Персональні дані укранців як цифровий скарб: Олексій Кущ про ризики їхньої націоналізації
В Україні розпочалася дискусія щодо нового законопроєкту, який передбачає масштабне розширення контролю держави над персональними даними громадян. У публічному просторі цю тенденцію вже називають спробою «націоналізації» цифрових активів, адже йдеться про інформацію, яка належить кожному індивідуально, але тепер має зберігатися централізовано й використовуватися без прямої участі чи дозволу власника. Це викликає чимало запитань, оскільки персональні дані, які часто сприймаються пересічними українцями як щось малозначуще, у сучасній економіці мають вагу цінного ресурсу. Для значної частини суспільства ця реальність залишається непомітною, проте наслідки такого кроку можуть бути серйозними як для кожної людини, так і для економіки в цілому.
Економіст і фінансовий аналітик Олексій Кущ вважає, що йдеться про дуже серйозний процес, який має далекосяжні економічні наслідки і фактично відчужує громадян від належних їм за правом цифрових активів. Він пояснює, що у сучасній економічній науці персональні дані давно визначаються як новий вид капіталу. Цей ресурс часто називають «нафтою XXI століття», адже саме на ньому вибудовується значна частина прибутку глобальних корпорацій.
Експерт зазначає, що подібно до того, як колись арабські племена усвідомили цінність нафти і змогли використати її для власного добробуту, так і кожна людина має розглядати персональну інформацію як власний скарб, який може приносити пасивний дохід. Українці у своїй масі не усвідомлюють цієї реальності: для більшості громадян персональні дані асоціюються лише з ризиком того, що їх можуть використати для шахрайського оформлення кредитів, або ж розглядаються у містичному контексті як ознака «останніх часів».
Кущ підкреслює, що новий законопроєкт №11377, який Верховна Рада ухвалила більшістю у 229 голосів, створює принципово іншу ситуацію. Його підписання президентом означатиме, що кожен громадянин стане елементом централізованої системи, де всі персональні дані, від медичної інформації до відомостей про осіб, в інтересах яких людина діє, будуть акумульовані державою.
На думку експерта, це фактично позбавляє людину права самостійно розпоряджатися своїм цифровим ресурсом. У законі закріплено положення про примат норм міжнародних договорів над національним законодавством, що, як він зазначає, створює додаткові ризики у сфері захисту інформації.
Економіст звертає увагу і на юридичний аспект. Він зазначає, що у Загальному регламенті про захист даних (GDPR), який діє в Європейському Союзі, відсутнє поняття «знеособлення» інформації, але передбачено процедуру псевдонімізації для використання даних у цілях, відмінних від первинної. Це означає, що в українських реаліях новий закон дозволяє збирати повний масив даних без гарантій їхнього належного захисту. На тлі того, що в Україні традиційно фіксуються численні випадки витоків з державних реєстрів, де інформацію можна придбати на тіньовому ринку, перспектива централізації виглядає особливо загрозливо.
Експерт нагадує, що саме цифрові інструменти контролю є улюбленою ідеєю Клауса Шваба, засновника Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Він робить висновок, що поїздки українських депутатів на Давоський форум не були випадковими, оскільки вони активно переймають подібні підходи. Економіст наголошує, що Україна рухається шляхом, де людина втрачає статус власника даних і перетворюється на об’єкт цифрової системи.
Аналітик також звертає увагу на європейський контекст. За його словами, українські біженці, які опинилися у країнах ЄС, були здивовані паперовими процедурами і бюрократією навіть у такій країні, як Німеччина. Вони критикували це як «цифрову відсталість», але не замислювалися над тим, що це є свідомим вибором Європи. Європейська модель ставить у центр людину як фізіологічну істоту, а не її цифровий профіль, і саме тому у 2018 році було ухвалено GDPR — один з найжорсткіших у світі законів у сфері захисту конфіденційності. Цей акт став бастіоном, який стримує розвиток платформ на кшталт «Дії» у ЄС, і водночас гарантує, що персональні дані не перетворяться на об’єкт неконтрольованого обігу.
Розмірковуючи над економічними аспектами, Кущ звертає увагу на діяльність глобальних компаній, таких як Alphabet чи Meta, які заробляють десятки мільярдів доларів на контекстній рекламі, що ґрунтується на масивах даних користувачів. Він вважає, що головною несправедливістю є те, що прибутки отримують корпорації та посередники, тоді як власники даних майже нічого не отримують. У кращому випадку їм пропонують бонусні картки чи знижки, які фактично є лише інструментом прив’язки до бренду, а не реальною винагородою.
Кущ наводить конкретні цифри: у США разовий продаж персональних даних міг приносити до 60 тисяч доларів, тоді як у країнах, що розвиваються, — до трьох тисяч. Він додає, що за оцінками різних досліджень, людина може заробляти на своїх даних від кількох сотень до тисячі доларів на рік. Експерт аналізує й угоду з купівлі Twitter Ілоном Маском, зазначаючи, що середньорічний дохід на одного активного користувача оцінюється у двісті доларів, тоді як у Facebook цей показник становить близько сорока, а в YouTube — близько п’ятнадцяти. Проте навіть YouTube платить лише за контент, а не за дані.
Окремо Олексій Кущ зупиняється на ситуації в Україні. Він вважає, що потенціал даних українців занижений, і наводить підрахунки: якщо взяти виручку найбільших компаній у сферах торгівлі, фармацевтики, телекомунікацій та інших галузей, то вартість персональних даних у їхньому обігу можна оцінити у 75 мільярдів гривень на рік. Це означає близько п’яти тисяч гривень на одного активного споживача, а для сім’ї з трьох осіб — до п’ятнадцяти тисяч. Експерт робить також оцінку через показник ВВП, вказуючи, що цей ресурс може становити понад мільярд доларів, або більше ніж п’ятдесят мільярдів гривень.
Він підсумовує, що справедливою моделлю було б створення законодавчого механізму, за якого кожна фізична особа могла б зберігати власні дані у так званій цифровій скарбничці й надавати доступ до них приватним компаніям за винагороду. Це могло б бути схоже на «холодне зберігання» криптовалют, коли власник має повний контроль і сам вирішує, кому і за які гроші відкрити доступ. Така система дала б можливість людині монетизувати свій ресурс або ж передати його безкоштовно за власним бажанням.
Проте Олексій Кущ наголошує, що нинішній шлях розвитку зовсім інший: персональні дані в Україні відчужуються і централізуються під контролем держави. Це означає найбільший у світі приклад націоналізації такого ресурсу в масштабах країни. Він застерігає, що з розвитком економіки цінність персональних даних лише зростатиме, але громадяни вже не матимуть можливості претендувати на власну частку цього зростання, адже їхній цифровий скарб фактично перейде у розпорядження чиновників.
