Проблеми українських військових: формальні гарантії й фактичне ігнорування при поверненні до цивільного життя
В умовах затяжної повномасштабної війни українські військові, ризикуючи власним життям, взяли на себе основне навантаження, необхідне для оборони держави та утримання її територіальної цілісності. Однак межами офіційних реляцій, церемоній і подяк у вигляді нагород та грамот існує інша площина — досвід тих, хто вже виконав свій обов’язок, повертається додому і зіштовхується з системою, яка виявляється байдужою, закритою й подекуди відверто ворожою. Наші захисники після завершення служби або поранень намагаються повернутися до цивільного життя, однак опиняються в замкненому колі бюрократичного саботажу та правової невизначеності. Рапорти не приймаються, медичні довідки ігноруються, сімейні обставини не враховуються, а найгірше — спроба захистити себе законним шляхом викликає тиск, ізоляцію та іноді прямі репресії. І навіть після формального звільнення військові починають нову боротьбу за належні виплати, документи, своє місце в системі, яка ніби й створена для захисту, але на практиці часто працює проти.
Проблеми зі звільненням
Проблема звільнення зі Збройних сил України перетворилася у юридичну й організаційну кризу, що вийшла за межі правового поля. Йдеться не про виняткові випадки, а системну практику, яка зачіпає сотні військовослужбовців. Формальні підстави для звільнення визначені в законодавстві чітко: стан здоров’я, сімейні обставини, граничний вік тощо. Проте на практиці навіть наявність офіційних довідок, висновків комісій і документів не гарантує реалізацію права на звільнення. Це рішення залишається в руках командира, який може заблокувати процедуру без пояснень, посилаючись на формальні неточності або внутрішні інструкції частини.
Як свідчить юридична практика, найбільш типовим прикладом є ситуації, коли військовослужбовець намагається звільнитися за сімейними обставинами, наприклад, у зв’язку з доглядом за членом родини з інвалідністю. Навіть якщо інвалідність підтверджена, а член родини потребує постійної допомоги, відмова може бути обґрунтована тим, що у довідці МСЕК не вказано фразу «потребує стороннього догляду». Це дозволяє військовим частинам офіційно не приймати рапорт або знехтувати висновком лікарсько-консультативної комісії. Парадокс полягає в тому, що система вимагає досконалості формулювань у документах, але не визнає зобов’язання забезпечити військовому доступ до юридичного й медичного супроводу в умовах служби.
При цьому надання особової справи після звільнення з військової служби перетворюється з обов’язку держави на предмет окремої боротьби військовослужбовця з системою. Формально, після завершення служби військовий має отримати повний пакет документів, включно з особовою справою, для подальшого оформлення пільг, статусу, допомоги або працевлаштування. Проте на практиці особові справи затримують, не передають до ТЦК та СП або взагалі не видають, прикриваючись технічними проблемами, браком наказів або відсутністю відповідальних осіб. Це блокує реєстрацію в центрі зайнятості, подання заяв на медичну комісію, оформлення УБД або групи інвалідності. Отже, людина, яка вже не перебуває в лавах ЗСУ, залишається в правовій невизначеності без жодного офіційного підтвердження свого статусу.
Надання особової справи напряму пов’язане з іншим порушенням — нерозірванням контракту на підставі поданого рапорту. Згідно з чинним законодавством, військовослужбовець має право ініціювати розірвання контракту в разі настання визначених законом підстав: за станом здоров’я, за сімейними обставинами, у зв’язку з досягненням граничного віку тощо. Проте подання рапорту не гарантує жодного зрушення. Командування часто або взагалі не реєструє документ, або не реагує на нього впродовж місяців. Наявність формального звернення, яке має запускати процедуру звільнення, перетворюється на фікцію. Частини використовують адміністративні зачіпки: відсутність додатків, неточність формулювань, брак «належного обґрунтування». Все це не передбачено законом як підстава для відмови, однак на практиці використовується для блокування звільнення.
