Примітивний контент проти критичного мислення: чому українці надають перевагу розважальним відео замість аналізу, який змушує думати

Ще ніколи доступ до знань не був настільки простим і швидким, як сьогодні: кілька натискань — і перед людиною відкриваються лекції провідних університетів, наукові та аналітичні дослідження, а також публічні виступи інтелектуалів з усього світу. Однак цей контент залишається для тих, хто змушений використовувати його для навчання чи роботи, тоді як масова увага українців дедалі охочіше віддається коротким відео в соцмережах, де головною перевагою є простота споживання і відверта дурість.

У сучасному медіапросторі дурість стала зручним форматом, бо швидко зчитується, не вимагає розумових зусиль, миттєво викликає реакцію. Тому вона ідеально підходить для платформ, які заробляють не на змісті, а на тривалості уваги користувачів. Коротке відео з безглуздим жартом, примітивною сваркою, нецензурною лексикою, показною неосвіченістю чи навмисною вульгарністю часто працює ефективніше за серйозний аналітичний контент або складну розмову. Така інформація не напружує людей, а одразу дає емоції: сміх, роздратування, здивування, зневагу, бажання переслати комусь і написати коментар.

Саме це й перетворює дурість на успішний цифровий продукт, її дивляться, обговорюють, поширюють, і цього достатньо, щоб алгоритми соцмереж піднімали її над тим, що потребує думки.

У цій ситуації ключовим стає не питання «хто винен», а розуміння причин: чи це поступова зміна когнітивних звичок та деградація розумових здібностей під впливом цифрового середовища, чи вимушена адаптація психіки до хронічного стресу, перевантаження інформацією та емоційної напруги, які особливо загострюються в умовах війни та нестабільності.

Журналісти ІА «ФАКТ» вирішили розібратися, як ця тенденція проявляється на різних рівнях — від школи до університетів, та що насправді стоїть за вибором на користь простого і швидкого контенту.

Спочатку нам вдалося поспілкуватися з викладачем психотерапевтичного напрямку Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, який працює зі студентами не перший рік і безпосередньо фіксує зміни не лише в їхній поведінці, а й у самій здатності до навчання та глибокого сприйняття інформації.

«Я завжди дуже відповідально підходжу до своїх лекцій: шукаю актуальні матеріали, намагаюся робити подачу цікавою, додаю практику, щоб студенти могли включатися, проживати ці теми, а не просто слухати мене як радіо. Але зараз бачу, що навіть цього часто недостатньо, тому що змінюється якість уваги студентів. Це вже не про дисципліну і бажання, а про інший спосіб функціонування психіки.

Перелом стався ще під час пандемії, коли вся освіта різко перейшла в онлайн, і фактично ми втратили живий контакт зі студентом. Онлайн-формат дуже сильно «розслабляє»: людина ніби і присутня, але її психіка не включена. За моїми спостереженнями, рівень концентрації та продуктивності в онлайні падає щонайменше на 60–70%, і це відчувається буквально на кожній лекції», — пояснює викладач.

За його словами, саме дистанційне навчання стало тією точкою, після якої повернути попередній рівень залученості вже не вдалося, а подальші події лише закріпили цю модель поведінки.

«Після пандемії почалася повномасштабна війна, і ми знову опинилися в умовах нестабільності, тривоги, постійного стресу. У такому стані психіка не налаштована на глибоке навчання — вона налаштована на виживання і мінімізацію навантаження. І тут дуже логічно, що людина обирає найпростіший спосіб “відключитися”, як короткі відео та нескінченна стрічка, яка не вимагає зусиль», – зауважує викладач.

Водночас він наголошує, що навіть під час занять увага студентів постійно розподіляється між навчанням і цифровим середовищем, яке фактично конкурує з освітнім процесом.

