Минулий рік залишив по собі глибокий слід у глобальній історії, ставши епохою стрімких змін і викликів. Конфлікти, економічна нестабільність та кліматичні катастрофи знову нагадали, наскільки крихким є світовий порядок. Нові гарячі точки на карті світу, несподівані технологічні прориви та масштабні політичні зміни створили атмосферу, в якій непередбачуваність стає новою нормою. У цьому контексті 2025 рік виглядає як продовження глобальної турбулентності. Зважаючи на це, ключовим завданням стає розуміння можливих сценаріїв розвитку подій та виявлення потенційних «чорних лебедів» — феноменів, які можуть змінити перебіг історії, виходячи за межі звичних прогнозів.
Трамп і його подвійні стандарти щодо війни в Україні
У 2025 році Дональд Трамп стане найважливішою постаттю у світовому геополітичному просторі, однак його непередбачуваність і схильність до нестандартних рішень можуть перетворити будь-який крок на глобальний ризик. Саме тому в цьому році теорія «чорного лебедя», яка давно стала символом непередбачуваності подій, що мають потенційно серйозні наслідки, постає перед світом у нових проявах. Дональд Трамп, який повернувся на політичну арену, прагне увійти в історію як «миротворець», але його ініціативи щодо України можуть перетворитися на небезпечний геополітичний маневр з непередбачуваними наслідками. В цьому році зростає ймовірність того, що він спробує завершити війну в Україні шляхом переговорів з Росією та обіцянок довготривалої підтримки України. Однак насправді ця стратегія тримається на крихкій основі.
Ключовий ризик полягає в тому, що будь-які ознаки послаблення підтримки України з боку США можуть підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту. Якщо він вважатиме, що американська допомога добігає кінця, то знову повірить у свою здатність захопити Київ та змусити Україну до капітуляції. Такий сценарій стане катастрофою для Трампа, адже замість омріяного титулу «миротворця» він отримає власний аналог Афганістану – символу політичного провалу та втрати міжнародного авторитету.
З іншого боку, рішуча і тривала підтримка України, яка демонструє непохитність США, може змінити гру. Якщо Путін усвідомить, що перемогти неможливо, він буде змушений серйозно розглядати припинення війни. Але навіть якщо вдасться досягти стійкого припинення вогню, це буде лише першим кроком. Майбутнє України та її місце у глобальному порядку залежатимуть від довгострокової допомоги, здатної забезпечити стабільність та захист від РФ у подальшому.
На своїй останній пресконференції Дональд Трамп фактично не засудив російське вторгнення в Україну. Замість цього він переклав провину на Джо Байдена, заявивши, що підтримка вступу України до НАТО «вимусила Путіна діяти». Більше того, Трамп поставив знак рівності між Росією та Україною, мовляв, «люди гинуть з обох боків», і тому війну слід припинити будь-якою ціною. Однак очевидно, що саме Україна має сплатити цю «будь-яку ціну».
Цинізм цих заяв важко переоцінити. По-перше, Трамп чудово знає, що НАТО не збиралося приймати Україну до повномасштабного вторгнення Росії. Отже, або він свідомо говорить неправду, або демонструє разючу некомпетентність – обидва варіанти однаково тривожні. По-друге, він намагається звести війну до питання компромісів, ігноруючи той факт, що йдеться про порушення міжнародного права, злочини проти людяності та спробу знищення суверенної держави.
Особливої уваги заслуговує його незмінна схильність до порожніх обіцянок. Ще до інавгурації Трамп стверджував, що завершить війну за 24 години. Тепер він обіцяє закінчити її за шість місяців – це 4400 годин, що у 183 рази більше за початковий термін. Цікаво, якою буде його наступна «обіцянка»?
Очевидно, що до слів Трампа слід ставитися з обережністю. Він неодноразово змінював свою позицію, висловлюючи протилежні думки залежно від політичної вигоди. Основою для оцінки його політики мають бути реальні дії, а не його заяви. Однак і тут виникає питання: чи готовий він відстоювати справедливість, чи його метою є лише збереження власного політичного іміджу, навіть ціною поступок Росії?
«Чорний лебідь» цієї ситуації полягає в непередбачуваності її наслідків. Підкорена Україна стане тріумфом не лише для Росії, але й для Китаю, Ірану та Північної Кореї, які все більше діють як єдина «вісь автократій». Водночас Трамп може зробити стратегічний вибір, який насправді поставить під загрозу як стабільність НАТО, так і довіру до США як ключового гаранта глобальної безпеки.