Ще гострішою є проблема відмов у звільненні навіть після проходження військово-лікарської комісії, яка визнає військовослужбовця обмежено придатним до служби. Цей висновок є прямою підставою для звільнення. Водночас командування часто не визнає рішення ВЛК як обов’язкове, або ж посилається на внутрішні інструкції, відповідно до яких «обмежено придатний» не означає автоматичне припинення служби. Порушується принцип юридичної визначеності: коли навіть наявність висновку від державного органу не породжує жодних наслідків. У результаті особа, яка має обмеження за станом здоров’я, продовжує виконувати службові обов’язки, перебуваючи в зоні ризику для життя, без можливості реалізувати своє право на звільнення.
Ці три явища утворюють замкнений цикл адміністративного утримання особи в статусі військовослужбовця проти її волі. Тобто система функціонує не як гарант прав, а як інструмент примусового затягування перебування в армії. При цьому жодна з формальних підстав, визначених законом, не гарантує автоматичного або хоча б логічного механізму звільнення. Ключове рішення залишається за командиром, який має розпорядчу владу, але не несе відповідальності за її свавільне використання.
Особливо гостро ця проблема проявляється в умовах повномасштабної війни, коли командири підрозділів фактично мають необмежену адміністративну владу. Відсутність належного контролю, інституційної відповідальності й чітких процедур призводить до масового нехтування законодавством. Рішення ВЛК, подані рапорти, пакети документів і навіть рішення судів не реалізуються в частинах, все зводиться до позиції командира, від якого військові повністю залежать. У цій структурі військовослужбовець стає елементом, який не має доступу до власного статусу, він не є повноцінним суб’єктом правовідносин. Така структура не лише суперечить основам правової держави, а й створює ситуації тривалого порушення прав людини, які не мають механізму оскарження.
Наслідком таких дій стає повна правова ізоляція військовослужбовця, який не може звернутися до суду, бо формально ще не звільнений, а отже, не має на руках жодного документу, який можна було б оскаржити. Той, хто перебуває в зоні бойових дій, фізично не може зібрати документи, з’явитися на засідання або відреагувати на запити суду. При цьому юридичне представництво потребує довіреності, нотаріального оформлення, контакту з адвокатом, однак це неможливо реалізувати під час ротації чи виконання бойових завдань. Суди часто вимагають особистої присутності або участі в онлайн-засіданні, яке не може бути організоване на передовій. Таким чином, правова процедура залишається теоретично можливою, але фактично недоступною.
Затримки й невиплати після звільнення, ненадання матеріальної допомоги
Ще однією поширеною проблемою є затримки й невиплати після звільнення. Йдеться не лише про основну зарплату, а й про бойові, компенсації за форму, амуніцію, медичне забезпечення, витрати, пов’язані з переміщенням або лікуванням. Військові стикаються з тим, що після звільнення втрачають важелі впливу на частину: командування ігнорує звернення, кадровики не видають довідки, бухгалтерія не реагує на запити. В окремих випадках колишнім військовим доводиться звертатися до суду, щоб довести факт служби або змусити державу виплатити заборгованість. Проблема ускладнюється тим, що у документах часто фіксуються лише базові нарахування, без урахування бойових або додаткових виплат, і розрахунок проводиться з грубими похибками.
Найвразливішими в цій ситуації є представники рядового складу, які не мають ресурсів, зв’язків і юридичної підтримки. Вони бояться подавати заяви ще під час служби, бо знають: командир може помститись, поставити на небезпечне завдання, обмежити доступ до відпустки, заблокувати ротацію або зіпсувати особову справу. У структурі, де повноваження командира не обмежені реальними механізмами контролю, будь-яка спроба відстояти свої права перетворюється на ризиковану ініціативу. Страх перед репресіями з боку керівництва призводить до того, що солдати відкладають подання рапорту, звернення до суду або подачу скарг, навіть коли мають законні підстави.
