Парадокс вітчизняного кредитування: населення платить 30% у гривні, бізнес шукає дешевше у валюті

На війні гроші завжди дорожчають. Але у вітчизняній банківській статистиці останнім часом це “подорожчання війни” проявилося характерним розривом: домогосподарства беруть кредити так, ніби ставка під 30% – це плата за нормальність, а бізнес, навпаки, відсуває гривневий борг і намагається знайти дешевший ресурс у валюті. 

Саме цю дивергенцію Нацбанк “підсвітив” у грошово-кредитній статистиці, звітувавши про те, що портфель кредитів домогосподарствам у грудні 2025-го сягнув 365,39 млрд грн і виріс на 25,2% за рік. 

Утім це виглядає як парадокс лише на першому погляді. Насправді це симптом того, як економіка вчиться жити у трьох режимах одночасно: жорстка монетарна політика для утримання фінансової стабільності, “паралельний” державний кредитний контур для соціально й політично чутливих секторів, і приватні стратегії виживання, які в домогосподарств і компаній радикально різні. 

Сенсація тут не в цифрах, а в тому, що вони оголюють: країна поступово повертає кредит як інструмент, але повертає його асиметрично – через споживання та субсидовані програми, а не через довгі інвестиції.

Попитова економіка без значного кредитного важеля

За прогнозом Нацбанку, цьогоріч економіка зросте на 1,8%, а потім темпи можуть прискоритися до 3–4% на рік. Це важливий контекст, адже помірне зростання не створює банкам комфортного середовища для інвестиційного кредитування, зате створює соціальний попит на “кредит як міст” – до зарплати, до ремонту, до базових покупок, до житла.

Самі банки й регулятор описують ситуацію на ринку кредитування так: роздрібний портфель “стрімко зростає”, а річні темпи приросту чистих кредитів у певні місяці 2025-го трималися на рівні 33%. При цьому якість роздрібних кредитів у середньому не виглядає критичною: торік частка непрацюючих кредитів у фізосіб суттєво знижувалася (Нацбанк фіксував 14,3% за підсумками першого кварталу 2025-го, а восени – ще нижче). 

Тобто кредитування населення росте там, де воно підкріплюється коротким горизонтом планування і відносно керованим ризиком для банків (невеликі чеки, висока диверсифікація, швидкі обороти). А інвестиційний кредит бізнесу росте повільніше, бо його потрібно “страхувати” прогнозованими правилами гри на роки, а не на квартал.

Висока ставка як інструмент безпеки, а не комфорту

Як тільки ми торкаємось питання “чому так дорого”, стає видно, що ціна гривні зараз – не просто ринок. Це воєнна конструкція, де НБУ тримає високу базову ставку, щоб утримувати інфляційні очікування та привабливість гривневих активів, а держава точково компенсує “болючість” для окремих аудиторій.

Торік облікова ставка трималася на 15,5%, а з 30 січня цього року була знижена до 15,0%. Це не “дешева гривня”, а обережне послаблення після жорсткого режиму. І саме тому споживчі ставки під 30% не виглядають аномалією: банки кредитують дорожче базової ставки, закладаючи ризик, вартість фондування й регуляторні вимоги.

Звідси другий пласт – державні програми як паралельний кредитний вектор. Програма “Доступні кредити 5–7–9%” у лютому має видатну статистику: за тиждень – 746 кредитів на 3,2 млрд грн; від початку року – близько 3,7 тис. кредитів на 16,7 млрд грн. Це ознака того, що якщо ринкова ставка “кусається”, держава намагається купити зниження ставки там, де це важливо економічно і політично.

Те саме з іпотекою. Минулоріч за програмою “єОселя” було видано 7 769 кредитів на 14,8 млрд грн; загалом за весь час дії програми – 22 260 родин отримали кредити майже на 39 млрд грн. Соціальний ефект тут очевидний: держава підтримує житло для визначених груп і водночас демонструє, що “життя триває”. Але макроефект тонший: це кредитування, яке існує завдяки бюджетній підтримці, а не завдяки тому, що ринок раптом став готовий до довгого ризику.

