Війна в Україні принесла не лише руйнування інфраструктури, а й мільйони зламаних доль. Внутрішньо переміщені особи (ВПО) стали одними з головних жертв цієї війни, опинившись без домівок та засобів до існування. Держава мала б стати їхнім основним захисником, проте реальність виявилася іншою — підтримка переселенців перетворилася на формальність, а державні програми по підтримці ВПО лишилися лише словами на папері. Що ж пішло не так? Чому мільйони українців відчувають себе забутими у своїй країні?
Чому ВПО стає менше
Від початку війни мільйони людей були змушені покинути свої домівки та шукати прихисток в інших регіонах країни. Ці люди, які стали внутрішньо переміщеними особами, залишили свої будинки, роботу і все, що будувало їхнє життя. Вони сподівалися на допомогу від держави — на захист, підтримку, і можливість відновити своє існування. Однак на практиці ситуація виявилася зовсім іншою: держава не змогла забезпечити належний рівень допомоги для ВПО, залишивши їх наодинці з катастрофічними наслідками.
“Станом на зараз ситуація погіршується — у нас зменшується кількість ВПО, адже вони повертаються на ТОТ України та прифронтові міста через соціально-економічні труднощі на новому місці! Це викликає серйозне занепокоєння”, – заявив Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець.
Така ситуація наближає державу до масштабного соціального колапсу, адже багато програм для переселенців залишаються недофінансованими та малоефективними.
За даними Міністерства соціальної політики, станом на 27 жовтня 2024 року в Україні налічується 4,6 млн переселенців, що на 300 тис менше у порівнянні з початком року. Серед них:
- жінок – 59,9%, осіб;
- чоловіків – 40,1% осіб;
- молоді – 80,3% осіб;
- дітей віком до 18 років – 19,7% осіб.
Найбільша кількість ВПО зосереджена в Донецькій та Харківській областях. Повернулися до своїх домівок 4 734 000 осіб і не тому, що їх будинки придатні до житла, а через фінансово-економічні труднощі.
“ВПО стає менше не тому, що вони знаходять новий дім на контрольованій території. Вони просто повертаються в окупацію. Роблять свій важкий вибір, опиняючись перед дилемою: жити в умовах окупації чи в злиднях без підтримки держави – вони повертаються на ТОТ”, – зазначила у своєму дописі голова партії “Слуга народу” Олена Шуляк.
На початку конфлікту допомога для ВПО базувалася на тимчасових заходах, що було цілком зрозумілим, адже ситуація була непередбачуваною. Проте, коли стало ясно, що війна затягнеться, не було розроблено довгострокової стратегії підтримки переселенців. Державна політика залишилася хаотичною, короткостроковою та залежною від мінливих політичних рішень. Багато програм допомоги для ВПО обмежені через брак коштів. Виділення фінансування часто затягується, або його просто не вистачає. Це призводить до неможливості забезпечити гідне житло, медичну допомогу та, навіть, елементарну підтримку.
Ще з початку повномасштабного вторгнення держава анонсувала програму Fast Recovery Plan, згідно з якою для переселенців мали збудувати 53 тис квартир. Через деякий час кількість квартир знизилася до 32 тис – по 2 тис у 16 регіонах. Це мали бути недорогі квартири у п’ятиповерхівках. Але з моменту анонсування програми пройшло 2 роки, а терміни будівництва і досі не вказані.
За даними опитування Міжнародної організації з міграції (МОМ), 60% переселенців витрачають половину свого доходу на оренду житла. У середньому це 8 500 гривень з комунальними послугами. Очевидно, що на задоволення мінімальних життєвих потреб коштів у людей просто не залишається.
Завдяки опитуванню в рамках соціального проекту “Допомога у підготовці до холодів сім’ям з дітьми, які постраждали від війни”, було встановлено, що переважна більшість сімей ВПО з дітьми перебувають у скрутному матеріальному становищі, проживають в житлі, за яке вимушені витрачати значні кошти на оренду приміщення, що в свою чергу відображається на їхній здатності забезпечувати умови для задоволення потреб сім’ї. Згідно з результатами цього опитування, 82% родин ВПО не мають можливості самостійно забезпечити свої потреби в освітніх послугах.
