Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко представила проєкт Програми дій уряду на 2025–2026 роки — документ, який одразу викликав чимало критичних зауважень та сумнівів. Адже він розроблений без цілісної урядової стратегії, яка мала б передувати подібним планам і визначати логіку державних кроків. Замість узгодженої довгострокової візії країна отримала набір з чотирьох стратегічних напрямів і дванадцяти пріоритетів, які претендують на комплексність, але водночас залишаються фрагментарними. У програмі повз увагу пройшли важливі напрямки, які потребують системного бачення та чіткого плану дій. Цей проєкт демонструє масштабні амбіції уряду, але ставить запитання до його спроможності підкріпити їх реальною базою для виконання.
Програма без стратегії: головні провали та замовчування
18 серпня Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко презентувала проєкт Програми дій уряду на 2025–2026 роки, який містить ключові напрямки політики Кабміну. Цей документ побудований на чотирьох стратегічних напрямах — безпека, економіка, гідність людини та відновлення. Саме ці опори визначені як основа для подальших реформ і конкретних кроків уряду в найближчі два роки.
У рамках цих чотирьох стратегічних напрямів уряд визначив 12 ключових пріоритетів, які включають безпеку та оборону, європейську інтеграцію, антикорупційну політику, макрофінансову стабільність і реформи, підтримку бізнесу, соціальну політику та відновлення прифронтових територій, ветеранську політику, охорону здоров’я, освіту і науку, відбудову, культуру та забезпечення стабільного проходження зимового періоду. Кожен з цих пріоритетів містить невеличкі роз’яснення щодо кроків їх реалізації. Розглянемо деякі з них.
Взагалі найочевидніший прорахунок цього документа полягає в тому, що він поданий без попередньо ухваленої загальної стратегії розвитку держави. За логікою, спочатку має розроблятися стратегія дій уряду, а вже потім на її основі формуватися план дій. Стратегія визначає загальний напрямок і ключові цілі, відповідаючи на питання: «Що ми хочемо досягти?» і «Яким ми бачимо майбутнє країни?». План дій, у свою чергу, деталізує ці цілі, розписуючи конкретні кроки, терміни, відповідальних осіб та необхідні ресурси. Він відповідає на питання: «Як ми будемо досягати наших цілей?» і «Що конкретно потрібно зробити?».
Отже, стратегія має слугувати основою для розробки плану дій, роблячи його реалістичним і здійсненним. Натомість замість чіткої стратегії уряд подав перелік декларативних блоків — «безпека», «економіка», «гідність» і «відновлення». Вони скоріше дублюють загальновідомі пріоритети, ніж створюють логічну й послідовну систему дій.
Водночас фінансовий аспект урядової програми виглядає особливо вразливим. У бюджеті на 2025 рік передбачено дефіцит у розмірі 1 трлн 640,6 млрд гривень при доходах у 2 трлн 339 млрд гривень та видатках на рівні 3 трлн 941 млрд гривень. Цей розрив уряд планує компенсувати за рахунок міжнародної допомоги, що робить реалізацію багатьох ініціатив залежною від зовнішніх ресурсів.
За прогнозами Національного банку, дефіцит бюджету у 2025 році сягне приблизно 22 відсотків ВВП, а у 2026 році очікується його зниження до 19 відсотків. При цьому основною статтею витрат залишаються оборонні потреби, і це суттєво обмежує можливості фінансування соціальних та відновлювальних напрямів, закладених у програмі.
Слід зазначити, що 18% видатків держбюджету фінансується за рахунок зовнішньої підтримки. У розрахунках уряду закладено отримання близько 35 мільярдів доларів у 2026 році та 30 мільярдів доларів у 2027 році. Однак значна частина цих коштів ще не має остаточного підтвердження. Із загальної потреби на 2026–2027 роки, які оцінюється приблизно у 65 мільярдів доларів, гарантованими наразі є лише близько 23 мільярдів. Решта залишається на рівні переговорів, без чітких гарантій.
Це створює ситуацію, коли більшість фінансових пунктів урядової програми тримаються на припущеннях, а не на реальній базі. Саме тому питання забезпеченості коштів стає ключовим для розуміння того, наскільки виконання плану є можливим.