Після звільнення ситуація не стає простішою. У багатьох випадках військові не мають повного пакету документів, не знають, з яких фондів мали отримати виплати, не мають витягів з особової справи або наказу про звільнення. Часто виявляється, що військова частина не оформила документи належним чином, або документи не надійшли до військкомату. Все це відбувається у той момент, коли людина повертається до цивільного життя з травмами, психологічним навантаженням, і потребує відновлення — як фізичного, так і соціального.
На місцевому рівні бюрократична інерція доповнюється саботажем. Комісії, які мають підтвердити статус, розглядають документи місяцями, вимагають повторних довідок, переобстежень, висновків профільних лікарів. Медичні установи, у свою чергу, не готові приймати колишніх військових без направлень або спеціальних приписів. Всі ці ланцюги, які мали б бути координованими, працюють із запізненням або зупиняються повністю, залишаючи людину наодинці з хронічними проблемами.
Ненадання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань військовослужбовцям є ще одним явищем, яке підриває не лише соціальні гарантії, а й основи правової моделі відносин між армією й державою. Йдеться про допомогу, яка передбачена законодавчо, входить до соціального пакета військового, але на практиці або взагалі не надається, або реалізується вибірково, непрозоро, із значними затримками чи в умовах, які виключають доступ до неї. Особливо це стосується осіб, які проходили службу у бойових частинах, були поранені, втратили майно або опинилися у складних життєвих обставинах.
Формально кожен військовослужбовець має право на одноразову матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Підстави для її надання чітко визначені: проблеми з житлом, важкий стан здоров’я, утримання дитини з інвалідністю, втрата близьких, інші обставини, які об’єктивно погіршують соціальний стан. Ключовим словом в даному випадку є — «має право». Проте ця норма, як і багато інших у сфері військового законодавства, реалізується не автоматично, а за фактом індивідуального звернення — через рапорт, документи, погодження командування й фінансову частину. На практиці ця процедура часто супроводжується затягуванням, відмовами без мотивації, або взагалі ігноруванням.
Однією з головних проблем є відсутність уніфікованого підходу до оцінки підстав – частини самостійно вирішують, чи є ситуація військового «соціально значущою». Командири часто не передають документи далі, або формально відписуються, що «не передбачено в кошторисі». Військові, які не мають змоги особисто доводити свою ситуацію, особливо в умовах ротації, лікування або реабілітації, фактично втрачають право на допомогу. В окремих випадках її надають тим, хто має наближеність до керівництва або може «вирішити питання», тоді як реальні життєві обставини інших лишаються без жодної реакції.
Крім того, немає доступу до чіткого переліку, хто отримав допомогу, за якими критеріями й у якому обсязі. Водночас відсутній механізм оскарження відмови. Фінансування залежить від місцевих кошторисів, а не централізованого бюджету, тому в одних частинах допомога видається регулярно, а в інших — роками не передбачена. Військовослужбовці, які звертаються повторно, часто взагалі не отримують відповіді, бо механізм розгляду таких звернень не регламентований. На додачу, військові частини нерідко вимагають надмірну кількість довідок, які важко або неможливо зібрати у польових умовах.
Після звільнення з військової служби ситуація стає ще складнішою. Особи, які не встигли або не змогли подати заяву на матеріальну допомогу під час служби, фактично втрачають шанс отримати її в подальшому. Командування, яке вже не має повноважень щодо звільненого військовослужбовця, відписує, що не може нічого зробити. Водночас жодна інша структура — ТЦК та СП або органи соціального захисту — не визнають за собою повноважень або зобов’язань виплатити допомогу. Отже, виходить, що юридично правова база є, фактично — немає відповідального суб’єкта.