І нарешті – питання, яке завжди неприємне, але принципове: банки кредитують економіку чи фінансують державу? Висока ставка плюс велика потреба бюджету роблять державні папери конкурентом бізнес-кредиту. Напередодні Нового року в обігу було держоблігацій на понад 1,9 трлн грн; найбільшу частку тримали комерційні банки – 48,4%, далі НБУ – 34,91%. Це не “зрада”, а логіка виживання фінансової системи у війні: бюджет має бути профінансований, а банки обирають інструмент менш ризикований і більш ліквідний.

Валюта як дешевший ресурс і як мінне поле

Бізнес йде у валюту з дуже прагматичної причини: для компанії відсоткова ставка – частина собівартості. Якщо гривневий кредит коштує дорого, а валютний дешевший, різниця безпосередньо впливає на прибуток. Для експортера це може бути цілком раціонально: він заробляє в доларах чи євро і в цій же валюті повертає борг. Гроші “зайшли” в одній валюті – “вийшли” в тій самій. Ризик мінімальний.

Проблема починається там, де валюта – це лише дешевший відсоток, але не валюта доходу. Якщо компанія продає товари всередині країни й отримує виручку в гривні, а кредит бере в доларах, вона фактично робить ставку на стабільний курс. Поки курс не рухається – усе виглядає вигідно. Але якщо гривня слабшає, борг автоматично “роздувається” в гривневому вимірі. Платити потрібно більше, навіть якщо бізнес працює так само, як учора.

Саме так і формується відкладений ризик. Сьогодні це виглядає як грамотна економія на відсотках. Завтра – як раптовий тиск на касу, затримки платежів, проблеми з банком і партнерами. У масштабі країни це вже не індивідуальна помилка менеджера, а системна вразливість.

Тому валютні кредити самі по собі не є злом. Вони логічні для експортерів – наприклад, для агросектору, який заробляє мільярди доларів на зовнішніх ринках. Але коли валюта стає способом “втекти від дорогих гривневих грошей” без валютної виручки, це вже гра з курсом. А під час війни курс – це не просто цифра на табло, а фактор економічної безпеки.

Отже, дешевша валюта сьогодні може виявитися дуже дорогою завтра, якщо твій дохід – у гривні.

Соціальна логіка: кредит як коротка дистанція

Люди беруть дорогі кредити не тому, що не бачать відсотків. Вони просто живуть у реальності, де головне – не ідеальна фінансова формула, а відчуття стабільності сьогодні. Війна сильно скорочує горизонт планування. Коли майбутнє непередбачуване, логіка змінюється: важливо закрити потребу зараз, а не рахувати, скільки це коштуватиме через три роки.

Саме тому кредит стає інструментом “не зупиняти життя”: купити техніку, зробити ремонт, підтримати сім’ю, перекрити касовий розрив. Це не завжди про комфорт. Радше про виживання або збереження звичного рівня життя. Наразі система не виглядає перевантаженою, бо люди платять.

Післявоєнна модель: експортний ухил чи споживчий інерційний ріст

Зараз Україна живе в режимі подвійної логіки. З одного боку, потрібно тримати стабільність: не допустити різкого стрибка цін, обвалу гривні, паніки на ринку. Тому Нацбанк тримає ставку високою, банки обережні, а держава страхує систему через свої програми.

З іншого боку – економіка має якось рухатись. Людям треба споживати, бізнесу – працювати. І кожен знаходить своє рішення. Люди підтримують попит кредитом. Бізнес знижує свої витрати через дешевший валютний ресурс. Держава субсидує окремі сегменти. Банки частину грошей вкладають у держоблігації, бо це менш ризиковано.

Тобто всі діють раціонально, але в межах своїх інтересів. Проблема в тому, що ці інтереси поки не зведені в одну довгострокову модель. Якщо гривневий ресурс лишається дорогим, бізнес буде тікати в валюту. Якщо кредит росте переважно у споживанні, а не в інвестиціях, економіка підживлює попит, але не завжди продуктивність.

Тому “кредитний парадокс” – не аномалія, а сигнал про перехідний стан. Країна ще не перейшла повністю в режим реконструкції, але вже вийшла з режиму чистого шоку. І поки стабільність важливіша за швидке зростання, кредитна картина буде виглядати саме так: трохи роздвоєною, трохи напруженою, але логічною в умовах війни.

Тетяна Вікторова