«Студенти можуть сидіти на лекції, якщо пощастить – навіть дивитися на екран, але одноасно бути в телефоні. І це вже норма. Вони постійно перемикаються, і мозок звикає працювати саме в такому режимі — короткими імпульсами, без глибокого занурення. У результаті навіть цікава, добре підготовлена лекція програє алгоритмам соціальних мереж, тому що ті дають швидшу і простішу стимуляцію.

Тому ми маємо справу не з “ледачими студентами”, як це іноді намагаються подати, а з поколінням, яке живе в умовах хронічного перевантаження: інформаційного, емоційного, психологічного. У таких умовах мозок природно обирає те, що потребує найменше ресурсу. І короткий, розважальний контент тут виграє, тому що він не вимагає ні аналізу, ні концентрації, ні внутрішнього зусилля.

Але найважливіше, що це не українська специфіка і не наслідок лише війни чи онлайн-навчання. Це глобальний процес XXI століття. Те саме відбувається в Європі, у США — просто в нас це накладається на додаткові фактори стресу. Технології змінюють спосіб мислення значно швидше, ніж освіта встигає адаптуватися, і ми фактично вже працюємо з новим типом уваги, який поки що не до кінця розуміємо», — підсумовує він.

Цей досвід показує, що проблема виходить далеко за межі окремих аудиторій і конкретних занять, формуючи нову реальність, у якій освіта змушена конкурувати не лише за інтерес, а за саму здатність людини зосереджуватися.

Проблему підтверджують й інші викладачі вишів, які визнають, що мова йде не лише про студентів, а про загальну зміну поведінки українців в інформаційному середовищі.

«Це абсолютно тотальна історія, і вона не обмежується навчальними закладами. Ми це бачимо всюди, і чесно не можемо сказати, що самі поза цим процесом.

Я прекрасно розумію студентів, тому що сама після робочого дня іноді можу сісти в телефон і “випасти” на годину-півтори, а іноді й більше, просто переглядаючи щось легке. І в цей момент у мене немає ресурсу відкривати складні тексти чи дивитися серйозні лекції, хоча я розумію, що це було б корисніше.

Тому тут важливо чесно сказати: це не історія про те, що “студенти погані”, а викладачі хороші. Ми всі всередині цієї моделі, просто студенти в ній виросли, а ми в неї поступово увійшли. І саме тому ця проблема виглядає настільки глибокою і складною, тому що вона стосується не окремої групи людей, а фактично всього суспільства», — говорить інша викладачка..

Ми також поспілкувалися з працівником Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, який відповідає за створення та просування освітнього контенту й безпосередньо працює з аналітикою переглядів і поведінкою аудиторії.

«Наші фахівці регулярно записують наукові семінари, конференції, тренінги, робимо соціальні обговорення, залучаємо викладачів, які дійсно глибоко працюють у своїх темах, і це об’єктивно якісний контент, але якщо дивитися на перегляди, то вони дуже низькі. І це не питання одного відео чи одного формату — це стабільна картина, яка повторюється постійно.

Тобто ми можемо витратити багато часу і ресурсу на підготовку серйозного матеріалу, який має практичну і наукову цінність, але в результаті його дивиться дуже обмежена кількість людей, і це виглядає доволі контрастно на фоні того, що відбувається в соціальних мережах, бо якщо порівнювати, наприклад, з Instagram, то там працює зовсім інша логіка: максимально простий, швидкий, розважальний контент отримує в рази більші охоплення.

І це навіть не завжди про якість — це про формат і про те, як саме людина взаємодіє з інформацією. Вона не готова витрачати 40–60 хвилин на перегляд семінару, навіть якщо тема для неї потенційно цікава», — додає він.

Ми бачимо, що люди часто навіть не відкривають такі матеріали, і це, напевно, найпоказовіше — не те, що вони не додивляються, а те, що вони навіть не починають», — пояснює він.

Наше спілкування з вчителями загальноосвітніх шкіл показало, що картина практично не відрізняється від тієї, яку описують викладачі вишів: ті самі скарги на втрату концентрації, поверхневе сприйняття інформації та небажання працювати з об’ємними матеріалами, однак у шкільному середовищі ця проблема проявляється ще більш загострено через вік учнів і незрілість механізмів самоконтролю.