Безпека й оборона
Уряд анонсував масштабні зміни у сфері безпеки та оборони, зосередившись на двох ключових напрямках: нарощування власного виробництва озброєння та реформування контрактної системи для військовослужбовців. Урядові плани передбачають, що половина залучених коштів від міжнародних партнерів буде спрямована безпосередньо на українські виробничі потужності. Йдеться про масштабування так званої данської моделі, створення спільних підприємств із глобальними гравцями оборонного ринку — такими як Rheinmetall, BAE Systems, Thales.
Крім того, уряд готує запуск індустріального кластера Defense City, який має стати платформою для розвитку зброярських підприємств, інтеграції нових технологій та розбудови логістичної інфраструктури. До кінця 2026 року планується завершення переходу на корпусну систему у війську, а вже до кінця 2025 року — запровадження нових контрактів для військовослужбовців із додатковими мотиваційними заохоченнями.
На перший погляд, такий підхід виглядає логічним і своєчасним. Україна, яка вже четвертий рік перебуває у стані повномасштабної війни, не може покладатися виключно на зовнішні поставки озброєння. Створення власного оборонного сектору, здатного не лише задовольняти потреби армії, а й інтегруватися у світові ланцюги виробництва, справді є стратегічним завданням. Проте за цією амбітною рамкою стоїть низка питань, які вимагають критичного розгляду.
Передусім — фінансова модель. Намір уряду полягає у тому, щоб половина допомоги партнерів спрямовувалася саме на українські потужності. Проте досвід минулих років показує: міжнародні донори жорстко контролюють використання своїх коштів. Коли йдеться про закупівлю зброї чи комплектуючих, пріоритет часто віддається саме власним компаніям країн-донорів. Підписані контракти з Rheinmetall чи BAE Systems можуть створити нові можливості, але водночас формують ризик залежності: фактично це означає, що частина коштів, виділених на українську оборону, повертається у вигляді прибутку західних корпорацій. Питання у тому, чи зможе Україна отримати доступ до технологій і реального виробничого контролю, чи лише стане майданчиком для складання кінцевої продукції.
Іншим питанням є кадровий і технологічний потенціал. Запуск Defense City виглядає амбітно, проте українська промисловість вже стикається з нестачею кваліфікованих інженерів і технічних спеціалістів. В умовах мобілізації ця проблема лише загострюється. Без системних інвестицій у підготовку кадрів, без реформи технічної освіти і створення мотивацій для інженерів працювати в Україні, навіть найсучасніші виробничі майданчики ризикують залишитися напівпорожніми.
Крім того, перехід на корпусну систему, який уряд обіцяє завершити до 2026 року, виглядає логічним кроком у контексті наближення до стандартів НАТО. Проте тут знову виникає питання темпів. В умовах війни масштабна структурна реформа армії може призвести до збоїв у командуванні і додаткового навантаження на військових. Отже, потрібна чітка відповідь: чи не стане сам процес реформування перешкодою для оперативного управління армією у найближчі два роки:
Щодо нових контрактів для військовослужбовців, то вони дійсно можуть містити мотиваційні стимули. Але практика свідчить, що самі лише фінансові заохочення не вирішують проблеми виснаження особового складу. Якщо уряд планує до кінця 2025 року запровадити нову систему контрактів, то ключовим має стати не тільки підвищення виплат, а й гарантії ротації, відпочинку, медичної підтримки та реабілітації. Інакше йдеться лише про косметичні зміни, які не вплинуть на бойову спроможність у довгостроковій перспективі.
Як бачимо, оголошені наміри виглядають масштабними й покликаними продемонструвати рішучість України до самозабезпечення у сфері оборони. Проте критичний аналіз показує, що ключовим викликом залишаються не декларації, а їхня практична реалізація: чи зможе держава вибудувати прозорі механізми співпраці з партнерами, чи зможе інтегрувати власні підприємства у світові виробничі ланцюги, чи отримає український військовослужбовець не лише новий контракт на папері, а й відчутні гарантії безпеки, підтримки і гідного життя? Без відповідей на ці питання гучні анонси ризикують залишитися черговим планом, який зручно звучить у промовах, але не змінює реальності на полі бою.
Європейська інтеграція
Кабмін оголосив, що до кінця 2025 року завершить перевірку відповідності національного законодавства праву Європейського Союзу й буде готовий розпочати переговори за шістьма кластерами. Це формулювання покликане показати партнерам, що навіть у воєнних умовах держава здатна рухатися за європейським графіком і демонструвати результат, який у нормальні часи вимірюється не роками, а десятиліттями. Проте за цією декларативною рамкою приховується набагато складніша реальність, яка ставить під сумнів не лише темпи, а й змістовність цього процесу.
