22 січня 2026 року на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Дональд Трамп презентував нову міжнародну ініціативу — Раду миру. Її метою стало врегулювання ситуації в Секторі Гази, врегулювання міжнародних конфліктів, надання гуманітарної допомоги країнам, але фактично організація претендує на значно ширшу роль у глобальній політиці. Створена під особистим керівництвом Трампа, Рада поєднує політичні амбіції, економічні умови членства та концентрацію влади в руках одного лідера. Водночас її формування відкриває нові можливості для впливу США на міжнародну арену, але водночас створює низку ризиків для геополітичної стабільності, легітимності традиційних інститутів і взаємодії між державами.
Трамп і Рада миру: амбітна ініціатива з економічним відтінком
Історія створення Ради миру бере свій початок у прагненні Дональда Трампа після завершення його президентського терміну встановити нову платформу впливу в світовій політиці, одночасно поєднуючи політичні та економічні інтереси. Офіційно 14 січня 2026 року Сполучені Штати оголосили про запуск другого етапу плану щодо припинення конфлікту в Секторі Гази, центральним елементом якого стала Рада миру. Новостворений орган очолив Трамп, який планує обіймати цю посаду довічно, а також матиме право призначати наступника.
До виконавчої групи Ради миру ввійшли: держсекретар Марко Рубіо, посланець США з питань Близького Сходу Стів Віткофф, колишній прем’єр Великої Британії Тоні Блер, зять Трампа Джаред Кушнер, президент Світового банку Аджай Банга, генеральний директор інвестиційної компанії Apollo Global Management Марк Роуен та заступник радника США з нацбезпеки Роберт Габріель.
Згідно із заявами Трампа і статутом Ради, основною метою її створення є врегулювання ситуації в Секторі Гази, формування багатосторонньої структури, здатної координувати безпеку і сприяти стабільності в світі, врегульовувати міжнародні конфлікти, надавати гуманітарну допомогу країнам, а також «відновлювати надійне та законне управління». Крім того, за завдання Ради входить процес відбудови у Палестинському анклаві до моменту реформування Палестинської національної адміністрації. Слід зазначити, що стандартний термін членства в Раді становить три роки, що дозволяє країнам оцінити ефективність своєї участі та внесок у діяльність організації перед прийняттям рішення щодо продовження або припинення співпраці.
Під час організації Ради особливу увагу Трамп приділив заявам щодо її співпраці з Організацією Об’єднаних Націй, наголошуючи на потенціалі ООН, який, на його переконання, не використовувався повною мірою. Разом з тим у Нью-Йорку офіційно повідомили, що продовжують працювати відповідно до своєї програми та Статуту, не звертаючи особливої уваги на появу нових організацій, включно з Радою миру.
Водночас створення Ради має прагматичний економічний аспект: Трамп оголосив, що постійне членство в ній коштуватиме один мільярд доларів, що підкреслює комерційний підхід до формування нової міжнародної організації. Крім того, це фактично формує бар’єр для входження до неї, обмежуючи коло учасників країнами з потужними фінансовими ресурсами або стратегічними резервами. Також такі умови вступу слід розглядати як спосіб формування ядра організації на виключно вигідних для США умовах.
Рішення в Раді будуть ухвалюватися більшістю голосів країн-учасниць, проте остаточне затвердження будь-якого документа або ініціативи здійснює виключно Дональд Трамп. Така модель прийняття рішень створює лише формальний баланс між колективним голосуванням та концентрованою владою, при цьому роль голови істотно переважає, оскільки без його схвалення жодне рішення не набуває чинності. Кожна держава при цьому має один голос, незалежно від розміру економіки, населення чи обсягу внеску, що забезпечує рівноправність, але фактична влада все ж таки залишається за головою Ради.
Отже, статут організації надає голові Ради фактично необмежену владу, закріплюючи за ним право остаточного вирішення всіх ключових питань, включно з прийняттям нових членів, визначенням порядку денного та контролем над її фінансовими потоками. Це означає, що вплив будь-якої країни на стратегічні рішення обмежується формальним правом голосу, тоді як реальна влада зосереджена в руках однієї особи. Водночас така структура дозволяє оперативно ухвалювати рішення в кризових ситуаціях, але створює потенційну уразливість для політичного тиску або фінансових маніпуляцій.
Склад Ради миру: запрошення, підтвердження та відмови
До формування Ради миру Дональд Трамп офіційно запросив 50 держав, прагнучи створити глобальну платформу, яка поєднувала б політичну участь, економічні внески та стратегічні інтереси США. Проте фактичне включення держав у цей орган виявилося неоднорідним і продемонструвало як політичні пріоритети окремих країн, так і їхню готовність фінансово підтримувати ініціативу.
