“Підземна енергетика” України: хто заплатить за бетон і світло без блекаутів (продовження)

ІА “ФАКТ”, з посиланням на заяву голови Держагентства відновлення Сергія Сухомлина, вже писало про формулу майбутньої української енергетики: ми входимо в епоху дорогої фортифікованої інфраструктури. Підземні підстанції, бетонні “кокони” для трансформаторів, закопані кабелі – усе це в рази дорожче за старі “голі” мережі. Рахунок за цю стабільність зрештою приходить до нас: частково через тарифи, частково через податки й борги, частково – через європейські та міжнародні гроші.

Альтернатива ще гірша: нескінченне латання відкритих об’єктів, серійні блекаути, зупинений бізнес і мільйони домогосподарств, які змушені збирати собі особисті “енергосистеми” з генераторів і батарей.
Сховати під землю можна не все, але достатньо, щоб радикально ускладнити життя ворогу: заглиблені вузли, укриті підстанції й розосереджене обладнання перетворюють кожен удар з “мінус пів міста” на локальну аварію. Питання тепер не стільки в техніці, скільки в черзі: хто перший отримує бетон і сталь – прифронтові області, мегаполіси, оборонка чи “правильні” підрядники?

Відповідь вирішується не лише в високих кабінетах. Через DREAM, Prozorro, Dozorro вже видно, де будують реальні фортеці, а де лише декорації. Якщо суспільство цими інструментами не користується, підземна енергетика ризикує стати не захистом від ракет, а бездонним золотим клондайком для наближених до розподілу коштів.

Чого нас вчать Корея та Ізраїль

Коли українські чиновники кажуть про “корейський досвід”, мається на увазі країна, яка десятиліттями живе під прицілом ракет і системно ховає під землю все критичне.

У Південній Кореї, за офіційними даними, є близько 17–19 тисяч цивільних укриттів, з них понад 3 000 – лише у Сеулі. Більшість – це підземні станції метро, паркінги та підвали громадських будівель. У мирний час вони працюють як ТРЦ, офіси чи стоянки, але формально залишаються бомбосховищами й позначені в спеціальних додатках.

Сеульське метро – не просто транспорт. Сумарна довжина мережі складає близько 940 км, щодня нею користуються майже 10 млн людей. Глибокі бетонні станції – це одночасно й головні укриття під час тривоги. Частину підземних ТРЦ ще у 70–80-х будували як бункери, які згодом “обросли” магазинами та кафе.

Енергетика Кореї теж рухається в бік заглиблення: там тестують підземні підстанції й рахують не лише вартість будівництва, а й “вартість незабезпеченого навантаження” – скільки втрачає економіка за кожну годину відключення.

Ізраїль демонструє інший варіант “країни-фортеці”. Ще у 1951-му закон зобов’язав будувати бомбосховища в житлових і промислових будівлях. Згодом з’явилася вимога захищеної кімнати (MaMaD) у кожній квартирі або на кожному поверсі: бетонного приміщення з окремими дверима та вентиляцією, розрахованого витримати ракетний удар.

Поєднання мережі укриттів і протиракетної оборони різко зменшило кількість жертв обстрілів, але показало й зворотний бік: рівень захищеності між громадами дуже різний, там, де укриттів менше, виникає “нерівність безпеки”. Для України це попередження про те, що якщо залити бетоном лише “вітринні” міста, а села та прифронтові громади залишити з генераторами й буржуйками, отримаємо не єдину фортецю, а архіпелаг привілейованих острівців.

Є ще один корейський урок: навіть десятки тисяч укриттів не дають ідеального комфорту. Аналітики підрахували: якщо застосувати європейські норми площі на людину, до 12 млн людей не мають гарантованого місця в сховищах. Навіть багате суспільство не може фізично “сховати всіх”: воно скоріше робить ставку на живучість інфраструктури й швидке відновлення, а не на персональний бункер для кожного.

Україна не може просто скопіювати корейську або ізраїльську модель: ми бідніші, маємо іншу географію й інший масштаб руйнувань. Але логіка “подвійного призначення” – коли метро, підземні паркінги, ТРЦ, підвали шкіл і лікарень одночасно є і повсякденними просторами, і елементами оборони – цілком застосовна. Важливо, щоб міжнародні донори фінансували не тільки “повернути як було”, а й дорожчі, але захищені рішення. Відбудова має йти за принципом build back better – одразу до сучасних, низьковуглецевих і стійких стандартів, а не до довоєнного стану.

Блекаути, житло, побут і нерівність безпеки

Україна входить у кожну нову зиму з розумінням, що відключення світла – не збій, а частина реальності. У доповідях Управління Верховного комісара ООН з прав людини йдеться, що масовані удари по енергетичній інфраструктурі викликають не лише блекаути, а й додаткове переміщення населення та непропорційно б’ють по літніх, людях з інвалідністю, бідних домогосподарствах і ВПО.

Особливо вразливими є старші жінки, жінки в селах, матері з малими дітьми та жінки з інвалідністю; у деяких регіонах сумарна тривалість відключень у 2022–2023 роках доходила до 2 000 годин на рік.
Ці люди найменше можуть “перечекати” в кав’ярнях з генераторами чи коворкінгах. Для них стрибок тарифів чи кілька тижнів без тепла й води можуть бути небезпечнішими, ніж один влучний удар по великій станції.

Минулої зими ситуацію частково вирівняли ППО, ремонти й імпорт електрики з ЄС: ENTSO-E поступово збільшувала ліміт перетоків до приблизно 2,1 ГВт у години піку. Але це страхування працює лише допоки живі наші підстанції та магістральні лінії. Якщо їх не захистити й не “сховати” хоча б частково, жоден імпорт не врятує від затяжних блекаутів.

