

Однак, якщо кадрові призначення, черговість перевірок і вибір об’єктів контролю залежать від політичного циклу або запиту з боку виконавчої влади, про яку антикорупційну політику можна говорити? Це не політика, а функціональна маска. Павлущик не дає жодного сигналу відносно того, як інституція прагне до справжньої незалежності. Навпаки, його заява демонструє комфортну звичку жити в режимі «на етапі підготовки».

Ще однією складовою, яка викликає питання, є відсутність відвертого звіту перед суспільством. Якщо ефективність НАЗК справді висока, чому деклараційні скандали розкривають журналісти, а не агентство? Чому в справі розкоші в деклараціях суддів, прокурорів, депутатів містяться саме громадські ініціативи, а не державна структура, яка має бути реальним центром виявлення? Як бачимо, найкращим інструментом виявлення корупції залишається не НАЗК і не інші численні антикорупційні органи, а суспільство — ті, хто мають мотивацію проводити аналітичну роботу.

Отже, заяви Павлущика про нову стратегію НАЗК звучать ізольовано від реального досвіду. Вони риторично коректні, але інституційно порожні. Якщо на п’ятнадцятому році реформ і дев’ятому році після запуску е-декларування в країні немає сформованої, повноцінної, узгодженої та дієвої антикорупційної політики — це вже вирок, а не перспектива. Заява про намір розробити ще одну стратегію, лише підкреслює, що ми стоїмо на місці, заплутані в роз’ясненнях, звітах, презентаціях, концепціях, нескінченних засіданнях і постійних порожніх обіцянках. Все, що сьогодні називається в Україні антикорупційною боротьбою, дедалі більше нагадує затягнутий процес самозаспокоєння: документи ухвалюються, програми пишуться, стратегії оновлюються, а між тим жодного системного результату немає.

Ось і виходить, що в риториці — «стратегія», «реформи», «формування антикорупційної політики», «новий цикл», а в результаті немає жодного топ-корупціонера за гратами, ні одного реального прецеденту, який би мав репутаційні й політичні наслідки, а також уроком для всіх. Гучні кримінальні провадження відкривають не за результатами перевірок НАЗК, а всупереч його мовчанню. Вся боротьба з корупцією, яка мала б бути державним курсом, сьогодні тримається або на зовнішньому тиску, або на внутрішньому громадському тиску. НАЗК у цьому процесі є лише частиною, воно не імітує більше, ніж решта органів, до цього, важелів тиску в нього майже немає.

Поки державна система декларує антикорупційну політику, корупціонери лише нарощують свою адаптивність і стає ще більш безкарною за мовчазної згоди тих, хто мав би їй запобігати. В Україні так і не створено дієвої антикорупційної системи, попри гучні назви, вона перебуває у стані хронічного знеструмлення. І поки в країні можна роками говорити про боротьбу з корупцією без єдиного гучного вироку, все це залишається не політикою, а лише декорацією та порожніми гаслами.