З 1 березня 2024 року обіцяні виплати вже припинили нараховувати більшості ВПО. А у 2025 році уряд не запланував збільшувати допомогу для ВПО взагалі.
Багато переселенців скаржаться на складність отримання допомоги через заплутану бюрократичну систему. Ініціатив та проєктів держава анонсувала безліч. Але всі вони потребують пошуку серйозного фінансування та все ще залишаються лише ініціативами на папері. В той час як людям потрібен дах над головою негайно. Заявлені обсяги допомоги часто не відповідають реальним потребам. Кількість житла, що виділяється для ВПО, є недостатньою, а процес його отримання затягується на місяці, а то й роки. Чимало людей стикаються з труднощами при оформленні документів та недосконалою роботою електронних сервісів, а в деякий випадках розподіл житла, навіть, супроводжується корупційними схемами. І як виходить на практиці, житло отримують не ті, хто дійсно його потребує, а ті, хто має можливість “вирішити питання за винагороду”.
Якщо у деяких регіонах керівництво проявляє ініціативу та активно співпрацює з волонтерами та міжнародними організаціями, то в невеличких містах та сільській місцевості демонструється повна бездіяльність з боку керівництва. В результаті кількість запропонованого житла не покриває потреби в ньому, а умови проживання далекі від прийнятних.
Законодавство щодо ВПО часто змінюється або не враховує реальні потреби цих людей. Деякі нормативні акти застарілі або містять прогалини, які не дозволяють оперативно реагувати на нові виклики, пов’язані з масштабами переміщення населення. Очевидно, що такий провал державної підтримки веде країну до серйозних наслідків. ВПО часто опиняються на межі виживання, що провокує соціальні конфлікти, зокрема між переселенцями та місцевим населенням у приймаючих громадах. Це створює небезпечну атмосферу недовіри та ворожнечі, що підриває соціальну єдність країни.
Без стабільного джерела доходу та доступу до нормальних умов життя, багато ВПО живуть у злиднях. Це спричиняє негативний вплив на економіку, адже зростає кількість людей, які потребують соціальної допомоги, замість того, щоб брати активну участь у відбудові країни. Переселенці, серед яких є професіонали з різних галузей, не можуть повноцінно реалізувати свій потенціал через відсутність підтримки та можливостей. Втрата кваліфікованих кадрів — це пряма загроза для економічного розвитку країни в умовах війни.
Недостатня увага до проблем ВПО може стати підґрунтям для політичних маніпуляцій, як з боку внутрішніх, так і зовнішніх гравців. Росія вже зараз активно використовує ситуацію для інформаційних атак, щоб дискредитувати українську владу та суспільство.
Масове обурення суспільства
“Якщо не змінити підхід до питання ВПО, ми отримаємо частину суспільства, яка буде сповнена ненавистю до всіх, людей, які у власній країні стали непотрібними. Наслідки такого ставлення будуть відчуватися навіть через покоління і передаватимуться у спадок як приклад того, як держава може “піклуватися” про своїх людей”, – застерігає Олена Шуляк.
Та дивно, що державні діячі схаменулися тільки зараз, коли ситуація загострилася. Невже не бачили вони, до чого дійшли їх громадяни, опинившись на межі виживання без обіцяної підтримки?
Провал державної підтримки для внутрішньо переміщених осіб викликав справжню хвилю обурення серед українців. Соціальні мережі вибухнули критикою, коли стало очевидно, що багато переселенців не можуть отримати навіть базової допомоги від держави. Суспільство звинувачує владу у бездіяльності та байдужості до мільйонів людей, які залишилися без домівок через війну. Адже довгий час чиновники запевняли, що “система працює”, в той час як люди залишаються без житла, належної фінансової підтримки та доступу до медичних послуг.
Суспільство зреагувало на цю ситуацію з гнівом, вбачаючи в ній не просто управлінську помилку, а моральний провал держави, яка повинна була стати опорою для своїх громадян. Зокрема, заяви уповноважених осіб, які визнають, що програми для ВПО недофінансовані та неефективні, тільки підливають масла у вогонь. Обурення зростає, і все більше людей ставлять питання: чому ті, хто вже втратив усе, залишаються забутими і покинутими в рідній країні?