Підтримка союзників у Європі є ще одним ключем до успіху. Трамп, яким би скептичним він не був щодо ЄС, має визнати: без об’єднаної та сильної Європи його стратегія приречена на провал. Європейські країни повинні залишатися пліч-о-пліч зі США, адже лише так можна гарантувати мир і стабільність. Отже, зараз Трамп стоїть перед дилемою, яка визначить не лише його політичну спадщину, але й долю світового порядку. Це не просто боротьба за мир в Україні, а битва за майбутнє глобальної демократії, її наслідки матимуть відлуння далеко за межами Європи.
«Чорний лебідь» політичного ревізіонізму США
Однією з потенційно резонансних подій, яка, здавалося б, належить до сфери політичної фантастики, є зміна адміністративних кордонів штатів у Сполучених Штатах. Початок цьому процесу може покласти підтримка Дональдом Трампом руху «Великий Айдахо» в питанні переміщення 15-ти округів з Орегона в Айдахо. Цей рух, на перший погляд, виглядає як регіональна ініціатива зі скромними амбіціями. Однак заяви Трампа під час пресконференції спричиняють «ефект доміно». У східній частині Орегону, де сільське населення відчуває себе чужим у прогресивному контексті штату, ідея приєднання до Айдахо миттєво стає каталізатором широкого громадського руху. Національні медіа підхоплюють цю тему, а протестні настрої починають ширитися по всій країні. З’являються ініціативи не лише щодо зміни кордонів, але й створення нових штатів, відроджуючи старі територіальні амбіції та регіональні суперечності.
Ця ситуація отримує несподіваний розвиток. Радикальні групи, серед яких озброєні угруповання білих супремасистів, виходять на вулиці, перетворюючи локальні ініціативи на майданчики конфліктів із поліцією та іншими протестувальниками. Тим часом нові референдуми готуються у штатах, які давно мріють про автономність або перегляд меж. Отже, державна єдність США ставиться під загрозу, а ідея «нерозривного союзу» починає тріщати під тиском регіональних амбіцій.
Але це лише верхівка айсберга. Амбіції Трампа не обмежуються кордонами Сполучених Штатів. Прикладом цього є те, що він не виключає використання військової сили для отримання контролю над Гренландією. У спробі знову актуалізувати цю ідею, він заявляє, що Гренландія є стратегічним ресурсом, необхідним для майбутнього США. Ця заява Трампа викликала хвилю критики з боку Данії та Європейського Союзу, але також породила серйозні дебати про майбутнє Арктики. У той час, як Копенгаген відхиляє будь-які перемовини, Вашингтон розпочинає нові інвестиційні проекти в регіоні, підсилюючи свою присутність на території.
Не менш провокаційною є публічна пропозиція Трампа Канаді стати 51-м американським штатом і переглянути договір щодо Північного заходу. Він натякає, що США повинні отримати контроль над низкою ключових територій, які мають стратегічне значення для торгівлі та оборони. Канадський уряд відповідає жорсткою риторикою, що лише підсилює напругу на північному кордоні. Зараз геополітична ситуація загострюється до такого рівня, що знову постає питання про роль НАТО в цьому конфлікті.
Ще один напрямок, який може стати епіцентром кризи, — Панамський канал. Згадуючи політику Рузвельта, Трамп висловлює ідею про повернення контролю США над цією ключовою точкою світової торгівлі. Така риторика викликає жорстку реакцію Панами та підтримку латиноамериканських країн. Несподівано з’являються пропозиції створити альтернативний канал у Нікарагуа за підтримки Китаю, що лише посилює глобальну конкуренцію.
Також Трамп вкотре спровокував обурення світової спільноти своєю ексцентричною пропозицією перейменувати Мексиканську затоку на «затоку Америки з прекрасним кільцем». Його заяви лунають на тлі загальної дестабілізації. Світ, який звик до усталених кордонів і правил, стикається з новою реальністю, де відроджуються територіальні амбіції Трампа, його ідеї ревізіонізму та прагнення до перерозподілу влади. США, будучи епіцентром цих процесів, демонструють, наскільки легко ідея одного лідера може перетворитися на хвилю непередбачуваних наслідків, здатних змінити глобальний порядок.
