“Оптимізація” чи керована деградація: як держава скорочує освітні заклади під виглядом дефіциту коштів

Українська освіта, як і будь-яка інша галузь в Україні, перебуває в стані глибокої кризи, що відображає загальні проблеми державного управління. Демографічна криза, занепад економіки, нерівномірний розподіл ресурсів між регіонами, тотальна корупція та інші проблеми призводять до серйозних структурних дисбалансів. Ці чинники відчутно вплинули на шкільну і вищу освіту: чисельність учнів та студентів зменшується, а кількість навчальних скорочується. В цих умовах освітній омбудсмен Надія Лещик заявила, що зменшення кількості закладів освіти є неминучим процесом, оскільки держава не може їх утримувати. Озвучена позиція стала важливою, оскільки вперше відкрито вона була сформульована не як тимчасовий наслідок війни, а довгостроковий напрям державної політики.

Заява освітнього омбудсмена щодо скорочення кількості закладів освіти

Освітній омбудсмен Надія Лещик заявила, що зменшення кількості закладів освіти є неминучим процесом, оскільки держава не може підтримувати фінансово надмірну кількість установ, і ці витрати негативно впливають на ефективність використання державних коштів. За її словами, реорганізація та злиття закладів вищої освіти дозволяють оптимізувати ресурси, зберігаючи при цьому якість освітніх послуг та наукову діяльність, що здійснюється в університетах і наукових установах.

Вона окреслила проблеми, які виникають в українській системі освіти у зв’язку зі скороченням кількості учнів і студентів, а також наголосила на необхідності адаптації кількості закладів до наявних ресурсів державного бюджету. Освітній омбудсмен підкреслила, що демографічна криза та значна міграція молоді за кордон змушують переглядати структуру як шкільної, так і вищої освіти, оскільки зменшення кількості здобувачів освіти призводить до малокомплектних класів і груп, що, у свою чергу, робить утримання деяких установ економічно недоцільним.

Лещик зазначила, що звернення педагогів і батьків часто стосуються закриття шкіл, у яких навчається від 15 до 30 дітей, і аналогічна ситуація спостерігається у вищих навчальних закладах. При надходженні таких скарг омбудсмен перевіряє дані у Єдиній державній електронній базі з питань освіти, що дозволяє оцінити реальну чисельність студентів та розподіл спеціальностей, що є важливим критерієм при ухваленні рішень щодо реорганізації закладів. Вона також наголосила на тому, що злиття або приєднання університетів має проводитися з урахуванням дотримання прав студентів і працівників, включаючи забезпечення збереження бюджетних місць, щоб не порушувати законні інтереси тих, хто навчається та викладає.

Водночас Лещик зазначила, що законодавство передбачає можливість приватизації будівель і споруд закладів вищої освіти та наукових установ, які проходять реорганізацію або вже були реорганізовані шляхом злиття чи приєднання. Це, за її словами, відкриває певні шляхи для залучення приватних інвестицій у структури, що перестали бути економічно ефективними у державній власності.

Крім того, в серпні міністр освіти і науки Оксен Лісовий підтвердив, що виважена політика укрупнення університетів в Україні буде продовжуватися, що передбачає не лише об’єднання структур, але й переосмислення ресурсного забезпечення та управління закладами з урахуванням сучасної демографічної ситуації та економічних можливостей держави. Підхід, який поєднує оптимізацію чисельності закладів з гарантією збереження прав студентів і викладачів, стає ключовим елементом реформ у сфері освіти та науки, що здійснюються в Україні у цей період.

Українська освіта у цифрах: скорочення і реорганізація

Станом на 2025 рік кількість закладів загальної середньої освіти в Україні становить приблизно 12 500, що відображає поступове скорочення мережі на 3,2 % порівняно з попереднім роком і на 12,2 % менше, ніж до початку широкомасштабної війни. Ці зміни є результатом поєднання демографічних факторів, міграції населення та державної політики оптимізації освітніх установ.

Найбільше шкіл сконцентровано у Київській, Львівській та Дніпропетровській областях, тоді як у сільських регіонах їхня кількість зменшується значно швидшими темпами, і за останні чотири роки зникло понад 20 % сільських шкіл, що підкреслює нерівномірність розподілу освітніх ресурсів у країні.

У 2025–2026 навчальному році в цих закладах навчається приблизно 3,6 мільйона учнів, що на 400 тисяч менше, ніж у попередньому році. Порівняно з довоєнним періодом загальна чисельність учнів зменшилася на 400–489 тисяч осіб, що свідчить про значний вплив як падіння народжуваності, так і масштабної внутрішньої та зовнішньої міграції молоді на структуру шкільної освіти. Водночас скорочення чисельності учнів в умовах війни стимулюють запровадження нових форм навчання, серед яких активно використовуються цифрові платформи та онлайн-навчання, що дозволяє підтримувати доступ до освіти навіть у віддалених та малокомплектних закладах.