Адаптація українських законів до європейського права є не суто технічним завданням, яке можна виконати шляхом прискореного голосування у парламенті. Мова йде про тисячі нормативних актів, які регулюють практично всі сфери життя, від конкурентної політики та державних закупівель до захисту довкілля й трудового законодавства. Справжня проблема полягає у тому, що навіть після формального ухвалення закону за європейським зразком залишається цілий пласт невирішених питань: від здатності інституцій його виконати до реальної політичної волі не допустити його розмивання на рівні підзаконних актів і практики правозастосування.
Небезпека швидких дедлайнів полягає у тому, що уряд намагатиметься показати результат у формі звіту — завершено, синхронізовано, готові. Але європейські партнери прекрасно знають, що справжня гармонізація — це не текст у законодавчій базі, а сталі механізми контролю й правозастосування, на що інші країни витрачали роки. У цьому сенсі декларація про готовність уже у 2025 році може спрацювати проти самої України, якщо ЄС вирішить, що реформа виглядає надто формальною й поспішною.
Крім того, навіть за умови, що Кабінет Міністрів і парламент справді виконають обіцяний обсяг роботи, остаточне рішення про початок переговорів ухвалюватимуть країни-члени ЄС. І тут питання довіри виявиться не менш важливим, ніж сам обсяг зробленої роботи. Сумніви щодо незалежності судової системи, ефективності антикорупційної інфраструктури чи захисту прав людини можуть легко стати аргументами для відтермінування переговорів, незалежно від того, наскільки ретельно уряд в Україні відзвітує про завершений “screening”.
Отже, гучна обіцянка закінчити перевірку законодавства до кінця 2025 року виглядає як важливий сигнал політичної волі, але її сприйняття буде залежати не від формальної кількості ухвалених законів, а від того, чи зможе Україна довести здатність реально втілювати ці зміни у практику. І саме тут криється найбільший ризик: поспіх може створити враження прогресу, але водночас залишити в силі старі проблеми, які для Європи давно відомі й які будуть перевірені значно суворіше, ніж сам факт дотримання календаря.
Антикорупційна політика
Антикорупційна політика у Програмі дій уряду зведена лише до впровадження нових цифрових сервісів — е-Суд, е-Акциз і ЦНАП 2.0. Вони подаються як інструменти, які повинні мінімізувати роль чиновника в ухваленні рішень і зробити державні послуги більш прозорими. Однак сам по собі перехід у цифровий формат не гарантує викорінення корупції. Програма не пояснює, яким чином уряд планує розв’язати ключові проблеми, які залишаються поза межами технічних рішень, — вплив політичних груп на суди, системність схем на митниці та в податковій сфері, контроль за великими державними підприємствами.
Відомо, що у 2024 році митниця не виконала план надходжень до бюджету саме через тіньові практики та масштабні схеми уникнення сплати податків. Це визнавали в уряді, НАЗК, а також в парламентських комітетах. Фактичні недонадходження вимірювалися десятками мільярдів гривень, однак у програмі відсутня конкретна відповідь, які механізми, окрім цифровізації, мають перекрити ці фінансові втрати.
У результаті антикорупційна складова виглядає скудно, пропонуючи технологічні рішення, вона обходить увагою політичні та інституційні аспекти, без яких подолати корупцію неможливо.
Економічний блок
У представленій програмі уряд демонструє низку амбітних економічних ініціатив — від створення інвестиційних фондів на $5 млрд і запуску проєктів у партнерстві зі США до 5-річного мораторію на перевірки бізнесу та програми «Зроблено в Україні» з обсягом 55 млрд грн. На папері все виглядає масштабно й переконливо, проте ключова проблема полягає в тому, що ці кроки подаються суспільству як уже досягнуті результати.
Серед них — обіцянка створити спільні інвестиційні фонди разом з ЄС, міжнародними фінансовими організаціями та урядами-партнерами на загальний обсяг у $5 млрд, запуск інвестиційних проєктів, включно з першим проєктом у рамках Інвестиційного фонду відбудови зі США з бюджетом понад $100 млн, а також формування сприятливих умов для розвитку бізнесу, зокрема через запровадження п’ятирічного мораторію на перевірки, переведення 200 процедур на декларативний принцип і скасування ще 60 процедур до кінця 2026 року. Окремо підкреслюється програма «Зроблено в Україні», яка нібито забезпечить 55 млрд грн фінансування для виробництва протягом найближчих півтора року. До цього додається намір провести приватизацію на 12 млрд грн, реалізувати низку інфраструктурних проєктів у рамках державно-приватного партнерства та прискорити приватизацію санкціонованих активів.
