З вересня 2025 року українські студенти зіштовхнуться з новою реальністю, в якій базова загальновійськова підготовка стане обов’язковою частиною навчального процесу. Вона включатиме як теоретичні заняття в освітніх закладах, так і практичні тренування у військових частинах та центрах. За інформацією Міністерства оборони, відмова від проходження практичної частини призведе до відрахування з вишу. Це нововведення вже викликає суспільний резонанс. Одні вважають, що в умовах війни така підготовка є життєво необхідною. Інші стверджують, що це порушує свободу вибору студентів і змінює саму суть освіти. Дехто вбачає у цьому крок до мілітаризації молоді, а хтось вірить, що це спроба держави сформувати базову обороноздатність населення. Межа між безпекою та свободою в Україні стає дедалі менш відчутною, і саме зараз варто замислитися, чи не втрачаємо ми більше, ніж здобуваємо.
Впровадження нового етапу реформи військової підготовки
У вересні 2025-2026 навчального року в закладах вищої освіти України впроваджується новий етап реформи військової підготовки – обов’язкова базова загальновійськова підготовка (БЗВП) для студентів. Цей крок реалізується на підставі змін до Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”, підписаних Президентом України 15 січня 2025 року, і має стати ключовим елементом у формуванні нової системи обороноздатності держави.
БЗВП стане частиною навчального процесу у вищих навчальних закладах, яка включатиме 300 академічних годин, з яких 90 годин відведено на теоретичну підготовку у вишах, а 210 годин займе практичний курс у навчальних центрах Збройних сил України. Теоретична частина буде інтегрована в навчальний план як окрема дисципліна, а практична проводитиметься під час канікул. До викладання залучатимуться ветерани війни та колишні військовослужбовці, які мають досвід, відповідну освіту та фізичну підготовку.
Підготовка включатиме навчання з тактики, основ військової дисципліни, домедичної допомоги, психологічної стійкості, міжнародного гуманітарного права, а також навички поводження зі зброєю. Значну увагу приділятимуть практичним вправам: стрільбі, орієнтуванню на місцевості, основам виживання в умовах бойових дій та роботі з бойовим озброєнням, включно з автоматами, кулеметами та гранатометами. Програму підготовлено з урахуванням викликів воєнного часу та адаптовано на основі досвіду європейських країн, таких як Ізраїль та Норвегія. Її мета полягає у підвищенні рівня особистої та національної безпеки, формуванні у студентів базових військових навичок та свідомої готовності до захисту держави. Варто зазначити, що студенти, які навчаються на базі повної загальної середньої освіти, проходитимуть БЗВП на другому році навчання. Ті, хто вступив після здобуття освітнього ступеня молодшого бакалавра чи фахового молодшого бакалавра, розпочнуть підготовку вже з першого курсу. Програма охоплює як студентів денної, так і дуальної форми навчання.
Слід зазначити, що для всіх студентів передбачена обов’язкова теоретична частина. Практичний компонент є обов’язковим для чоловіків, придатних до служби за станом здоров’я. Жінки зможуть долучитися до практичних занять виключно за власним бажанням, за умови взяття на військовий облік та проходження військово-лікарської комісії (ВЛК). Чоловіки, які визнаються придатними, але відмовляються проходити практичну частину, будуть відраховані з університету згідно з чинним законодавством.
Після завершення курсу студент складає військову присягу, отримує сертифікат та військово-облікову спеціальність. Це дає змогу уникнути обов’язкової строкової служби, передбаченої для чоловіків віком від 18 до 25 років. Окрім цього, проходження БЗВП стане необхідною умовою для працевлаштування на державну службу, в органи місцевого самоврядування та прокуратуру. Перед практичною підготовкою всі учасники проходитимуть медичне обстеження. Особи, які за результатами медичного огляду визнаються непридатними до військової служби, звільнятимуться від проходження практичного етапу. Водночас варто зауважити, що зміни до законодавства не передбачають примусової мобілізації студентів до досягнення ними 25-річного віку. Добровільно долучитися до служби на контрактній основі можуть як юнаки, так і дівчата віком від 18 до 25 років.
