Розпад крихких домовленостей у Перській затоці та початок відкритого воєнного зіткнення між Вашингтоном і Тегераном миттєво перетворилися на найтяжче безпекове випробування сучасності, здатний повністю виснажити ресурси західного світу та залишити інші критичні фронти без необхідної підтримки. Руйнування ключових логістичних артерій і транзитний колапс в Ормузькій протоці спровокували ризик системної дестабілізації міжнародного правопорядку, де під загрозою опинилися стабільність світової економіки, а також безперебійність постачання дефіцитного озброєння для України.
Загострення у Перській затоці: удари США по логістиці Ірану та відповідь Тегерана
Центральне командування США (CENTCOM) здійснило вже сьому поспіль ніч масованих авіаударів по військових об’єктах та інфраструктурі Ірану, на що Тегеран відповів ракетними атаками по американських базах у країнах Перської затоки (Кувейт, Бахрейн, Йорданія). При цьому на світанку 17 липня провінція Хормозган та інші прибережні райони півдня Ірану перетворилася на справжній епіцентр нового витка глобального протистояння, коли американська авіація перейшла до системного руйнування критичних вузлів іранського півдня. Прямими влучаннями ракет було виведено з ладу щонайменше шість мостових переходів, серед яких опинилися ключові автомобільні та залізничні шляхи у місті Бендер-Хамір.
Розрахунок військових стратегів Вашингтона виглядає прагматично та жорстко, адже пошкодження цих артерій фактично ізолює найбільший морський хаб країни, Бендер-Аббас, перекриваючи потік вантажів до центральних провінцій та столиці. Водночас на узбережжі Оманської затоки, у гавані Чабахар, припинила існування потужна вежа морського спостереження. Зруйнована споруда миттєво стала предметом інформаційного спору, оскільки офіційний Тегеран наполягає на її виключно цивільному призначенні для контролю торговельних суден, тоді як представники Центрального командування США класифікують об’єкт як елемент воєнної інфраструктури Корпусу вартових Ісламської революції.
Цей перехід до цілеспрямованого знищення транспортного та логістичного каркасу підтверджує публічні обіцянки Дональда Трампа застосувати максимальну силу проти економічного потенціалу Ісламської Республіки. При цьому головне завдання Білого дому полягає у створенні таких умов, за яких Тегеран буде змушений відмовитися від спроб заблокувати рух суден через стратегічно важливу Ормузьку протоку та відновить участь у ядерних переговорах.
Ситуацію для іранської сторони ускладнюють перші офіційні підтвердження від місцевого міністерства енергетики, яке констатувало успішні атаки на об’єкти генерації. У поєднанні з літньою спекою ці руйнування змусили владу закликати населення півдня до максимальної економії електрики, а за даними медичного відомства країни, жертвами повітряних нальотів уже стали десятки мешканців, тоді як сотні громадян отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Водночас реакція Корпусу вартових Ісламської революції виявилася прогнозовано гострою та поширилася на весь регіон Перської затоки, де дислокуються військові контингенти західних союзників. Під ударом опинився Катар, який тривалий час виконував складну роль ключового дипломатичного містка між ворогуючими сторонами. Протягом однієї доби небо над Дохою двічі здригалося від сигналів повітряної тривоги, і хоча розгорнуті системи протиповітряної оборони змогли перехопити іранські ракети, уламки, що впали в житлових кварталах, поранили дитину.
Втім, географія іранської відповіді не обмежилася катарською столицею, оскільки під обстріли потрапили об’єкти на території Бахрейну, Йорданії, а в Кувейті удари припали на життєво важливу електростанцію та підприємство з опріснення морської води. Східний вектор атаки охопив американські позиції в сирійському гарнізоні Ель-Танф та об’єкти в Іракському Курдистані.
Причини зриву Ісламабадського меморандуму та переходу до масштабного протистояння між США та Іраном
Червнева спроба зупинити велике кровопролиття виявилася лише нетривалою дипломатичною паузою перед ще масштабнішим вибухом. Фундамент теперішньої повітряної кампанії було закладено 17 червня, коли сторони затвердили Ісламабадський меморандум, покликаний стати дорожньою картою до тривалого миру. Через неможливість прямих контактів підписання цього документа перетворилося на складну багатовекторну процедуру, яка проходила одночасно у трьох географічних точках за активного посередництва пакистанської сторони.