Лілія Рева, користувачка Facebook:
“А що робити безхатьку в своїй країні, чим ви допомагаєте, а то вам тільки робоча сила потрібна за копійки, та й то роботи немає. Дякую Вам, що ви мене виперли з моєї країни , та дивлюся з розкритими очима на усе, мені все одно знімати житло, без різниці в якій країні я мешкаю. Там хоч робота є.”
Валентина Назарова, користувачка Facebook:
“Розкажіть, як просувається питання для переселенців в кого є житло в окупованих містах, але усі живуть в Україні?Як жити в країні де ми, переселенці нікому не потрібні?Розкажіть, як ви впихуєте в одну кімнату цілу сім’ю, хоча це ніяк не відповідає нормам. А ось депутати, помічники та інші ваші наближені до влади, як і самі можновладці, живуть в супер комфортному житлі та ще й влада сплачує їм за це житло. Це не знущання над українцями?”
Михайло Сидоренко, користувач Facebook:
“Такі заяви варто оприлюднювати на засіданнях Верховної Ради, а не у своєму фейсбуці. Бажано додавати аналітичний звіт, як були засвоєні західні кошти на гуманітарні потреби населення, зокрема – на забезпечення ВПО житлом. І які рішення ви пропонуєте для подолання проблеми з житлом.”
Ірина Нечипоренко, мешканка Луганщини, користувачка Facebook:
“Мало того, що ми розкидані по всьому світу, втратили все через окупацію нашого міста Лисичанська , але ми ще не маємо можливості навіть на теоретичну компенсацію за втрачене нами майно. А справа вся в тому, що в державному Реєстрі нерухомого майна не має запису про його наявність у нас. Державні реєстратори відмовляють нам в реєстрації через відсутність довідки БТІ про наявність майна у власності. А отримати таку довідку ми не можемо через недолугість керівництва нашого міста, яке не потурбувалось вивезти БТІ разом з архівами. Ця організація залишилась на окупованій території. Тобто , склалась ситуація, що через халатність конкретних осіб , велика кількість переселенців не має навіть сподівань на хоч якусь компенсацію втраченого, бо ми юридично безхатьки, які ніколи нічого не мали.”
Як вийти з кризи
Щоб вирішити проблему, необхідно запровадити комплексний підхід на національному рівні. Держава має створити чіткий план дій, який би передбачав не лише негайну гуманітарну допомогу, але й інтеграцію переселенців у соціум. Це має включати створення нових робочих місць, надання доступного житла та розвиток інфраструктури у громадах, де оселилися ВПО. Необхідно посилити контроль за витратами, щоб кошти дійсно доходили до тих, хто їх потребує. Використання сучасних цифрових технологій може допомогти в боротьбі з корупцією та прискорити процеси надання допомоги.
Україна повинна активніше залучати міжнародні організації та донорів до вирішення проблем ВПО. Однак, важливо, щоб ця допомога була прозорою та спрямованою на конкретні потреби. Програми інтеграції мають сприяти тому, щоб переселенці ставали частиною місцевого суспільства, а не залишалися ізольованими. Це допоможе уникнути конфліктів та зміцнити соціальну єдність.
Внутрішньо переміщені особи — це не просто люди, які втратили свої домівки. Вони є частиною українського народу, і їхня доля має бути пріоритетом для держави. Провал державної підтримки для внутрішньо переміщених осіб став ганебною плямою на політичному ландшафті України. Мільйони людей, які втратили все через війну, залишилися покинутими власною державою, що обіцяла їм захист і відновлення. Соціальна нерівність, бюрократія, корупція та відсутність довгострокових рішень вдарили не лише по переселенцях, а й по самому фундаменту українського суспільства. Якщо держава не змінить свого підходу, наслідки будуть катастрофічними: зростаюча соціальна напруга, подальше падіння довіри до влади та підрив національної єдності.
Варто зрозуміти, що ВПО — це не тягар, а люди, які можуть стати основою відбудови України. Провал у підтримці ВПО — це не лише гуманітарна катастрофа, але й серйозна загроза для майбутнього України. Щоб вийти з цієї кризи, необхідно діяти рішуче та системно, забезпечуючи гідне життя для тих, хто вже заплатив високу ціну за війну. Настав час владі визнати свої помилки і, нарешті, дійсно почати діяти, а не годувати населення обіцянками, поки не стало надто пізно.