Впровадження БЗВП викликає активне суспільне обговорення, адже освіта, яка мала б залишатися простором для розвитку мислення, дедалі більше підпорядковується цілям безпеки. На тлі зростаючої мілітаризації молоді постає запитання про баланс між правами людини та інтересами держави, який усе важче зберігати в умовах війни. Чиновники наполягають на тому, що мета курсу — не мілітаризація, а подолання страху. “Ми хочемо, щоб люди перестали боятися таких слів, як “уніформа”, “рушниця”, “полігон””, — стверджує заступник міністра освіти Михайло Винницький. Така подача звучить майже терапевтично: нібито держава просто дбає про психологічне благополуччя молоді. Проте, коли йдеться не про добровільний вибір, а про жорстке “або проходиш практику, або вилітаєш з університету”, важко говорити про подолання страху. І поки студентів змушують долати фобію перед зброєю під загрозою відрахування, залишається відкритим питання, чому ті, хто впроваджує ці курси, не наслідують приклад країн, на які посилаються. У тому ж Ізраїлі або Норвегії військова підготовка є справою загальнонаціональною, без привілеїв для “обраних”. Там діти політиків і бізнесменів служать разом з усіма. В Україні ж гасла про патріотизм звучать голосно, але часто лишаються гаслами лише для “простих” людей. Бо мабуть, саме страх є єдиним, що справді намагаються подолати масово. Але чомусь лише у тих, хто не має посад і доступу до службових кабінетів.
Попри заяви Міністерства оборони про те, що студенти, які відмовляться від проходження практичної частини військової підготовки, будуть відраховані з вишів, юридична реальність виглядає дещо інакше. Стаття 53 Конституції України проголошує обов’язковість повної загальної середньої освіти та зобов’язує державу забезпечувати доступність і безоплатність освіти на всіх рівнях у державних і комунальних навчальних закладах. Це включає не лише шкільну, а й дошкільну, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, а також розвиток різних форм навчання і надання стипендій та пільг. Водночас законодавство про вищу освіту чітко визначає перелік підстав для відрахування. Це може бути власне бажання студента, академічна неуспішність, порушення умов договору з університетом або інші випадки, прямо передбачені законом.
Проте серед цих підстав немає жодної згадки про відмову від базової загальновійськової підготовки. Ані Закон України “Про вищу освіту”, ані Закон “Про військовий обов’язок і військову службу”, ані відповідна постанова Кабміну №734, яка регулює проходження БЗВП, не містять положень, які дозволяли б відраховувати студентів за відмову від участі в цьому курсі. Більше того, навіть Закон №4197–ІХ, прийнятий спеціально для врегулювання нових норм щодо БЗВП, також не передбачає таких санкцій. Це означає, що публічні заяви урядовців наразі не мають під собою жодного законного підґрунтя. Тож виникає вкрай тривожна ситуація, коли державні інституції оперують не нормами права, а політичними меседжами. І якщо вже говорити про “подолання страху”, як пропонують чиновники, то можливо, слід почати з подолання страху перед правовою відповідальністю за перевищення своїх повноважень, бо закон не є опцією, яку можна трактувати на власний розсуд.
Від НВП до БЗВП: еволюція військової освіти в Україні
Цікаво, що базова загальновійськова підготовка, яка стартує восени 2025 року, подається як щось принципово нове. Проте це зовсім не перша спроба інтегрувати елементи військової підготовки в українську освіту. До цього в Україні вже діяла система навчальної військової підготовки (НВП), яка існувала роками, хоч і у значно м’якшому форматі, без гучних заяв про відрахування та полігонну дисципліну.
НВП, відома багатьом ще з радянських і пострадянських часів, була спробою закласти базові знання з оборони держави ще на рівні школи або університету. Позитивною стороною цієї підготовки було те, що вона не створювала ілюзії армійського життя, але все ж давала базове уявлення про цивільну оборону, основи військової справи, першу медичну допомогу, а подекуди, навіть, стрільбу. Для багатьох це був перший і єдиний дотик до теми захисту країни, що бодай частково готував до реальності в умовах війни. Та попри добрі наміри, НВП мала чимало проблем. Часто її проводили формально, з мінімальним залученням і без справжньої практики. Уроки були застарілими, методика виявилася негнучкою, а мотивація студентів лишалася майже нульовою. На практичних заняттях вчились частіше “як не заснути”, ніж як стріляти.