Такий крок виглядає не просто як політичний тролінг, який так любить Трамп, а добре продуманий інструмент для перевірки реакції світової спільноти й водночас зміцнення свого націоналістичного іміджу. Його різкі заяви вже охрестили «імперіалістичними», однак за ними може ховатися гра на емоціях, а також стратегічний розрахунок. Хаос і плутанина є улюбленою тактикою Трампа. Його слова часто сприймають як хаотичні або навіть безглузді, але вони виконують конкретну функцію: змушують усіх гадати про його подальші кроки. Саме ця непередбачуваність дозволяє йому балансувати між різними групами інтересів і утримувати фокус уваги на собі. Це також підтверджує те, що його гасло «Америка понад усе» свідчить про новий формат американської агресивної дипломатії.
Риторика щодо Панами, Канади, Гренландії та Мексики, хоч і здається несистемною, але має спільну нитку — протидію зростаючому впливу Росії та Китаю. Панамський канал для Трампа є стратегічним об’єктом, а також символом американської глобальної переваги. І на його думку, саме вона знаходиться під загрозою через посилення китайської економічної присутності. Тому заяви американського лідера про «несправедливі» мита Панами чи натяки на повернення контролю над каналом є не тільки економічним ультиматумом, але й меседжем про те, що США готові боротися за свої інтереси на ключових транспортних шляхах.
Щодо Гренландії, її значення для Трампа виходить далеко за межі традиційного уявлення про ресурси. Дійсно, ця арктична острівна держава володіє багатими запасами стратегічно важливих ресурсів, таких як кобальт, мідь і нікель. Однак глобальне потепління змінює арктичний ландшафт, відкриваючи нові морські маршрути поблизу Гренландії, які стають об’єктом зростаючого інтересу з боку Китаю та Росії. США прагнуть скоротити залежність від імпорту мінералів з Китаю та інших країн, де Пекін активно інвестував, щоб взяти під контроль видобувні підприємства. Крім того, американська військова присутність на острові має глибоке стратегічне підґрунтя. Тут розташована ключова база, яка відіграє важливу роль у системах раннього виявлення запусків балістичних ракет. Це не випадково: найкоротший шлях між Європою та Північною Америкою проходить саме через Арктику.
Отже, Гренландія стає джерелом корисних копалин, а також важливим геополітичним вузлом і полем конкуренції у змаганнях великих держав. Тому заяви Трампа можна сприймати як сигнал, що США не допустять зміни статус-кво в регіоні. Бажання отримати доступ до рідкоземельних ресурсів і зміцнити американську військову присутність у цьому районі лише підсилює його арктичну стратегію.
З Мексикою ситуація виглядає ще складніше. З одного боку, Трамп загострює напругу через міграцію та наркокартелі, погрожуючи митами і навіть військовими операціями. З іншого – Мексика залишається найбільшим торговим партнером США, і такі заяви більше нагадують жорсткий торг, ніж реальну загрозу.
Однак Трамп не може дозволити собі гру, яка призведе до ізоляції чи втрати стратегічних союзників. Його риторика може виглядати агресивною, але цілком імовірно, що вона спрямована на досягнення вигідніших угод для США. Нові домовленості з Канадою, знижки на проходження суден Панамським каналом чи розширення контролю над ресурсами Гренландії — це кінцеві цілі, які Трамп може переслідувати під маскою скандальних заяв.
Його стратегія, попри всю зовнішню хаотичність, скоріш за все, є політичним шантажом і перевіркою меж можливого. Але чи вдасться йому досягти бажаного результату, залежить не лише від його рішучості, а й від того, чи зможе він утримати баланс між провокаціями і реальними діями, не перетворивши глобальну арену на поле для небезпечних конфліктів.
Саме тут і проявляється «чорний лебідь»: комбінація на перший погляд локальних ідей, популістських заяв і амбіційного ревізіонізму створює непередбачувані наслідки, які ставлять під загрозу як внутрішню стабільність США, так і глобальний баланс сил. Події, які сприймалися раніше як малоймовірні, перетворюються на ключові фактори, що формують нову політичну реальність, змінюючи хід історії не лише для Америки, а й для всього світу.
Несподіваний альянс: Дональд Трамп і Сі Цзіньпін
Попри тривале протистояння між США і Китаєм, прогнози щодо можливої війни між ними та суперечки навколо Панамського каналу, 2025 рік може відзначитися несподіваним альянсом між Дональдом Трампом і Сі Цзіньпіном. Хоча попередній президентський термін Трампа запам’ятався торговельною війною та ескалацією напруги, нова геополітична реальність підштовхує до кардинальних змін. Замість конфронтації дві найпотужніші економіки світу можуть почати співпрацювати, реагуючи на виклики, що стоять перед обома сторонами.