Паралельно в країні йде “тиха енергетична революція”: бізнес і домогосподарства масово ставлять сонячні панелі, батареї та портативні станції – не заради екологічної моди, а щоб фізично пережити зиму. Стратегія розвитку розподіленої генерації до 2035 року визнає, що схема “кілька великих станцій + тонкі дроти” більше не працює. Акцент зміщується на локальні джерела енергії, накопичувачі й мікромережі, що можуть під час ударів працювати автономніше.

Для нас це означає, що у найближчі 3–5 років інвестиції в резерв – від павербанка до дахової СЕС чи акумуляторної системи в ОСББ – залишаються здоровим глуздом. “Галасливий період генераторів” поступово витісняють довші рішення – сонячні дахи, батарейні кімнати в будинках, локальні котельні на біомасі.

Ринок житла на це вже відреагував. Краще продаються й дорожче коштують невисокі будинки до 9 поверхів із власними котельнями, генераторами, нормальними укриттями й підземними паркінгами, які при потребі стають сховищами.

Наявність укриття й автономних систем тепла й електрики стала одним із головних факторів ціноутворення. Деякі девелопери йдуть далі: так, у Львові проєктують комплекс, де в кожній квартирі буде власна захищена кімната за ізраїльською логікою MaMaD. Це підкріплено новими будівельними нормами та законами, які зобов’язують закладати укриття в новобудовах і гарантувати людям доступ до захисних споруд, у тому числі на роботі.

На цьому тлі питання “хто отримає фортецю, а хто свічку” стає питанням справедливості. Загальні потреби у відновленні оцінюються в 524 млрд доларів на 10 років, але бюджет-2025 закриває лише частину – близько 7,4 млрд доларів, залишаючи “дірку” приблизно в 10 млрд на рік. Це штовхає уряд і донорів до логіки: спочатку захищаємо найбільші вузли, без яких згасає півкраїни.

Щоб периферія не жила вічно “на свічках”, паралельно працюють дві лінії. Перша – гуманітарна й соціальна підтримка: План зимової відповіді ООН на сезон 2024–2025 років передбачав допомогу приблизно 263 тис. найбільш вразливих домогосподарств (близько 550 тис. людей) у прифронтових областях готівкою, твердим паливом, ремонтом житла, підтримкою альтернативного опалення; UNICEF, наприклад, закладав виплати близько 983 доларів на домогосподарство на критичні зимові витрати.

Друга – підтримка локальної стійкості, коли донори фінансують сонячні станції й акумулятори для сільських амбулаторій і шкіл, котельні на біомасі, невеликі проєкти для водоканалів. Третя лінія – тарифна політика. МВФ у програмі з Україною наполягає на поступовому відпусканні тарифів для населення, але й на одночасному посиленні адресних субсидій для вразливих. Український план у межах Ukraine Facility виходить з тієї ж логіки: енергокомпанії мають бути фінансово живими, а найбідніші домогосподарства – мати реальний фінансовий “щит” у вигляді субсидій і соцвиплат.

Інакше маємо очевидний ризик: великі міста й “стратегічні” об’єкти перетворяться на захищені острови, а маленькі громади – на зону хронічного виживання з буржуйками, старими мережами й панікою перед кожною платіжкою. Те, чи отримає конкретна людина фортецю, чи свічку, залежатиме не лише від географії, а й від того, чи працюють субсидії, чи є в громаді локальні джерела енергії й чи здатні місцеві жителі вимагати не лише бетону для “центру”, а й реальної підтримки для своїх вулиць.

Плани до 2030–2035: фортеця, зелений курс і ЄС

Нацплан з енергетики та клімату до 2030 року унаочнює, що до моделі “кілька вугільних монстрів + голі підстанції” держава повертатися не збирається. Натомість варто притримуватися курсу на атомну й гідроенергетику як базису, зростання частки відновлюваних джерел (орієнтовно до чверті електроміксу), розширення електрозв’язків з ЄС, впровадження “розумних” мереж і систем накопичення, стовідсотковий фізичний та кіберзахист критичної інфраструктури й поступове скорочення тривалості відключень у містах і селах.

Продовжувати тримати старі вугільні станції економічно й політично невигідно: вони створюють левову частку викидів енергосектору, потребують дедалі більших дотацій і все одно не витримають європейських екостандартів. Раціональніше планово згортати вугілля з програмами справедливої трансформації шахтарських регіонів, а не паралельно модернізувати й “бронювати” те, що приречене на закриття.

…На цьому тлі фортифікована енергетика – не окремий світ, а захисний шар довкола того, що точно залишиться й у “зеленій”, і у воєнній Україні: інтерконекторів з ЄС, магістральних підстанцій, атомних та гідровузлів, диспетчерських центрів, живлення лікарень, водоканалів та транспорту. Світовий банк та інші партнери вже дають гроші не тільки на ремонти, а й на технології майбутнього – модернізацію гідровузлів “Укргідроенерго”, системи зберігання енергії, проєкти, які роблять мережу гнучкішою й здатною працювати з великою часткою сонця та вітру і виходити на європейський ринок.

Для кожного з нас це врешті означає доволі приземлену картинку. Через 5–10 років світло вдома, швидше за все, триматиметься на суміші атомної, гідро- і “зеленої” генерації, захищених вузлів і локальних джерел. Частина вартості цього бетону й кабелів залишиться в наших платіжках, частина – в податках і міжнародній допомозі. Від того, наскільки чесно й розумно будуть витрачені ці гроші, залежить відповідь на запитання: чи буде у вас світло під час наступної зими й наступного масованого обстрілу.

Тетяна Вікторова