Вчителі зазначають, що молодші діти значно гірше витримують навчання в онлайн-форматі, швидше втомлюються від одноманітної подачі матеріалу, постійно потребують зміни активності і значно легше відволікаються на телефон, який у буквальному сенсі стає паралельним «середовищем існування» під час уроку.

Якщо студент ще здатен частково усвідомлювати необхідність навчання і хоча б фрагментарно включатися в процес, то для школяра, особливо молодшого або середнього віку, конкуренція між навчальним матеріалом і розважальним контентом у телефоні майже завжди завершується на користь останнього, оскільки він дає швидку емоційну віддачу і не вимагає жодного когнітивного зусилля.

Фактично, за словами вчителів, формується ситуація, коли навчальний процес змушений конкурувати не лише за інтерес, а за саму можливість утримати увагу дитини хоча б на короткий період часу, що суттєво змінює як методику викладання, так і результати засвоєння знань. У результаті навіть добре структурований і адаптований матеріал часто сприймається фрагментарно, без глибини та логічного зв’язку між частинами, що прямо впливає на формування мислення і здатність до аналізу в майбутньому.

Цю тенденцію підтверджують і загальні дані щодо цифрової поведінки: за різними дослідженнями, середній користувач проводить у смартфоні від 4 до 7 годин на добу, причому значна частина цього часу припадає саме на соціальні мережі та короткі відеоформати, побудовані на принципі постійного оновлення і швидкої зміни стимулів.

Дослідження також показують, що люди можуть перевіряти телефон понад 80–100 разів на день, а тривалість утримання уваги поступово скорочується, оскільки мозок адаптується до режиму швидкого перемикання між різними інформаційними потоками. У такому середовищі будь-який навчальний контент, який вимагає зосередження, послідовності та часу, опиняється в завідомо слабшій позиції, поступаючись формату, який забезпечує миттєву реакцію і не потребує внутрішнього ресурсу.

У розмовах з нами батьки дітей визнають, що часто опиняються у стані розгубленості: заборони не працюють, контроль викликає конфлікти, а спроби обмежити використання телефону і просмотрів неякісного контенту лише посилюють напруження в родині.

Мільйони кліків для порожнечі: як увага стала валютою дурості

Коли випадковий блогер з гримасами, криками й набором затертих жартів збирає аудиторію, про яку викладач університету або дослідник може лише мріяти, мова вже йде про зміну правил усього публічного простору. Людина відкриває відео, бачить там повторювану міміку, дешеву провокацію, кілька знайомих фраз, зручних для миттєвого споживання, і за хвилину переходить далі, не забравши з собою жодної думки, яка могла б зачепити глибше.

У культурі, де кількість переглядів дедалі частіше виглядає як доказ значущості, порожнеча навчилася маскуватися під талант. Її цитують, поширюють, обговорюють, перетворюють на приклад успішності, хоча за яскравою обгорткою часто немає ні інтелектуальної роботи, ні досвіду, ні чесного зіткнення з реальністю. Успіх тут вимірюється не тим, наскільки людина щось зрозуміла й пояснила іншим, а тим, скільки очей вона змогла затримати на собі.

Поруч з цією поверхнею існують люди, які роками працюють з думкою: викладачі, науковці, філософи, дослідники, автори складних розмов про суспільство, людину й час. Їхні слова не ріжуть вухо, не «чіпляють», а вимагають зосередження, внутрішньої тиші й готовності критично мислити довше, ніж триває швидкий скрол. Через таку вимогливість вони опиняються на краю уваги, хоча за змістом нерідко стоять значно вище за тих, кого платформи виштовхують на поверхню.