Китай, який опинився у складній економічній ситуації, має більше причин для прагматичності. Його економіка стикається з кризою ринку житла, рекордним рівнем безробіття серед молоді та демографічним старінням населення. Жорсткі ковідні локдауни залишили глибокий слід, і спроби відновлення поки не приносять бажаних результатів. Сі Цзіньпін усвідомлює, що ескалація напруги з США лише погіршить ситуацію, тож співпраця виглядає як стратегічно доцільний вибір.
Тим часом Дональд Трамп, який прагне завершити війну між Росією та Україною, також має причини шукати компроміси. Введення 60-відсоткових тарифів на китайський імпорт, обіцяне ним раніше, може викликати різке зростання цін у США, що стане політичною катастрофою для Трампа. Його пріоритетом є внутрішня стабільність, контроль над інфляцією та зменшення імміграції, а не посилення напруженості у відносинах з Пекіном.
Можливий альянс між США та Китаєм може стати глибокою трансформацією світового порядку. На перший погляд, це виглядає утопічно, але прагматизм обох лідерів може змінити баланс сил. Спільні зусилля щодо стабілізації світової економіки та припинення війни в Україні виглядають виграшними для обох сторін. Сі може використати цю можливість для зміцнення внутрішньої легітимності, показавши, що Китай здатний впливати на глобальні процеси, тоді як Трамп отримає шанс реалізувати свій план «миротворця».
Однак такий альянс несе значні ризики. Інші країни можуть сприйняти його як загрозу або спробу встановити новий світовий порядок, де інтереси інших держав будуть відсуватися на другий план. Зокрема, європейські союзники США можуть втратити довіру до Вашингтона, якщо такий крок буде виглядати як зрада принципів співпраці в рамках НАТО. До того ж, будь-які угоди з Китаєм можуть викликати внутрішню критику в обох країнах, адже громадськість може сприйняти їх як поступки перед суперником.
Слід зазначити, що запрошення китайського лідера на інавгурацію, якого Трамп захоплено описує як «короля, що керує 14 мільярдами людей залізним кулаком», чітко свідчить про його наміри будувати співпрацю з Китаєм, попри попередню напруженість у відносинах між країнами.
На кого ще обраний президент США Дональд Трамп робить ставку у зовнішній політиці? Відповідь ховається у списку іноземних лідерів, яких він запросив на свою інавгурацію. Володимира Зеленського серед запрошених немає, натомість Трамп демонстративно обирає компанію тих, кого називає «сильними лідерами». Серед гостей – президент Аргентини Хав’єра Мілея, свого «улюбленого президента», який ділить риторику Трампа, називаючи політичних опонентів «паразитами» та «пацючим гніздом». Будуть також президент Сальвадору Наїб Букеле, обраний на другий термін всупереч заборонам, прем’єр Угорщини Віктор Орбан та прем’єрка Італії Джорджа Мелоні. До списку потрапив і Жаїр Болсонару, екслідер Бразилії, який прославився своїми спробами утриматися при владі після поразки на виборах.
Цей набір гостей чітко сигналізує, які принципи Трамп готовий підтримувати. «Чорний лебідь» даної ситуації полягає в непередбачуваності наслідків. Зокрема, альянс між Трампом і Сі може як стабілізувати глобальну систему, так і спричинити нові конфлікти. У будь-якому разі, цей сценарій стане визначальним для формування нової геополітичної реальності, де пріоритети та інтереси великих гравців будуть значно переформатовані.
Ядерна зброя в Південній Кореї та новий порядок на Близькому Сході
Світ шокований новиною: Південна Корея оголошує себе ядерною державою, порушуючи всі очікування. Це не просто чергова криза на Корейському півострові, а подія, яка докорінно змінює глобальний баланс сил. Президент Лі Чже Мьон офіційно підтверджує, що країна володіє ядерною зброєю, і виходить із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Як стало відомо, програма була таємно розпочата ще за попереднього президента Юн Сок Йоля, якого усунули від влади та ув’язнили за спробу держперевороту. Однак його спадщина виявилася більшою, ніж очікувалося: ядерна зброя стала фактом.