Перебуваючи на саміті Великої сімки, Дональд Трамп скріпив угоду своєю печаткою у Версальському палаці, іранський лідер Масуд Пезешкіан підтвердив зобов’язання безпосередньо в Тегерані, а фінальні текстові формулювання фіксувалися в столиці Пакистану. При цьому сторони отримали 60 днів для узгодження остаточного договору, який передбачав повну відмову Ісламської Республіки від воєнних ядерних розробок та вільний прохід суден через Ормузьку протоку в обмін на повне зняття американських економічних обмежень.
Однак мирна ініціатива не протрималася й місяця, розбившись об прагнення Тегерана встановити суверенну монополію над ключовою морською артерією планети. Іранська сторона висунула ультимативну вимогу, згідно з якою іноземні цивільні судна мали рухатися виключно затвердженими нею коридорами та сплачувати обов’язкове транзитне мито до бюджету республіки. Коли міжнародні перевізники проігнорували ці претензії, іранські сили на початку липня відкрили вогонь по кількох цивільних танкерах, що автоматично зруйнувало дипломатичні домовленості.
Реакція Вашингтона була миттєвою та безкомпромісною: Дональд Трамп звинуватив противника в порушенні зобов’язань, скасував дію перемир’я, відновив жорстку морську блокаду та віддав наказ розпочати масовані авіаудари по логістичних вузлах, аби змусити суперника відступити. У відповідь офіційний Тегеран остаточно анулював меморандум та проголосив перехід протистояння у фазу безкомпромісної війни за власне виживання.
Разом з цим за кулісами цього логістичного конфлікту приховується глибокий ядерний тупик, який західні розвідки називають головним тригером ескалації. Американські та ізраїльські аналітики оприлюднили дані про те, що іранські фахівці продовжували таємно збагачувати уран, використовуючи підземні центрифуги на секретних об’єктах у Фордо та Натанзі. Спроби інспекторів Міжнародного агентства з атомної енергії провести верифікацію на військових базах натрапили на категоричну відмову Тегерана, який мотивував це захистом свого державного суверенітету.
Для Білого дому така позиція стала сигналом про неможливість дипломатичного врегулювання, оскільки повний демонтаж ядерної програми виступав базовою та непорушною умовою будь-яких угод з боку Сполучених Штатів.
Крім того, ситуацію всередині Ірану значно ускладнювала гостра підкилимна боротьба за владу між різними політичними угрупованнями. Частина дипломатичного крила в Тегерані намагалася зберегти мирні домовленості, сподіваючись урятувати виснажену санкціями економіку від колапсу. Проте вище військово-політичне керівництво країни та командування КВІР розцінили компроміси як ганебну капітуляцію. Військова верхівка свідомо пішла на організацію збройних інцидентів у протоці та обстріли танкерів, прагнучи зірвати дипломатичний процес і повернути країну до стану масштабної війни, яка дозволяє армії зберігати абсолютний контроль над державою
Додатковим чинником дестабілізації став потужний тиск іранських проксі-сил, об’єднаних у так звану Вісь опору. Воєнізовані шиїтські формування в Сирії та Іраку, ліванська організація Хезболла та єменські хусити виявилися загроженими через потенційне припинення фінансового та збройного підживлення з боку Тегерана в разі його примирення із Заходом.
Водночас у Вашингтоні перемогла стратегія «максимального тиску», оскільки Дональд Трамп вважав колишню ядерну угоду занадто м’яким інструментом і в односторонньому порядку вивів з неї США, прагнучи домогтися повної капітуляції опонента. У відповідь на це радикальні групи «Осі опору» та командування КВІР перейшли до тактики ескалації, здійснивши серію ракетних нападів на американські гарнізони та танкери, що змусило Пентагон вийти на новий виток протистояння.