На перший погляд цей набір виглядає вражаюче й створює відчуття системної роботи уряду, проте головна проблема полягає в тому, що подані ініціативи насправді перебувають лише на стадії декларацій, меморандумів або ж у кращому випадку — підготовчих процесів. Жоден з цих кроків наразі не можна вважати реально виконаним.
Попри гучні обіцянки, мораторій на перевірки бізнесу досі не введений у дію — підприємці регулярно повідомляють про податковий та силовий тиск, який суперечить заявленим планам дерегуляції.
Крім того, ідея спільних інвестиційних фондів на $5 млрд була вперше озвучена ще у 2023 році, але дотепер не продемонстровано жодного діючого механізму їх роботи й жодного реального прикладу залучених коштів. Проєкт і США на $100 млн існує лише як домовленість на рівні урядових заяв, проте не втілений у виробничі потужності чи створені робочі місця. Програма «Зроблено в Україні» також залишається без прозорих правил доступу бізнесу до фінансування: обіцяна сума у 55 млрд грн звучить амбітно, але поки немає зрозумілої процедури розподілу цих коштів і прикладів підприємств, які реально отримали підтримку.
Не менш проблемною виглядає і ситуація з приватизацією: заявлені 12 млрд грн різко контрастують і реальністю, коли у 2024 році вдалося залучити менш ніж третину від цієї суми. Те саме стосується обіцянок про інфраструктурні проєкти у форматі державно-приватного партнерства: поки що це лише декларації, без підписаних угод та видимих результатів. Таким чином, ми маємо не стільки реальні досягнення, скільки спробу створити уявлення про масштабність роботи уряду.
Відсутність прогресивного оподаткування
Однією з істотних вад урядової програми є замовчування питання податкової справедливості. У документі не міститься жодної згадки про впровадження прогресивного оподаткування доходів фізичних осіб, хоча ця тема давно обговорюється в українському суспільстві та неодноразово піднімалася експертами.
Станом на 2025 рік в Україні зберігається плоска шкала оподаткування: ставка податку на доходи фізичних осіб становить 18% незалежно від рівня заробітку. При цьому додатково стягується військовий збір у розмірі 1,5%. Це означає, що людина з мінімальною зарплатою у 7 тисяч гривень і топменеджер з доходом у кількасот тисяч гривень на місяць сплачують податки за однаковою ставкою. Така система виглядає формально простою, але фактично поглиблює соціальну нерівність.
Між тим, у країнах ЄС переважає прогресивна модель. У Німеччині податки зростають від 14% до 45% залежно від доходу, у Франції — від 11% до 45%, у Польщі діють дві ставки — 12% і 32%. Тобто чим більше заробляє громадянин, тим більше відсотків він сплачує до бюджету. Це дозволяє державам не лише збільшувати надходження, а й фінансувати ширші програми соціального захисту та підтримки найуразливіших верств населення.
В Україні зберігається модель, яка лягає найбільшим тягарем на середній клас і найманих працівників, тоді як великі статки практично не зазнають додаткового оподаткування. Ні урядова програма, ні бюджет на 2025 рік не пропонують зміни цього підходу. У документі є багато декларацій про соціальну справедливість та рівність можливостей, але відсутня реальна податкова політика, здатна зробити систему справді справедливою.
У підсумку Україна ризикує опинитися в ситуації, коли масштабні витрати на оборону, відновлення та соціальні виплати знову перекладаються на зовнішніх донорів і на плечі пересічних платників податків, тоді як багаті українці залишаються фактично поза зоною підвищеної відповідальності. Це створює дисбаланс у системі й підриває довіру громадян до держави, адже податки сприймаються не як інструмент солідарності, а як обов’язковий тягар без гарантії справедливого розподілу.
Отже, замість чесного визнання того, що економічна частина програми перебуває на етапі розробки й потребує чітких механізмів реалізації, уряд подає її як майже виконаний план. Це створює ілюзію досягнень, які насправді не відбулися. Подібна практика підриває довіру не лише українського бізнесу, який очікує реальних послаблень і захисту, а й міжнародних партнерів, що уважно відстежують реальний прогрес у залученні інвестицій та дерегуляції.
Продовження читайте в наступному матеріалі