Найпоширенішим типом закладів загальної середньої освіти у 2025 року є ліцеї з початковою школою та гімназією, яких налічується 5 329, що становить 43,4 % від всіх шкіл, і серед них 89 мають спеціалізоване тематичне спрямування, включно з науковими, спортивними та військовими ліцеями, причому наукові та спортивні ліцеї становлять більшість, тоді як військові ліцеї становлять лише невелику частку – 5,6 %.

Водночас саме ліцеї з початковою школою та гімназією зазнали найбільшого скорочення за останні чотири роки – майже на 20 %, а протягом останнього навчального року їхня кількість зменшилася ще на 5,6 %, що зумовлено поступовим переходом до нової трирівневої структури освіти та оптимізацією мережі через демографічний спад і евакуацію частини населення.

При цьому кількість відокремлених початкових шкіл за останні чотири роки скоротилася на 23,9 %, при цьому протягом останнього року зменшення становило 18,2 %. Якщо у 2021–2022 навчальному році таких шкіл налічувалося 548, то на початок 2025 року залишилося 417. Такі зміни пояснюються як демографічними чинниками, так і економічною невигідністю утримання малокомплектних шкіл у малих громадах.

Крім того, з 1 вересня 2025 року освітня субвенція перестала покривати заробітну плату педагогів у школах 5–11 класів, де навчається менше ніж 45 учнів, а з 1 вересня 2026 року фінансування не отримуватимуть заклади, у яких навчаються менше ніж 60 учнів у школах з 1–12 класами, менше ніж 55 у школах з 1–11 класами і менше ніж 45 у школах з 1–9 або 5–11 класами, що змушує частину шкіл припиняти свою діяльність або змінювати статус на дев’ятирічку чи початкову школу.

У 2025 році до шкіл України пішли 3,5 мільйона дітей, серед яких майже 2,3 мільйона навчатимуться очно, що на 103 тисячі менше дистанційно, ніж у попередньому році, і понад 300 тисяч учнів, які перебувають за кордоном або на тимчасово окупованих територіях, продовжують підтримувати зв’язок із українською системою освіти, зокрема через програму українознавчого компонента.

Кількість закладів фахової передвищої освіти за останні роки демонструє стабільне скорочення, за винятком 2017 та 2021 років, коли спостерігалося зростання порівняно з попереднім роком. Так, у 2019 році їх було 338, у 2020 році – 129, а у 2021 році кількість зросла до 248, однак залишалася меншою за показник 2019 року. Порівняно з 1990 роком кількість закладів фахової передвищої освіти зменшилася на 66,58 %, тоді як закладів вищої освіти за той самий період зросла в 2,59 рази.

Що стосується закладів вищої освіти, їхня кількість з 1990 по 2008 рік щорічно зростала, досягнувши піку, після чого почалося поступове скорочення, хоча окремі роки демонстрували зростання порівняно з попереднім періодом. У 2020 році їх було 515, у 2021 – 386, а станом на 2025 рік функціонує приблизно 300–350 закладів, серед яких близько 170 державних та близько 100 приватних, не враховуючи філії. Це скорочення та укрупнення пов’язане зі зменшенням кількості випускників шкіл: у 2008 році їх було приблизно 640 тисяч, а у 2025 – лише 360 тисяч, і подальші прогнози передбачають близько 300 тисяч випускників до 2033 року, що враховує потенційне повернення тимчасово окупованих територій.

В МОН заявили, що через зменшення контингенту абітурієнтів в Україні необхідно продовжувати процес укрупнення університетів та злиття закладів, щоб довести загальну кількість державних університетів до приблизно 100 до 2030 року, що також є частиною інтеграційного процесу з європейським освітнім простором. Середня наповнюваність студентів на один заклад зменшилася з приблизно 6 700 у 2008 році до 3 400 у 2021 році, а з огляду на подальші демографічні тенденції, цей показник продовжує знижуватися, що робить оптимізацію мережі освітніх закладів необхідною для ефективного використання ресурсів та збереження якості освіти.

Таким чином, на тлі демографічного спаду, міграції населення та економічних обмежень держави відбувається системне скорочення та реорганізація як шкільної, так і вищої освіти, що передбачає укрупнення закладів, зменшення малокомплектних шкіл та підтримку освітніх інновацій, зокрема цифрових платформ, з одночасним забезпеченням прав учнів і педагогів та збереженням доступу до якісної освіти.

Скорочення освітніх закладів як шлях до соціальної катастрофи

«Якщо держава не хоче будувати школи, вона буде будувати в’язниці», — ці слова Отто фон Бісмарка сьогодні звучать як дзеркало української реальності. Скорочення шкіл і університетів у країні, яке подається під виглядом оптимізації, не обмежується адміністративними рішеннями чи економією бюджету. Це формує суттєві соціальні прогалини: закриття малокомплектних шкіл у сільських громадах та об’єднання університетів у великих містах означає, що значна частина молоді втрачає доступ до якісної освіти. Не отримавши належного рівня знань і навичок, вона стає більш вразливою до маргіналізації, безробіття і потенційно — до кримінальних дій.