Серед держав, які отримали запрошення до Ради миру, були: Албанія, Аргентина, Австралія, Австрія, Бахрейн, Білорусь, Бразилія, Велика Британія, В’єтнам, Греція, Єгипет, Ізраїль, Індія, Індонезія, Ірландія, Іспанія, Італія, Йорданія, Казахстан, Канада, Катар, Кіпр, Китай, Марокко, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, ОАЕ, Оман, Пакистан, Парагвай, Південна Корея, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Саудівська Аравія, Сінгапур, Словенія, Таїланд, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція та Японія.
Станом на момент створення Ради миру 22 січня 2026 року, своє членство підтвердили 20 держав: ОАЕ, Саудівська Аравія, Єгипет, Катар, Бахрейн, Пакистан, Туреччина, Угорщина, Марокко, Аргентина, Парагвай, Казахстан, Узбекистан, Індонезія, В’єтнам, Білорусь, Вірменія, Азербайджан, Албанія та Косово. Цей перелік демонструє, що перші країни-учасники здебільшого зосереджені в Близькому Сході, Південній Америці та Центральній Азії, а також включає декілька держав з пострадянського простору.
Важливим фактором є те, що Франція, Норвегія, Словенія та Велика Британія відмовилися приєднатися до Ради. Причини таких рішень різняться, але основними стали запрошення Росії до її складу та концентрація владних повноважень в руках Трампа. Західноєвропейські країни відмовилися брати участь, побоюючись легітимізації політичних суперечностей та потенційної конкуренції з традиційними міжнародними інституціями, такими як ООН.
При цьому особливу увагу привертає позиція України та Росії. Володимир Зеленський заявив, що важко уявити співпрацю України з Росією в рамках однієї Ради: «Росія — наш ворог, Білорусь — їх союзник. Для мене складно уявити, як ми з Росією можемо бути разом у тій чи іншій Раді». Водночас Росія на момент церемонії в Давосі не надала офіційної відповіді щодо участі, а лише повідомила про проведення консультацій, одночасно розглядаючи можливість оплати мільярдного внеску із заморожених активів у США.
На церемонії заснування Ради миру були присутні представники двадцяти держав, серед яких президент Казахстану, представники Бахрейну та Марокко, президент Аргентини, прем’єр-міністр Вірменії, президент Азербайджану, прем’єр-міністри Болгарії та Угорщини, президент Індонезії, віцепрем’єр Йорданії, президент Косово, прем’єр Пакистану, президент Парагваю, прем’єр Катару, міністри закордонних справ Саудівської Аравії та Туреччини, представник ОАЕ, президент Узбекистану та прем’єр Монголії. Привертає до себе увагу те, що серед європейських держав на церемонії був лише Віктор Орбан, тоді як представників Західної Європи, України та Росії не було.
На економічному форумі в Давосі Трамп офіційно представив перших учасників Ради миру – представники 35 країн, серед яких Бахрейн, Марокко, Аргентина, Вірменія, Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Єгипет, Угорщина, Індонезія, Йорданія, Казахстан, Косово, Монголія, Пакистан, Парагвай, Катар, Саудівська Аравія, Туреччина, ОАЕ та Узбекистан. Крім того, участь в Раді підтвердив президент Білорусі Олександр Лукашенко, який 20 січня підписав лист про готовність країни дотримуватися положень організації.
Ця неоднорідність складу Ради миру свідчить про політичний та економічний розподіл світу на прихильників та скептиків ініціативи Трампа. Перший етап формування Ради показав, що участь в ній залежить не лише від геополітичних інтересів, але й готовності до значних фінансових внесків та прийняття структури влади, де головуючий очолює ключові рішення. Така модель створює своєрідну нову коаліцію, орієнтовану на регіональні пріоритети США, де країни Близького Сходу, Південної Америки та частково Азії стають ядром нової міжнародної організації.
Рада миру Трампа: очікування та геополітичні ризики
Створення Ради миру Трамп обґрунтовує необхідністю врегулювання ситуації в Секторі Гази відповідно до резолюції 2803 Ради Безпеки ООН, ухваленої в листопаді 2025 року. Ця резолюція підтримала пропозицію США щодо мирного плану для анклаву, включно зі створенням міжнародних сил стабілізації та спеціальної Ради миру для координації гуманітарної допомоги, безпеки та відбудови. Проте насправді Трамп прагне значно ширшого масштабу: він має намір трансформувати організацію, створену для локального врегулювання, на глобальний багатосторонній орган, який міг би конкурувати з традиційними міжнародними структурами на кшталт ООН.
Політичні та економічні цілі Трампа є очевидними: по-перше, концентрація влади в руках голови Ради дає йому можливість визначати порядок денний і ключові рішення, що створює платформу для прямого політичного впливу на держави-учасниці. По-друге, фінансовий критерій для постійного членства у мільярд доларів формує ядро держав з високими економічними ресурсами та, одночасно, значну фінансову автономію для самої Ради, яка буде менш залежна від міжнародних бюджетних механізмів. Третім важливим аспектом є геополітичний маневр: через залучення регіонів Близького Сходу, Південної Америки та Центральної Азії Трамп створює коаліцію держав, готових співпрацювати на умовах США, одночасно відокремлюючи її від західноєвропейських союзників і традиційних міжнародних інституцій.