У багатьох випадках військова підготовка перетворювалася на додаткове навантаження без зрозумілого сенсу. НВП залишилася в пам’яті студентів швидше як щось бюрократично-ритуальне, а не справді корисне. Її досвід показав: якщо військова освіта не має практичного сенсу, мотивації й прозорих правил, то вона не працює. Теперішня реформа має шанс стати чимось якісно іншим. Але лише за однієї умови, якщо вона справді буде дієвою, добровільною у своїй суті та вмотивованою не страхом, а відповідальністю. І головне, якщо уроки НВП будуть не забуті, а осмислені.
Світові моделі поєднання освіти і військової підготовки: уроки для України
У питанні поєднання освіти і військової підготовки Україна зовсім не є піонером. Чимало країн світу вже давно інтегрували армійську складову в навчальний процес, але кожна зробила це по-своєму, з урахуванням національних цінностей, політичної культури та рівня довіри до держави.
Ізраїль, є найвідомішим прикладом цього. Там проходять військову підготовку і служать всі без винятку, включно з дітьми чиновників, айтішників, артистів і майбутніх стартаперів. Вища освіта в Ізраїлі часто починається лише після армії, тож молодь приходить на навчання вже з дисципліною, відповідальністю та чітким розумінням, що держава не є абстракція. Важливо, що там немає подвійних стандартів: там служба не сприймається як привілей чи кара, а спільна справа.
Фінляндія є ще одним прикладом держави, яка поєднує високий рівень освіти й гнучку модель оборонної підготовки. Там студенти можуть проходити військову службу за гібридною моделлю: частково під час навчання, частково в літній період. Водночас держава гарантує підтримку студенту, а не ставить йому ультиматум.
Швейцарія реалізує унікальну концепцію “збройного громадянина”. Майже кожен чоловік проходить військову службу і тримає зброю вдома. Але паралельно з цим працює глибоко продумана система військової освіти в цивільному середовищі. Вища школа не стає казармою, проте не відсторонюється від оборонної культури.
США мають власний формат, що втілений у програми Reserve Officers’ Training Corps (ROTC), які працюють у багатьох університетах. Студенти добровільно обирають військовий трек і отримують за це пільги, стипендії, кар’єрні можливості. Важливо розуміти, що тут добровільність є справжньою, а будь-які види примусу відсутні.
Україні не треба сліпо копіювати Ізраїль, чи Фінляндію, адже у нас свій шлях. Також робити вигляд, що ми “вигадали велосипед”, теж не варто. У світі існують речі, які доведені часом: армія не працює на страху, а освіта не виживає в атмосфері примусу. Якщо ми вже будуємо власну модель, то час зробити це без самообману. Військовий обов’язок не має бути селективним, як десь на VIP-вечірці. Якщо країна готується до захисту, то мають готуватися абсолютно всі без винятку. Справа в тому, що у країнах, на які ми так любимо посилатися, не існує поняття “недоторканий студент”. Там служать усі — від сина депутата до майбутнього науковця. А у нас, на превеликий жаль, все ще легко здогадатися, чия дитина точно не опиниться на полігоні. Чиновникам варто зрозуміти, що така вдавана “рівність” є образливою для суспільства і смертельною для довіри до держави.
Але окрім питання рівності, не менше викликає сумнівів і нинішня модель підготовки, а саме наскільки вона ефективна й безпечна для системи освіти. Бо попри гучні обіцянки та патріотичні меседжі, нова система несе у собі низку серйозних ризиків і загроз. Все, що подається як “програма національного значення”, заслуговує на особливу увагу та тверезу критику. Базова загальновійськова підготовка для студентів виглядає на папері як відповідь на виклики часу. Але в реальності вона може стати черговою недореформованою системою з гучним стартом і тихим саботажем.
Перший і найочевидніший ризик полягає у перетворенні навчального процесу на дисциплінарний тиск. Формулювання на кшталт “відмова — і тебе відрахують” звучать не як запрошення до підготовки, а як залякування. Виходить, у нас офіційно запускається державна програма, яка вже з перших заяв вступає в конфлікт з законами. Це не просто тріщина в системі, а сигнал про правову анархію.