Отже, скорочення шкіл і університетів в Україні створює ефект доміно, який виходить далеко за межі статистики та якості освіти. Якщо держава економить на освітніх закладах, вона інвестує у в’язниці.

В умовах сучасної України, де демографічний спад поєднується з масштабною міграцією та економічними труднощами, наслідки цього явища можуть бути особливо серйозними, оскільки скорочення шкіл і університетів не лише обмежує доступ до знань, але й формує тривалі структурні прогалини у підготовці майбутніх фахівців, науковців і соціально відповідальних громадян.

Позиція освітнього омбудсмена Надії Лещик, яка зосереджується на економічній доцільності та скороченні кількості закладів, викликає серйозні сумніви з точки зору стратегічного розвитку освіти. Омбудсмен має уособлює державний механізм захисту інтересів учнів, студентів і педагогів, але її пріоритети у заявленій риториці більше нагадують підхід оптимізатора бюджету, ніж захисника освітніх прав.

Аргумент про неминучість зменшення кількості закладів, яке, на її думку, пов’язане з обмеженістю фінансових ресурсів і необхідністю підвищити ефективність використання коштів, ігнорує той факт, що якість освіти формується не лише через чисельність учнів, але й через доступність навчальних програм, підтримку педагогів і розвиток інфраструктури. Скорочення мережі шкіл і університетів без одночасного впровадження нових освітніх механізмів ризикує поглибити соціальну нерівність і зменшити можливості для талановитих студентів у віддалених регіонах.

Також критично виглядає і позиція омбудсмена щодо реорганізації та злиття закладів вищої освіти, яка презентується як інструмент оптимізації ресурсів при збереженні якості освітніх послуг. Якщо підходити до цього виключно з точки зору економії, злиття університетів може призвести до перенасичення великих навчальних закладів, втрати культурної і академічної специфіки менших інституцій та значного зменшення уваги до індивідуальних потреб студентів. Такий підхід фактично звужує права студентів на вибір програми та на доступ до освітніх ресурсів у регіонах, одночасно збільшуючи соціальне навантаження на педагогів, що залишається поза увагою у заявах омбудсмена.

Додатково викликає занепокоєння заява про приватизацію будівель і споруд закладів вищої освіти, яку Лещик подає як економічно обґрунтований крок і можливість залучення інвестицій для реорганізованих університетів та наукових установ. Однак така логіка створює ризики для державної освіти, оскільки приватизація може призвести до концентрації ресурсів у комерційно вигідних напрямках та зменшення державного контролю над критично важливими освітніми процесами.

Фактична мотивація такої заяви може полягати у передачі активів держави приватним структурам під виглядом реформ, але за цими словами ховається зовсім інша реальність. Мова йде про можливість приватизації будівель державних закладів, багато з яких є історичними пам’ятками архітектури. Продаж цих споруд, вартість яких вимірюється колосальними сумами, створює очевидний фінансовий інтерес і ставить під загрозу культурну спадщину, яку держава нібито «зберігає».

Отже, замість захисту прав студентів, викладачів і науковців, реальна політика зводиться до перетворення державної освіти на джерело прибутку для приватних інвесторів. Водночас жодної конкретної стратегії захисту прав студентів, педагогів чи науковців омбудсмен у своїй заяві не пропонує, а потенційні соціальні та культурні втрати теж залишаються поза увагою.

Водночас міністр освіти і науки Оксен Лісовий, якого учасники освітнього процесу вважать самим неефективним, продовжує демонструвати стиль управління, що скоріше нагадує піар-кампанію, ніж системну роботу. Його активність у соціальних мережах, участь у численних форумах, конференціях та круглих столах створює видимість роботи, проте конкретних корисних результатів для учасників освітнього процесу це не приносить. Реформи, за які він відповідає, давно і системно критикують педагоги, директори шкіл та батьки, але ситуація у багатьох закладах тільки погіршується.

Під кожним постом Лісового у Facebook міститься шквал питань і критики, проте вони залишається без відповіді, що демонструє відсутність належної комунікації та повну байдужість міністра до проблем системи освіти. Його активність у публічній площині не компенсує нестачу ефективного управління, а відсутність реальних рішень лише підкреслює неспроможність керувати реформами на користь освітян та учнів.

Отже, як бачимо, освіта в Україні поступово знищується через скорочення і «оптимізацію» навчальних закладів, недостатнє фінансування та недолугі «реформи». У держави немає грошей на освіту, але на утримання роздутих штатів держструктур, космічні зарплати топпосадовців і депутатів з їх помічниками, спеціальні пенсії та марні витрати кошти завжди знаходяться. Ця система показує пріоритети держави: інвестиції в людей та майбутнє країни відходять на задній план. Це створює реальні ризики для майбутнього України, оскільки зниження якості та доступності навчання безпосередньо впливає на економічний і кадровий потенціал, а також соціальну стабільність, безпеку і розвиток держави.