Слід зазначити, що така стратегія несе суттєві ризики. Концентрація влади в руках однієї особи, навіть якщо формально присутнє колективне голосування, робить рішення Ради залежними виключно від політичних амбіцій її голови. Це може викликати критику або бойкот з боку ключових світових гравців та підривати легітимність організації в очах міжнародної спільноти. Водночас можливе включення Росії та фактична згода Білорусі на входження до складу Ради створюють потенційні конфліктні точки для інших країн, які розглядають ці держави як стратегічних опонентів, наприклад України, Великої Британії чи Норвегії.
Ще одним ризиком є спроба Трампа розширити повноваження Ради за межі Сектора Гази. Якщо організація почне втручатися в інші регіональні конфлікти або ініціювати міжнародні проєкти без мандату ООН, це може спричинити юридичні, дипломатичні та економічні розбіжності, включно з подвійними стандартами в сфері безпеки та гуманітарної допомоги. В умовах, коли фінансовий внесок визначає доступ до постійного членства, виникає також ризик перетворення Ради на майданчик для економічного лобіювання, де політичні рішення корелюватимуть із платоспроможністю держав.
Очікування від Ради миру, з точки зору Трампа, включають не лише локальне врегулювання конфлікту в Газі, але й створення міжнародної платформи, здатної формувати нові геополітичні альянси, підсилювати вплив США на країни регіону та за його межами та контролювати фінансові ресурси для стабілізації і гуманітарних операцій. У довгостроковій перспективі такий підхід може змінити баланс сил у міжнародних організаціях, поставивши під сумнів роль ООН у традиційних процесах миротворчості та врегулювання конфліктів.
Одним з найбільш показових факторів у формуванні Ради миру стало відсутність представництва західноєвропейських держав на церемонії заснування та їхня відмова приєднуватися до організації. Цей вибір відображає глибоке скептичне ставлення до нової ініціативи Трампа та потенційного конфлікту інтересів з традиційними міжнародними інституціями, перш за все ООН.
Причини відмови європейських держав не обмежуються лише політичними суперечностями навколо участі Росії та Білорусі, вони також пов’язані з неприйняттям запропонованої моделі управління Радою. Європейські країни традиційно віддають перевагу колективним механізмам ухвалення рішень та повноваженням міжнародних організацій, де голос кожного учасника враховується в пропорційній мірі. У Раді миру цей принцип порушується: хоча кожна країна має один голос, остаточне затвердження рішень здійснює голова Ради.
Ігнорування Ради європейськими державами створює низку ризиків для геополітики. По-перше, це може посилити регіональну нерівновагу в складі Ради, де ядро формують країни Близького Сходу, Південної Америки та частково Азії, тоді як Західна Європа відсторонюється від процесу. Така диспропорція Ради як міжнародного органу робить її сприйняття в світі більш суперечливим.
По-друге, відсутність європейських держав створює потенційні проблеми для координації з ООН та іншими міжнародними структурами. Якщо Рада миру намагатиметься розширити свою діяльність за межі Сектора Гази, відсутність підтримки ключових західних партнерів може призвести до дипломатичних конфліктів, блокування фінансування чи обмеження доступу до міжнародних ресурсів.
По-третє, відмова європейських держав від участі може спровокувати формування альтернативних організацій або коаліцій, які конкуруватимуть з Радою миру і знижуватимуть її ефективність. Це особливо важливо, якщо Трамп намагатиметься перетворити організацію на глобальну структуру, а не обмежувати її рамками лише Близького Сходу та гуманітарного врегулювання.
Отже, ігнорування Ради миру європейськими країнами відображає не лише скепсис до нової ініціативи Трампа, але й потенційні ризики для стабільності та легітимності організації. Цей крок може обмежити її міжнародний вплив, створити регіональну диспропорцію та ускладнити взаємодію з іншими глобальними структурами, одночасно підкреслюючи, що перетворення Ради миру на альтернативу ООН може виявитися значно складнішим завданням, ніж очікує її ініціатор.
Таким чином, Рада миру постає як амбітна спроба Трампа створити окрему організацію, яка поєднує політичні, економічні та безпекові елементи. Її успіх або провал буде залежати від здатності залучити ключових гравців, зберегти баланс інтересів різних держав і водночас продемонструвати ефективність у вирішенні воєнних конфліктів, зокрема у Секторі Гази. Геополітичні ризики, пов’язані з концентрацією влади в руках однієї людини та потенційною конкуренцією з ООН, залишаються значними і можуть визначати подальший розвиток цієї ініціативи в глобальній політиці.
На сьогодні ця ініціатива викликає одночасно інтерес і скепсис, відображаючи складну динаміку сучасної глобальної політики, де приватні амбіції будуть перетинатися з традиційними механізмами міжнародного права та дипломатії.