Другий ризик проявляється в імітації підготовки замість реального результату. Досі ніде не вказано, хто, де і за які ресурси буде проводити практичну частину програми. За офіційними підрахунками Міністерства оборони, повна підготовка одного студента в межах програми БЗВП обійдеться державі приблизно в 82 тис грн. Втім, реальність виглядає куди скромніше. Міністерство освіти заявляє, що має на реалізацію програми 62 млн грн. Водночас Міністерство фінансів уточнює: ця сума передбачена на підготовку 67 тисяч студентів. Тоді як загальна кількість учасників очікується не менше ніж 100 тисяч. Якщо поділити 62 млн на фактичну кількість студентів, то на кожного припадає близько 920 грн. І це при задекларованій потребі в 82 тисячі. Тож маємо різницю, що є не просто цифрами, а дзеркалом того, як легко можна завести систему в глухий кут: курс є, але грошей на його реалізацію не вистачає.
Стан підготовки до нововведення самих університетів, викладачів та військових частини теж не вивчений. Складається враження, що на студентів чекає умовна “показуха” тривалістю у 300 годин, де замість стрільби потрібно буде переглядати слайди, а замість реально набутих навичок стоятиме просто галочка у заліковці. Якщо ця підготовка зведеться до формальності, то очевидно, що ній немає жодної користі, а лише низка очевидних додаткових проблем.
Не варто забувати і про кадрову якість. Міністерство оборони України стверджує, що молодь навчатимуть вмотивовані ветерани, які пройшли війну, мають досвід і бажання передавати знання, і це дійсно чудово. Однак якщо на місця масово прийдуть ті, хто сам від армії тримався подалі, але отримав “корочку викладача БЗВП”, то студенти відчують фальш за перші 10 хвилин заняття.
Також впровадження даної програми неминуче викличе поглиблення соціальної нерівності. Уже зараз очевидно: хтось пройде всі полігони і складе присягу, а хтось “легко” уникне практики за медичними довідками чи службовими зв’язками. Цікаво, що на таку ймовірність вказує сам заступник міністра освіти Михайло Винницький, мовляв примусовий характер таких курсів створює сприятливе середовище для корупції, адже у студентів, які не бажають проходити практику, може з’явитися стимул “вирішувати питання” неофіційно. Тож держава подібними заявами чиновників сама підписується у неспроможності боротися з корупцією та контролювати власні нововведення.
Проте суспільство найбільш бентежить перекіс у самому розумінні освіти. Коли головним критерієм успішного студента стає не академічний успіх, не проєкти, не дослідження, а вміння розібрати автомат, то ми ризикуємо втратити виші як простір розвитку критичного мислення. Нація, яка хоче перемагати в майбутньому, повинна не лише вміти стріляти, а також мати розумних фахівців в різних галузях. І якщо університет перестає бути простором думки, він швидко перетворюється на філію міністерства оборони.
Проте не йде про заклик скасувати БЗВП, це лише спроба вказати на слабкі сторони програми. Адже не варто робити з неї черговий експеримент на людях. Бо якщо хочеш навчити, то не починай із погроз. Інакше ми маємо чергову ситуацію, коли міністерства знову створюють гучну реформу, яка заглохне в болоті української реальності, десь між актовим залом, фотозвітом і службовим кабінетом.
Також незрозуміло, чому урядовці плутають мотивацію з примусом. Людину, яку змушують служити, навряд чи чомусь навчать, а радше просто ламають. І така людина ніколи не стане опорою оборони, а скоріше загрозою всередині системи. В армії ефективні ті, хто знає, заради чого і навіщо вони там. І ця свідомість не народжується під тиском ультиматумів на кшталт “стріляй або лети з вишу”. Не слід забувати, що закон не можна замінювати бажанням чиновника. Якщо відрахування за відмову від БЗВП не прописано в жодному чинному законі, то ніякі пресконференції не роблять це легітимним. Студенти мають розуміти правила гри, а не жити в тумані “міністерських тлумачень”. Інакше вся ця конструкція посиплеться від першого ж позову в суді, і буде боляче всім.
І найголовніше: освіта не повинна перетворюватися на казарму. Всі ми прекрасно розуміємо, що сьогодні живемо у тривалій і кривавій війні. Звісно, що підготовка молоді є критично важливою за таких обставин. Однак університети є не передовими, а середовищем, де мають рости фахівці, тому до цього процесу слід підійти розумно і виважено.