Наслідки війни між США та Іраном: нафтовий шок та виклики для України
Повітряна ескалація, яка триває вже четвертий з половиною місяць, переросла у фазу відкритого виснаження. Попередні американо-ізраїльські удари призвели до ліквідації високопоставлених іранських керівників та серйозного пошкодження оборонного потенціалу, але так і не змусили Тегеран змінити курс. При цьому Білий дім опинився під потужним внутрішнім тиском, оскільки затяжна кампанія б’є по економіці Сполучених Штатів та знижує рейтинги схвалення Дональда Трампа напередодні важливих проміжних виборів у листопаді.
Високопосадовці США заявляють, що Вашингтон віддає перевагу дипломатичним методам, проте воєнна сила залишається єдиною мовою, яку здатне сприймати керівництво Ісламської Республіки. Це змушує Білий дім серйозно обговорювати радикальне розширення списку цілей, включаючи завдання ударів по глибоко заглибленому підземному ядерному об’єкту біля гори Пікакс або виправляння наземного контингенту для захоплення стратегічного нафтового хабу на острові Харг. Хоча аналітики називають такі плани нереалістичними та політично неприйнятними через високі ризики геополітичного удару у відповідь.
Разом з цим додатковим свідченням глибокої дипломатичної кризи стали суперечки навколо розбіжностей у тлумаченні умов контролю над судноплавством, а також гучний скандал із нібито звільненням американського громадянина, факт обміну якого іранська судова влада категорично спростувала
Наслідки цієї ескалації миттєво відчула світова економічна система, оскільки рух комерційного флоту через Ормузьку протоку повністю припинився під тиском воєнних ризиків. Сполучені Штати оголосили про повернення до режиму безкомпромісної морської блокади іранського узбережжя, що відрізає республіку від легального експорту. Фінансові та сировинні ринки відреагували на закриття головної нафтової артерії планети блискавичним стрибком котирувань чорного золота. Вартість еталонного сорту Brent подолала психологічний бар’єр, закріпившись на позначці понад 86 доларів за барель, що демонструє серйозні побоювання глобальних гравців щодо тривалості та глибини цього збройного і клінчу.
Раптовий розпад нещодавніх домовленостей про тимчасове припинення вогню спровокував колосальний економічний шок, який миттєво вивів світові ціни на нафту марки Brent до найвищих за останній час показників у районі 88 доларів за барель з тенденцією до подальшого непередбачуваного зростання. Повна зупинка комерційного судноплавства через Ормузьку протоку, яка забезпечує транспортування до двадцяти відсотків усієї світової нафти, змусила найбільших морських перевізників повністю відмовитися від колишніх маршрутів. Тепер гігантські танкери змушені йти в обхід Африканського континенту, що подовжує терміни доставки вантажів на цілі тижні та катастрофічно підвищує вартість морського фрахту та страхування.
Найсильнішого удару зазнають економіки Європейського Союзу, Китаю, Індії та Японії, які стикаються з дефіцитом сировини, стрімким подорожчанням палива та новим витком глобальної інфляції, яка знецінює виробництво товарів повсякденного вжитку. Масштабне збройне протистояння стрімко виходить за межі локального конфлікту, безпосередньо руйнуючи безпекову інфраструктуру Кувейту, Бахрейну, Саудівської Аравії та Катару, на території яких розгорнуто понад 50 тисяч американських військовослужбовців. Тегеран активно сигналізує про готовність підштовхнути єменських хуситів до перекриття Баб-ель-Мандебської протоки в гирлі Червоного моря, якщо Вашингтон наважиться атакувати іранські нафтопереробні термінали або електростанції.
Активація Осі опору загрожує повномасштабною війною на кілька фронтів, де ліванська Хезболла та шиїтські воєнізовані угруповання з територій Сирії та Іраку здатні розпочати скоординовані масовані обстріли Ізраїлю, об’єктів компанії Saudi Aramco та американських передових баз. Усвідомлюючи неможливість виграти конвенційну війну з надпотужним суперником, правлячий режим у Тегерані може оголосити про повний вихід з міжнародних угод та вигнати інспекторів МАГАТЕ, щоб у прискореному темпі створити перші діючі ядерні боєголовки як єдину абсолютну гарантію збереження своєї влади.