Це створює ситуацію, у якій військовий, який отримав поранення, втратив житло, має інвалідність чи перебуває у вкрай складному матеріальному становищі, змушений самостійно добиватися передбаченої законом допомоги в системі, яка не зацікавлена в реалізації цієї норми. Відсутність прозорого реєстру заяв, механізму моніторингу, незалежного розгляду й санкцій за необґрунтовану відмову робить цю процедуру формальною, тому людина залишається з проблемою сам на сам.
Ключовим фактором, який підсилює цю проблему, є страх військовослужбовців звертатися з повторними запитами або скаргами. У багатьох частинах існує неформальне правило: хто «багато просить», той отримує у відповідь тиск, конфлікти з командуванням, ускладнення побутових і кадрових питань. Через це військові мовчки погоджуються з відмовою або взагалі не подають запитів. Це знижує кількість звернень і дозволяє керівництву стверджувати, що «ніхто не потребує допомоги», а тому проблема перетворюється на невидиму.
Проходження військово-лікарської комісії
Проходження військово-лікарської комісії, яке формально має бути процедурою медичного встановлення придатності до військової служби, на практиці перетворилося на принизливий і виснажливий бюрократичний лабіринт, особливо для поранених і травмованих військових. Навіть у випадках, коли фізичний стан військовослужбовця очевидно виключає подальше перебування в строю, комісія не лише не гарантує швидкого й об’єктивного висновку, а навпаки створює додаткові бар’єри, які доводиться долати самотужки.
Поранені військові, які приїжджають з фронту або проходять лікування в шпиталях, змушені годинами чекати під дверима кабінетів. Комісії функціонують за принципом максимальної закритості: без чіткого графіка та порядку електронної черги. Люди з важкими пораненнями, зовнішніми апаратами фіксації, тривалою реабілітацією, чекають разом з всіма.
Окремою проблемою є збір документів для ВЛК. Попри те, що поранення зафіксоване, медична карта з шпиталю є, військовослужбовців змушують додатково приносити довідки з частини, акти про обставини травми, витяги з бойових наказів, характеристику з командування. Все це має бути оформлене за конкретними зразками, з підписами, мокрими печатками, шифрами, датами й відповідністю до інструкцій, які змінюються без попередження. Часто документи повертають за причини неправильного оформлення, а медики, замість того щоб проводити огляд, виконують роль контролерів за формою паперів.
Водночас військові, які лікуються в цивільних лікарнях, стикаються з тим, що їхні виписки не приймаються ВЛК без додаткового затвердження у військовому шпиталі. Їм пропонують повторно проходити діагностику або писати заяви про визнання попередніх обстежень. Це штучно затягує процес, і частина поранених змушена повертатися до шпиталю на кілька днів, щоб пройти ті ж самі обстеження, які вже були зроблені.
У деяких регіонах для проходження комісії військові змушені приїжджати за сотні кілометрів. Це стосується не лише резервістів, а й чинних військовослужбовців, яких частина відправляє на ВЛК за місцем постійної дислокації або реєстрації. Перебування на реабілітації не звільняє від обов’язку з’явитися особисто. Випадки, коли командири відмовляються надавати супровідний лист або службову записку для виїзду, не поодинокі. У результаті військовий самостійно оформлює відпустку за сімейними обставинами, щоб пройти комісію, яка мала би бути частиною службового процесу.
Ще одним бар’єром є навмисне затягування видачі висновків. Після проходження всіх спеціалістів і здачі аналізів ВЛК збирається не одразу. Призначення дати часто відкладається, медики посилаються на відсутність кворуму або перенавантаження. Навіть після винесення рішення довідку часто не видають в день засідання, її друкують, погоджують, підписують тижнями. У деяких випадках комісії зриваються через відпустку голови або секретаря, через що вся процедура переноситься на місяць.