Ситуацію загострює реакція адміністрації Дональда Трампа, яка, ослаблена внутрішніми чварами, не лише не виявила цієї програми вчасно, але й схвалила дії Південної Кореї. Трамп заявив, що «велика прекрасна бомба» є доказом серйозності намірів Сеула захищатися від північнокорейської загрози. Цей крок швидко отримав відгук у регіоні: Японія та Тайвань майже одночасно оголошують про початок власних ядерних програм, створюючи нову епоху гонки озброєнь у Східній Азії.
Поява нових ядерних гравців змінює саму природу міжнародної системи. Те, що раніше вважалося неможливим, стає новою нормою. Відновлюється ера взаємного гарантованого знищення, яка руйнує один із ключових принципів повоєнного світового порядку — ідею контролю над розповсюдженням ядерної зброї. Вперше з часів Холодної війни ядерне протистояння виходить за межі звичних гравців, створюючи багатополюсний світ, де ризик ядерної катастрофи значно зростає.
«Чорний лебідь цієї ситуації» криється у раптовій легітимізації ядерного озброєння як засобу захисту. Події, які раніше були немислимими, тепер сприймаються як стратегічно виправдані. Це ставить під загрозу стабільність регіону, а також довіру до міжнародних договорів і механізмів безпеки. У світі, де нові держави отримують ядерну зброю, баланс сил стає все більш нестабільним, а ймовірність помилкового або свідомого використання зброї масового знищення досягає критичної межі.
Натомість на іншому кінці світу починає реалізовуватися інший давній геополітичний сценарій: від Ізраїлю відокремлюється незалежна Палестина. Для цього в Ізраїлі змінюється уряд, що відмовляється від правих радикальних позицій, а палестинське керівництво оновлюється, стаючи здатним представляти народ у переговорах. Основні арабські країни, зокрема Саудівська Аравія та ОАЕ, підтримують цей процес, створюючи умови для укладення історичної угоди.
Однак навіть у цьому сценарії «чорний лебідь» не зникає. Нові державні утворення та зміни кордонів завжди несуть ризик нових конфліктів. Світ вступає у нову епоху, де кожен крок до стабільності може перетворитися на нову точку нестабільності. І в цьому контексті «ядерний клуб», який зростає, стає найвищою загрозою для всієї міжнародної безпеки. При цьому одним з несподіваних факторів може стати таємна угода між США та Росією, спрямована на стримування Ірану від розробки ядерної зброї. Ідея, яка на перший погляд здається політичною фантастикою, виглядає дедалі реальнішою. Якщо Путін запропонує Трампу переконати Іран заморозити свої ядерні амбіції на п’ять років в обмін на стримування Ізраїлю від військових атак, це може відкрити нову сторінку у глобальній дипломатії. Особливо, якщо угода буде підкріплена нормалізацією відносин між Саудівською Аравією та Ізраїлем, де США виступатимуть ключовим посередником.
Такий сценарій може мати як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, тимчасове замороження іранської ядерної програми виглядає як значний дипломатичний прорив. Однак з іншого — це може ще більше послабити позиції США в очах союзників, які вже сумніваються у стійкості американського лідерства. Якщо ця угода залишиться таємною, вона ризикує спровокувати недовіру серед партнерів у Європі та на Близькому Сході.
«Чорний лебідь» економічного зсуву
Фінансовий світ теж зараз занурюється в хаос. У 2025 році адміністрація Дональда Трампа розпочинає масштабну дерегуляцію, скорочуючи державний апарат і послаблюючи контроль за фінансовими ринками. Технократи переконані, що мінімальне втручання держави сприятиме економічному зростанню, але цей підхід стає ідеальним ґрунтом для атаки зловмисників.
Використовуючи штучний інтелект, хакери аналізують діяльність ключових гравців ринку, вишукуючи компанії з вразливими фінансовими показниками або поганою репутацією. Починається скоординована інформаційна кампанія: через ботоферми та фейкові новини поширюються чутки про банкрутство або шахрайські дії цих компаній. Інвестори починають панікувати, що змушує великі фонди швидко продавати акції.
Однак ця атака не обмежується лише інформаційним полем. Використовуючи високочастотну торгівлю, зловмисники створюють штучний попит і пропозицію, що підсилює паніку. Саме тому крах фондового ринку стає невідворотним, вже зараз Dow Jones втрачає кілька тисяч пунктів за лічені години, а ринок цінних паперів США переживає найбільший обвал з часів Великої депресії.