Колись авторитет виростав зі знання, праці й вміння тримати думку, тепер його дедалі частіше підміняє видимість, яка створює ілюзію ваги. Якщо людину бачать мільйони, багатьом здається, що вона має що сказати. Якщо її слухають масово, виникає спокуса прийняти популярність за доказ правоти. Так публічний простір поступово звикає оцінювати не зміст, а резонанс, не правдивість, а здатність «зайти», не глибину, а швидкість поширення.

За цією зміною стоїть не лише людська слабкість до легкого видовища, а ціла цифрова архітектура, побудована навколо утримання уваги. Алгоритмам байдуже, чи веде ролик до розуміння, чи просто підкидає черговий подразник. Вони не розрізняють чесну думку й порожній шум, бо реагують на поведінку глядача. Якщо людина затрималася на розіграші, їй принесуть більше розіграшів, якщо натиснула на крикливу провокацію, стрічка підсипле нову порцію схожого матеріалу, мов механічний офіціант, який запам’ятав рефлекс руки.

У такій системі виграє не найцінніший зміст, а той, що найшвидше хапає за нерв. Складна думка потребує часу, контексту, терпіння й здатності витримати незручність, тоді як короткий дурний ролик зі сваркою або примітивним жартом не вимагає майже нічого. Один рух пальця замінює вибір, а нескінченна стрічка знімає з людини відповідальність за увагу, перетворюючи перегляд на автоматичне ковзання поверхнею.

Проблема не в тому, що хтось сміється з дурного жарту після важкого дня, бо легкість сама по собі не є злочином проти розуму. Небезпека починається там, де примітивність стає єдиним прийнятним форматом, а все, що потребує напруження, оголошується нудним, занадто довгим або «не для всіх». Коли публіка звикає отримувати емоцію без зусилля, вона поступово втрачає терпіння до думки, яка розкривається повільніше, ніж спалах на екрані.

Так формується середовище, де дурість вже працює як зручна технологія впливу. Вона спрощує мову, загострює реакції, прибирає відтінки, залишає людині швидкий сміх або коротке обурення, а потім веде до наступного такого самого стимулу. В результаті глядач отримує не знання й навіть не розвагу в повному сенсі, а серію дрібних ударів по увазі, після яких все складне здається зайвим.

Для розумної людини така реальність створює неприємний вибір. Щоб бути почутою, вона мусить стискати думку, очищати її від нюансів, підганяти під ритм стрічки й говорити так, щоб не втратити аудиторію на перших секундах. Якщо ж вона зберігає складність, не перетворює знання на цирковий номер і не підлещується до алгоритмів, то ризикує залишитися в тіні, де її слухатимуть уважні, але нечисленні люди.

Суспільство, яке плутає дурість і порожній шум з розумним контентом, рано чи пізно починає платити за таку плутанину якістю власного мислення. Воно гірше розпізнає маніпуляцію, легше ведеться на емоційні підміни, швидше втомлюється від аргументів і охочіше приймає видовищність за переконливість. Якщо суспільство довго годують неякісним і дурним контентом, воно втрачає вміння критично мислити. Людина, яка щодня споживає порожні ролики, примітивні жарти й крикливі провокації, з часом починає сприймати серйозну розмову як щось напряжне, бо її увага вже натренована не думати, а ковтати наступний подразник.

У такому середовищі деградує не лише смак, а й здатність відрізняти сильну думку від голосного шуму. Там, де перегляд стає важливішим за зміст, суспільство легше приймає маніпуляцію, швидше втомлюється від аргументів і дедалі частіше шукає не правди, а простого емоційного полегшення.

Найгірший наслідок такого споживання полягає в тому, що дурість перестає виглядати чужою. Вона входить у побут, мову, політичні симпатії, вибір авторитетів, а також спосіб реагувати на складні події. Люди, які звикли до примітивного контенту, легше вірять простим поясненням, охочіше обирають яскраву фігуру замість компетентної, швидше сміються з того, що варто було б осмислити. В такій ситуації проблема не в окремих блогерах, а в тому, що ціле суспільство починає втрачати внутрішній імунітет до дурості та порожнечі.