Крім того, рішення ВЛК не завжди збігаються з реальною клінічною картиною. Медична документація, яка прямо вказує на серйозні обмеження — ураження хребта, порушення психіки — іноді не визнається достатньою для звільнення або визнання непридатності. Комісії часто виносять формулювання «обмежено придатний» навіть при незворотних пошкодженнях, залишаючи військового в армії, де він не може ні служити повноцінно, ні отримати звільнення. Це не лише порушення права, а й пряма загроза життю й безпеці особи.
Слід зазначити, що скарги на дії ВЛК не мають ефективного механізму розгляду. Комісії працюють автономно, підконтрольні лише вищим військовим медичним управлінням, а подання скарг розглядається тими самими структурами, які виносять висновки. При цьому до цивільного суду можна звернутися лише після проходження всіх етапів ВЛК, тобто вже тоді, коли висновок оформлений і підстав для перегляду формально немає. А це втрачений час, погіршений стан здоров’я і нівельовані права.
Найбільш вразливою категорією є мобілізовані з тяжкими пораненнями, які не мають досвіду взаємодії з військовою системою. Вони опиняються в ситуації, де кожен етап процедури вимагає не лише фізичних сил, а й юридичних знань, зв’язків, знання «кому подзвонити», «де підписати». Без цього людина залишається між лікарнею і частиною, без рішення, без реабілітації, без виплат.
Сама по собі військово-лікарська комісія не є органом медичної допомоги, це інструмент обліку й оцінки. Однак у поєднанні з бюрократичною інерцією та повною відсутністю державного супроводу ця процедура стала джерелом вторинної травматизації. Військовий, який пройшов фронт, ризикує втратити статус, здоров’я, документи лише тому, що не може довести право на лікування в системі, яка створена допомагати людині.
Проблеми з працевлаштуванням
Більшість колишніх військовослужбовців після завершення служби стикаються з серйозними труднощами в пошуку роботи. За результатами репрезентативного опитування, проведеного Українським ветеранським фондом спільно з платформою robota.ua, 57% демобілізованих ветеранів і ветеранок відчувають суттєві перешкоди на шляху до працевлаштування. Тобто, це не виняткові випадки, а поширена реальність.
Головна проблема полягає в тому, що ті знання та досвід, які військові отримали під час служби, ринок праці не вміє правильно розпізнати й оцінити. Колишні військові мають досвід керування людьми, планування логістичних процесів, ухвалення рішень в умовах тиску, організації командної взаємодії, тобто ті компетенції, які напряму перетинаються з вимогами до менеджерів, координаторів, кризових адміністраторів. У багатьох є також фахова вища освіта та трудовий досвід, набутий ще до мобілізації. Однак ці якості часто не фіксуються в анкетах чи резюме так, щоб цивільний рекрутер міг їх одразу ідентифікувати. В результаті роботодавці не відкидають ветеранів, але надають перевагу цивільним кандидатам.
Найчастіше самі ветерани називають серед бар’єрів ті, що стосуються реалій післяслужбового життя. На першому місці — невідповідність пропонованої зарплати до елементарних потреб (понад 37%). Фізичні обмеження, пов’язані з пораненнями чи наслідками служби, вказали 36%. Кожен четвертий вважає проблемою власний емоційний стан, а ще майже чверть — дискримінацію. Причому ці чинники нерідко стають причиною, через яку ветеран чи ветеранка змушені залишити перше місце праці після звільнення з армії.
Переважна частина навичок, які ветерани приносять з собою, належать до так званих «м’яких». Це передусім адаптивність (73%), навички першої медичної допомоги (67%), командна взаємодія (понад 66%), вміння організовувати та управляти колективами (64%). Всі ці якості, які цінують роботодавці, згідно з їхнім же опитуванням. У рейтингу очікуваних компетенцій бізнес найчастіше називає командну роботу, гнучкість, критичне мислення, комунікаційні здібності. Однак на практиці кадрові служби їх не враховують.
