Правовий нонсенс у дії: як МОН своїми наказами про дистанційне навчання переписує законодавство і руйнує школи
Міністерство освіти і науки знову втручається в систему, яку мало б оберігати. І цього разу не реформою, а своїми рішеннями, які суперечать чинному законодавству. Під прикриттям адаптації до умов війни МОН затвердило накази №1112 і №1115, які змінюють правила дистанційного навчання в Україні. Замість підтримки дітей, які живуть у постійній небезпеці, за кордоном або на окупованих територіях, замість збереження шкіл, які в критичних умовах утримують зв’язок між вчителем і учнем, міністерство створило юридичний механізм руйнації. Система, яка трималася на гнучкості, тепер стикається з нормативною реальністю, де формальність важливіша за доступ, а відомчий наказ сильніший за закон.
Нові дистанційні правила МОН
З 1 вересня 2025 року в українських школах офіційно набудуть чинності нові правила дистанційного навчання, начебто пристосовані до умов війни. Їх затвердило Міністерство освіти і науки, реагуючи на ситуацію, в якій опинилася вся країна, коли дім, школа й дитинство для багатьох розкидані по різних куточках світу. Ідея змін полягає зовсім не в тому, щоб зробити навчання доступним для кожної дитини, незалежно від того, де вона опинилась — у Києві, у прифронтовому селі, на тимчасово окупованій території чи десь у Берліні або Варшаві. Згідно з новими наказами, для створення дистанційного класу не обов’язково мати повну школу й всі класи. Наприклад, якщо є учні з 5-го, 6-го, 8-го класів, а немає сьомого, то це більше не проблема. Такі класи можуть працювати окремо, дистанційно, і їм не потрібно “дотягувати” відсутні ланки, бо сама структура стає гнучкішою.
Ще одне нововведення стосується мінімальної кількості учнів у дистанційному класі. В ідеалі їх має бути не менше 20, але в умовах війни і реальної географії України є винятки: в маленьких селах або на окупованих територіях можна створювати класи навіть з 10–15 учнів. Тобто тепер не доведеться чекати, поки “набереться група”.
Змінюється і підхід до програми. Раніше дистанційні школи часто працювали кожна по-своєму. Тепер всі діти в одному класі вчитимуться за однією програмою, що значно спрощує координацію й дозволяє уникнути плутанини, коли один п’ятикласник вивчає одне, інший — зовсім інше, а на тесті вони мають знати одне й те саме.
Для дітей, які живуть за кордоном, теж передбачено кілька варіантів. Якщо є бажання й можливість, вони можуть продовжувати повноцінне дистанційне навчання за українською програмою. Однак якщо сім’я вже адаптувалася в новій країні, а дитина ходить у місцеву школу, то вона все одно може залишатися на зв’язку з Україною: через окремий українознавчий компонент, який складається з 5–8 годин на тиждень, щоб не втратити зв’язок із батьківщиною.
Окрема увага буде приділятися дітям, які залишилися на тимчасово окупованих територіях. Для них передбачене індивідуальне навчання, так званий педагогічний патронаж. Це особливий формат, коли вчитель супроводжує дитину персонально та допомагає не тільки в опануванні навчального матеріалу, а й здійснює підтримку у щоденних переживаннях. Адже не завжди є змога вийти в Zoom чи надіслати завдання вчасно.
Також чиновники наголосили, що якщо в школі, куди ходить дитина, немає укриття, то вона може залишатися на дистанційному навчанні без необхідності переводитися в інший заклад. Раніше це часто було каменем спотикання, бо, мовляв, немає бомбосховища, значить, шукайте іншу школу. Тепер дитина залишається у своїй школі, з тими ж учителями, просто навчається онлайн. І при всіх цих змінах МОН наголошує на пріоритеті очного навчання. Там, де безпека дозволяє, де є укриття й спокійніше, діти мають можливість навчатися наживо, бо спілкування, живе слово, команда однокласників поруч можуть дати більше, ніж просто знання з підручника.
З початком 2025/2026 навчального року набудуть чинності нові положення, які стосуються шкіл, що не мають можливості продовжувати роботу через відсутність належних умов. Якщо навчальний заклад не здатен функціонувати, його діяльність може бути зупинена, а учнів переведуть до інших шкіл. Працівникам у такому випадку можуть оголосити простій або запропонувати працевлаштування в інших закладах освіти.