Адміністрація Трампа виявляється абсолютно неготовою до такої загрози. Послаблене регулювання, брак експертів у сфері кібербезпеки та криза управління сприяють подальшому погіршенню ситуації. Паніка швидко поширюється за межі США: біржі в Лондоні, Токіо та Шанхаї стають наступними жертвами. Інвестори масово вилучають капітал, що призводить до глобальної фінансової кризи.
«Чорний лебідь» цієї ситуації полягає у новаторському підході до атак на фінансову систему. Зловмисники використовують комбінацію дезінформації, алгоритмів штучного інтелекту та високочастотної торгівлі, щоб підкосити основи глобальної економіки. Це свідчить як про економічний обвал, так і крах довіри до фінансових ринків як інструменту стабільності.
Ще однією несподіванкою стає те, хто саме стоїть за цими діями. Поширюються чутки, що за атакою стоять ультраліві технологічні осередки, які прагнуть дискредитувати Дональда Трампа, використовуючи його вразливість — особисте багатство. Ідея про те, що фінансовий колапс може бути інструментом політичної боротьби, ламає звичне уявлення про геополітику та підсилює загальну нестабільність.
Отже, світова економіка входить у новий час, де технології стають як двигуном прогресу, так і інструментом руйнування. Довіра до фінансових систем підірвана, інвестори шукають альтернативи, а країни розпочинають активні дебати про необхідність нового глобального регулювання. Але чи не запізно? «Чорний лебідь» вже злетів.
Як бачимо, 2025 рік може стати переломним моментом для всієї світової економіки та геополітики. Китай, ймовірно, здобуде статус найбільшої економіки світу, залишаючи позаду США у суто економічному вимірі. Однак у військовій площині Пекін ще довго поступатиметься Вашингтону. Цей зсув символізує початок нової ери, де економічна сила Сходу здатна формувати глобальний порядок. Паралельно з цим БРІКС, об’єднання країн, що розвиваються, демонструє дедалі більшу згуртованість. Економіки Бразилії, Росії, Індії, Китаю та Південної Африки, доповнені потенційним партнерством із АСЕАН, Євразійським економічним союзом (ЄАЕС) та Шанхайською організацією співробітництва (ШОС), створюють нову потужну силу. Прогнози вказують на те, що до 2040-2050 років сукупний ВВП цих країн може зрівнятися з економіками Великої сімки, а вже у 2025 році ці альянси почнуть формувати нові економічні та політичні стандарти.
Однак ось тут і приховується «чорний лебідь». Попит на їжу в світі може зрости на 50%, створюючи умови для війн за ресурси, як харчові, так і енергетичні, а це ще більше посилить глобальну напругу. Зараз розвиваються нові енергетичні технології, які обіцяють замінити нафту та газ як основні енергоносії. Хоча до повного переходу залишаються десятиліття, вже зараз видобувні економіки опиняються у стані занепаду. Це провокує їх на жорсткішу боротьбу за збереження позицій, можливо навіть через військові конфлікти. При цьому уряди слабких країн, які не здатні забезпечити своїх громадян базовими потребами, ризикують зіткнутися з громадянськими війнами. Хвиля біженців, що виникне внаслідок цього, стане справжнім викликом для стабільності сусідніх країн.
До цього додаються те, що НАТО може втратити частину свого впливу, поступаючись окремим сильним країнам. Це призведе до того, що глобальні конфлікти вирішуватимуться на рівні окремих держав чи нових регіональних альянсів. Такий зсув створює небезпеку роздробленого світового порядку, де великі гравці діють самостійно, часто в обхід міжнародних інституцій.
Таким чином, 2025 може стати роком, коли світ остаточно перестане бути передбачуваним. «Чорні лебеді», які раніше здавалися поодинокими аномаліями, починають формувати нову норму у вигляді прихованих раптових трансформацій. Від війни в Україні, гучних заяв Трампа, нових економічних альянсів і лідерів, ядерних амбіцій держав до фінансового апокаліпсиса і краху старих енергетичних систем — кожна подія відкриває новий фронт нестабільності. Цей рік стане тестом на витривалість для глобального порядку: чи зможуть країни адаптуватися до багатополярного світу, де не залишилося нічого сталого? Відповідь на це питання визначить не лише хід 2025 року, але й майбутнє всього XXI століття.
Оксана Іщенко