Методичне виведення з ладу транспортних та енергетичних артерій авіацією США неминуче обернеться гуманітарною катастрофою для 90-мільйонного населення Ірану, яке залишиться без світла, ліків та питної води в умовах літньої спеки. Цивільний уряд у такій ситуації остаточно втрачає важелі управління, передаючи всю повноту контролю радикалам з Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР), які використовують умови воєнного стану для нещадного придушення будь-яких проявів незгоди чи опозиційних рухів.
Водночас стрімкий розпад адміністративної вертикалі загрожує занурити країну в хаос та розколоти її на окремі зони впливу етнічних меншин, насамперед курдів, белуджів та азербайджанців. Мільйони біженців, рятуючись від бойових дій та тотального економічного колапсу, сформують колосальну міграційну хвилю, яка через територію Туреччини рушить до кордонів Європейського Союзу, створюючи для європейських держав безпрецедентний соціально-політичний виклик.
Геополітичне протистояння в зоні конфлікту змушує провідні світові держави обирати сторони, оскільки закриття ключових енергетичних артерій прямо б’є по стабільності Китаю, який виступає головним покупцем іранської нафти. Пекін та Москва змушені максимально нарощувати дипломатичну, технічну та розвідувальну підтримку іранської сторони, що призводить до граничного загострення між Заходом та проіранським блоком. Кремль відверто розглядає цю кризу як унікальне вікно можливостей, розраховуючи на колосальні надприбутки від світового зростання цін на нафту та різке послаблення уваги західних союзників до європейського театру воєнних дій. Російське керівництво прагне вийти на новий рівень військового альянсу з Тегераном, пропонуючи сучасні авіаційні технології та комплекси протиповітряної оборони в обмін на масовані поставки іранських балістичних ракет і безпілотних систем.
Стратегічні наслідки для України в контексті цієї ескалації теж мають тривожний характер, оскільки тривала війна на Близькому Сході змушує Вашингтон мобілізувати гігантські ресурси для забезпечення власних сил та підтримки Ізраїлю. В розпорядженні Пентагону опиняється обмежена кількість дефіцитних засобів радіоелектронної боротьби, артилерійських снарядів та ракет до комплексів протиповітряної оборони Patriot і NASAMS, які тепер перенаправляються в зону Перської затоки.
Крім того, потреба у фінансуванні масштабних операцій переорієнтовує Конгрес США на ухвалення екстрених багатомільярдних пакетів для близькосхідного регіону, що суттєво гальмує та ускладнює виділення допомоги українській армії й відсуває її потреби на другий план американського порядку денного.
Додаткового економічного удару завдає зростання вартості нафти, яке автоматично підвищить ціни на автомобільне пальне на українських АЗС, оскільки держава повністю залежить від імпорту бензину та дизелю з Європи, а викликана кризою інфляція в країнах-донорах суттєво обмежить їхню здатність надавати фінансові гранти для покриття українського бюджетного дефіциту.
Поряд з цим ескалація конфлікту між США та Іраном створює для РФ двояку ситуацію. Головний стратегічний плюс для Росії полягає в тому, що США та ЄС змушені переключити свою увагу, фінанси, супутникову розвідку та дефіцитне озброєння — насамперед снаряди та ракети до комплексів Patriot — з України на Близький Сході. Додатково Росія отримує омріяне «вікно можливостей», оскільки різке зростання світових цін на нафту наповнює її держбюджет додатковими надприбутками.
Водночас цей військовий конфлікт обертається для РФ серйозним тактичним мінусом на полі бою. Американські авіаудари руйнують заводи і склади КВІР, а внутрішній колапс в Ірані змушує Тегеран залишати всю зброю собі для оборони. В результаті Росія втрачає свого головного військового донора, оскільки постачання іранських дронів-камікадзе типу «Шахед» та балістичних ракет різко знижується або припиняється зовсім
Отже, новий виток протистояння між США та Іраном доводить, що локальних воєн більше не існує, оскільки кожен вибух на іранському узбережжі безпосередньо відгукується зміною геополітичних пріоритетів у Білому домі, проблемами в світовій економіці та відкриває перед РФ небезпечне вікно можливостей у війні проти України.
Оксана Іщенко