Слід зазначити, що серед заходів підтримки, яких найбільше потребують демобілізовані, перше місце посідає професійна перепідготовка — про неї згадали половина респондентів. Майже стільки ж вважають необхідним запровадження квотування робочих місць для ветеранів. Також популярна ідея зарахування військового досвіду як частини трудового стажу (понад 47%). Чимало людей вказують на потребу в додатковій освіті, психологічній підтримці, супроводі при працевлаштуванні — всі ці напрями набирають по 45% і більше.
Роботодавці, у свою чергу, вказують, що певні форми підтримки у них існують. Наприклад, 33% компаній мають програми перекваліфікації для ветеранів. Близько 22% дозволяють гнучкий графік. Приблизно така ж частка впроваджує психологічну допомогу. Однак 34% представників бізнесу визнають, що або взагалі не мають жодних програм для підтримки ветеранів, або не вважають наявні інструменти ефективними.
Попри складнощі, загальне ставлення до працевлаштування ветеранів радше позитивне: понад 40% роботодавців заявили, що за рівних умов надали б перевагу кандидату з досвідом служби. Водночас, коли йдеться про нижчий формальний рівень кваліфікації, вибір здебільшого схиляється на користь цивільного претендента, навіть попри те, що частину реальних навичок ветерана неможливо оцінити стандартним тестом.
Ці дані демонструють глибокий структурний дисбаланс – ветерани повертаються з війни в систему, яка досі не має повноцінного механізму інтеграції їх у мирне життя. Проблема тут полягає в готовності держави й ринку праці визнавати цей досвід як повноцінну частину кар’єрної історії. І саме держава спільно з бізнесом мають розробити конкретні політики і програми.
В Україні функціонує Міністерство у справах ветеранів, на яке покладено завдання формувати державну політику у сфері підтримки осіб, звільнених з військової служби. Проте на практиці ефективність його роботи залишається низькою. Підходи, які декларуються публічно, рідко конвертуються у дієві механізми вирішення конкретних проблем звільнених військових. Бракує системності, спроможності впливати на суміжні відомства, здатності координувати політики на рівні регіонів і військових структур, а головне – бажання цим займатися. І навіть ті дослідження, які ініціює саме міністерство, засвідчують масштаб проблем, з якими стикаються ветерани, але при цьому вони майже не вирішуються. Отже, міністерство скоріше фіксує проблему, ніж реально втручається в її перебіг.
Крім того, не існує ефективного інструменту втручання у випадках порушень прав ветеранів на місцях. Не забезпечено жорсткого нагляду за дотриманням термінів виплат, порядку оформлення документів, проходження медичних процедур чи реалізації освітніх і трудових гарантій. Відсутній механізм примусу інших державних інституцій виконувати зобов’язання перед ветеранами вчасно й у повному обсязі. В результаті відомство, яке покликане акумулювати й реалізовувати ветеранську політику, де-факто оперує в межах консультаційних, інформаційних і дослідницьких функцій, не маючи реального інструментарію впливу.
Практика, за якої військовослужбовці після виконання обов’язків перед державою стикаються з численними бюрократичними, медичними й соціальними бар’єрами, є неприпустимою. Вона свідчить як про слабкість управлінських механізмів, так і відсутність чіткої державної політики щодо гарантування і забезпечення захисту прав військових. Хоча певні зрушення в питаннях підтримки ветеранів існують, але вони залишаються фрагментованими, недостатньо інтегрованими й не здатними до системного вирішення проблем.
Держава, інтереси якої захищають військові, зобов’язана так само стояти на захисті їхніх прав, всіляко допомагати і сприяти в адаптації до суспільного життя. Інакше вся структура правового регулювання у військовій сфері втрачає легітимність, зникає довіра, а з нею і моральна основа самої служби. Військовий, який виконав свій обов’язок, не повинен доводити, що має право на гідне життя. Його повернення не може бути квестом у багаторівневій і безкарній бюрократичній машині, однак саме в це сьогодні перетворився шлях людини у пікселі після фронту.