Чому накази МОН №1112 і №1115 — це не реформа, а удар по українській освіті
Накази №1112 і №1115 Міністерства освіти і науки України мали б стати відповіддю на виклики війни, забезпечивши безпечне, гнучке, організоване дистанційне навчання для дітей, які змушені змінити місце проживання або залишилися на тимчасово окупованих територіях. Але замість підтримки й адаптації освітяни побачили в них централізований, жорсткий механізм, який не зважає на реалії шкільного життя, знецінює дистанційну освіту й ставить під загрозу існування шкіл у прифронтових регіонах. І це не емоції, а наслідки, які вже зараз викликають масове занепокоєння серед директорів, учителів, батьків і місцевих громад.
Головна суть наказів полягає у зарахуванні дітей не за місцем реєстрації, а там, де вони фізично перебувають. Логіка виглядає формально просто: у разі, якщо дитина виїхала, то її переводять до школи за новим місцем проживання. Якщо школа, де вона вчилася раніше, не працює, то вона має бути офіційно закрита. А це означає, що учителів скоротять, а субвенція на освіту переїде в іншу область.
На практиці ми спостерігаємо, як чиновники цинічно перетворюють дітей на ресурс, за яким іде фінансування. За таких умов освітяни з прифронтових та прикордонних територій, які трималися останніми силами, часто без укриттів, і з нестабільним інтернетом, але з ледь не особистим зв’язком з учнями, тепер залишаються без жодного шансу зберегти свої школи. Навіть ті, хто організував ефективне дистанційне навчання й зберіг лояльність батьків, за новими правилами не можуть “утримати” учнів офіційно, бо наказ МОН вимагає, щоб дитина вчилася там, де вона зараз проживає, а не там, де хоче.
Формально все виглядає правильно, але за формулюванням про “місце фактичного перебування” ховається те, що вчителям просто відмовляють у праві продовжувати працювати, а громадам — утримувати власні школи. Сільські школи, школи у зонах підвищеного ризику, маленькі заклади автоматично потрапляють під загрозу закриття. І те, що так оптимістично чиновники називають оптимізацією, насправді, є нічим іншим, як звичайною ліквідацією.
Рішення МОН також суперечить положенням законодавства про освіту, де зазначено, що доступ до знань повинен бути забезпечений незалежно від місця проживання. Міністкрство де-факто забирає в органів місцевого самоврядування право самостійно визначати організаційну модель навчання. Це створює юридичну колізію, оскільки закон «Про місцеве самоврядування» не передбачає прямого підпорядкування громад рішенням міністерства в частині структури освітньої мережі.
Крім того, згідно з новацією від МОН, для формування одного дистанційного класу необхідно не менше двадцяти учнів. До цього моменту державна нормативна база дозволяла організовувати дистанційне навчання при мінімумі в п’ять осіб. Нова вимога є складною для виконання, а в низці випадків технічно неможливою, особливо в сільських громадах, прифронтових територіях та для учнів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях або за кордоном.
Суть проблеми полягає в тому, що більшість дистанційних шкіл, створених у перші роки повномасштабної війни, забезпечували навчання невеликим групам учнів, часто з різних областей. Наприклад, на базі однієї школи могли навчатися семеро дітей з тимчасово окупованої Херсонщини, п’ятеро з територій поблизу лінії фронту, ще кілька — з-за кордону. В умовах нових обмежень такі змішані групи не зможуть функціонувати, а учні — залишаться без змоги навчатися у своїх українських закладах.
Отже, наказ №1112 напряму загрожує збереженню існуючої дистанційної інфраструктури. Якщо мінімальну наповнюваність залишити на рівні 20 осіб, десятки шкіл будуть змушені припинити діяльність. Наприклад, у Валківській громаді на Харківщині під загрозою опиняться одразу 15 шкіл. Особливо складною є ситуація в гірських районах, селах з кількістю населення до 300 осіб, а також у громадах, де кількість внутрішньо переміщених осіб постійно змінюється.
Крім загрози для самих учнів, проблема стосується й вчителів. За оцінками профспілкових організацій, понад 2300 педагогів, задіяних у дистанційній освіті, можуть втратити робочі місця. Частина з них уже працює в статусі переселенців, не маючи іншої альтернативи для працевлаштування в освіті. У разі скасування дистанційних шкіл вони залишаться без зайнятості, а діти — без фахових педагогів, до яких звикли.
Ще один болючий момент стосується становища дітей, які навчаються за кордоном, але продовжують дистанційне навчання в українських школах. Для багатьох родин це був спосіб зберегти зв’язок з батьківщиною, з рідною мовою, з українською освітньою системою. Але тепер, коли вся структура підпорядковується суворому принципу “освіта за місцем перебування”, тисячі таких учнів можуть опинитися за межами системи. Їм пропонують українознавчий компонент. А це лише кілька годин на тиждень поряд із навчанням у зарубіжних навчальних закладах, що створює додаткове навантаження на дітей, які і так знаходяться у постійному стресі. Повноцінна ж освіта, яку надавали вчителі з України, більше не передбачається для українських школярів, які опинилися за кордоном.
Окремою проблемою для батьків буде відмова у праві самостійно обирати навчальний заклад для своєї дитини. Навіть якщо вони хочуть залишити дитину в українській дистанційній школі, закон більше не дозволяє цього. Переведення відбувається автоматично. А якщо батьки не встигли подати заяву, то їхню дитину можуть, навіть, перевести в інший заклад без їхньої згоди, рішенням військової адміністрації.
Це прямо суперечить статті 53 Конституції України про право кожної дитини на освіту, Законам України “Про освіту” та “Про повну загальну середню освіту”, ставить під загрозу існування малих шкіл у прифронтових, сільських і віддалених громадах, ліквідує доступ до дистанційної форми навчання для тисяч дітей за кордоном, на тимчасово окупованих територіях (ТОТ), у небезпечних регіонах. Саме тому накази №1112 і №1115 вже називають антиконституційними, про що публічно заявляє Профспілка працівників освіти, народні депутати та освітні активісти.
Найбільша проблема наказів криється в їх логіці. Вони формалізують процес і ігнорують зміст, не визнаючи дистанційне навчання повноцінною формою, яку можна й потрібно розвивати в умовах, що склалися. Для чиновників це лише тимчасова альтернатива, яку варто мінімізувати й швидко “перевести” у щось інше. Це означає, що весь досвід учителів, які за останні роки створили ефективні дистанційні класи, побудували зв’язок з дітьми, змогли зберегти українську освіту в екстремальних умовах, просто знецінено.
Слід зазначити, що через вісім місяців після підписання наказу до ситуації нарешті дійшли у Верховній Раді. Міністра освіти і науки Оксена Лісового викликали на звіт, і він пообіцяв “доопрацювати документ”. Склалося враження, що міністр весь цей час, як та спляча красуня проспав процес підготовки та підписання наказу і лише тепер прокинувся. Депутати ж нарешті вимагають конкретного кроку, а саме скасування реєстрації наказу в Мін’юсті. Від імені тисяч батьків, учнів та вчителів, депутати на чолі з народним депутатом Павлом Сушко звернулися до Прем’єр-міністра України з вимогою скасувати скандальний наказ МОН під номером 1112, що викликав справжнє занепокоєння і критику в освітній спільноті. Але замість того, щоб почути голос суспільства і визнати помилки, МОН просто опублікувало зміни до цього наказу, не скасовуючи його.
Чим ближче до вересня, тим більшою стає невизначеність для шкіл, вчителів і школярів та їх батьків. Одні не впевнені, чи продовжить роботу їхня школа. Інші хвилюються, чи зможуть зберегти свою роботу. А для багатьох головним питанням лишається, чи матиме їхня дитина можливість навчатися українською мовою, навіть перебуваючи далеко від дому.
Отже, замість того щоб підставити українцям плече, міністерство освіти і науки вчергове поставило їм підніжку і перевищило межі власної компетенції. Конституція України гарантує кожному право на доступну і безоплатну освіту. Це право не може бути поставлене в залежність від технічних або демографічних обставин, тим більше в умовах війни, коли велика кількість дітей не має можливості відвідувати очні школи. Рішення МОН у нинішньому вигляді не має юридичного обґрунтування і суперечить законам України. У правовій системі це є прямим нонсенсом: підзаконний акт, виданий виконавчим органом, не може змінювати норму закону або обмежувати права громадян. Спроба зберегти централізований контроль за рахунок скорочення доступу до освіти не має правової легітимності й створює підґрунтя для масових судових спорів та оскарження на всіх рівнях публічної влади. Крім того, дії МОН підривають довіру до системи управління освітою, провокують конфлікти між міністерством, місцевим самоврядуванням та суспільством. В результаті знову страждають діти і всі учасники освітнього процесу.
