Численні держоргани і нова Нацрада з гарантій прав дитини: бюрократична мозаїка без реальної реакції на проблеми дітей

Українська система захисту прав дітей охоплює численні державні органи, служби та інстанції, проте її реальна ефективність залишається низькою. Проблеми дітей, які постраждали від війни, насильства чи соціально-економічної вразливості, не зменшуються, а навпаки загострюються. У цьому середовищі створено ще один орган — Національну раду з гарантій прав дитини, покликану координувати державні структури та здійснювати контроль за дотриманням прав дітей. Проте її реальний вплив виглядає сумнівно, а рішення можуть залишатися декларативними та бюрократичними. Зростання числа формальних органів, радників і робочих груп створює видимість активної роботи і потребує неабиякого фінансування, але не змінює щоденного життя дітей, залишаючи їх сам-на-сам з ризиками насильства, злочинності та соціальної занедбаності.

Створення Національної ради з гарантій прав дитини

20 листопада в Україні відзначається День захисту дітей, який збігається з Всесвітнім днем дитини, визначеним ООН. Раніше цей день традиційно відзначався 1 червня, але уряд вирішив відійти від старих традицій. Перенесення дати відображає прагнення країни синхронізувати національні практики з міжнародними стандартами у сфері прав дитини, створюючи більш узгоджену рамку для державної політики.

Цього ж дня уряд анонсував створення Національної ради з гарантій прав дитини (далі – Рада), яка стає постійним органом для координації політики в сфері дитинства та щорічного оцінювання стану справ щодо прав дітей в Україні. Прем’єр-міністр Юлія Свириденко заявила, що діяльність ради спрямована на підвищення інституційної спроможності держави системно забезпечувати захист і розвиток дітей і надавати щорічні доповіді, які відображатимуть реальні проблеми та досягнення.

Водночас уряд затвердив Національний план реалізації Європейської гарантії для дітей, який охоплює п’ять стратегічних напрямів: дошкільну освіту, медичне обслуговування, харчування, забезпечення житлом та інклюзивну освіту. За словами прем’єра, цей план створює єдину рамку для координації дій держави, місцевих органів влади та міжнародних партнерів, що дозволяє забезпечити рівний доступ до базових послуг і можливостей розвитку для всіх дітей незалежно від регіону проживання або обставин родини. Структура плану та принципи його реалізації звучать, як завжди, красиво. Вони спрямовані на те, щоб держава могла комплексно реагувати на соціальні, економічні та освітні потреби дітей, інтегруючи стандарти, прийняті на рівні Європейського Союзу, у національну практику.

Згідно з проєктом положення про Національну раду з гарантій прав дитини, її склад об’єднує справжню «палітру» владних і експертних посад: її очолює прем’єр-міністр, а також два її заступника — перший віце-прем’єр-міністр, який очолює Міністерство цифрової трансформації, й Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. До складу ради входять віце-прем’єр-міністри з відновлення України та гуманітарної політики, а також міністри соціальної політики, охорони здоров’я, освіти і науки, культури, закордонних справ, фінансів, юстиції, молоді та спорту.

Крім урядовців, у Раді представлені керівники центральних органів і служб, зокрема Державної служби у справах дітей, Національної соціальної сервісної служби, Національної поліції та Держстату. До роботи залучаться також голови профільних парламентських комітетів, уповноважених президента та Верховної Ради з прав дитини,

науковці Національної академії медичних та педагогічних наук, регіональні посадовці, а також представники громадських і міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із захистом прав дітей.

Рада отримує комплекс завдань, які охоплюють всі ключові аспекти державної політики щодо захисту прав і інтересів дітей, формуючи системну платформу для координації між центральними та місцевими органами влади, а також міжнародними партнерами. Одним з пріоритетів її роботи є сприяння налагодженню узгоджених дій виконавчої влади у сфері охорони дитинства, що включає не лише адміністративну координацію, а й формування стратегічних підходів до вирішення соціально значущих проблем.

Крім того, Рада має також розробляти пропозиції щодо державної політики, визначаючи напрямки реформ, механізми та способи подолання проблем, що виникають під час реалізації цих політик, та забезпечувати узгодженість впровадження стратегічних документів, реформ і міжнародних ініціатив, серед яких Конвенція ООН про права дитини та Європейська гарантія для дітей.

Функціонування Ради передбачає проведення систематичного аналізу стану справ у сфері охорони дитинства, включно з проблемами дитячої бідності, соціального відчуження та обмеженого доступу до базових послуг, що дозволяє виявляти критичні точки та визначати пріоритети державних і регіональних програм. Водночас вона буде вивчати ефективність діяльності центральних і місцевих органів влади, підприємств, установ і організацій, які беруть участь в реалізації політики захисту дітей, створюючи аналітичну основу для корекції стратегій та впровадження реформ. На основі цих даних Рада буде надавати уряду відповідні пропозиції і рекомендації, а також прийме участь у розробці нормативно-правових актів, які забезпечують приведення українського законодавства у відповідність до європейських стандартів та сприяють реалізації міжнародних зобов’язань держави.

Окремим напрямом діяльності Ради буде контроль за виконанням Національного плану впровадження Європейської гарантії для дітей до 2030 року, зокрема підготовка інформації для Європейської Комісії та Ради Європейського Союзу, що забезпечує інтеграцію національної політики у загальноєвропейський контекст та дозволяє відстежувати прогрес у досягненні цілей розвитку та захисту прав дітей. На виконання своїх завдань Рада буде утворювати постійні або тимчасові робочі групи, а також організовувати проведення конференцій, семінарів, нарад та інших заходів.

Захист дітей у численних структурах: між деклараціями та ефективністю

В Україні захист прав дітей формально забезпечує широка мережа державних органів, установ і посадових осіб різного рівня. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Уповноважений Президента України з прав дитини та Освітній омбудсмен здійснюють контроль за дотриманням конституційних прав дітей, перевіряючи діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Міністерство освіти і науки формує освітню політику, відповідає за інклюзивну освіту та стандарти навчання, Міністерство соціальної політики реалізує стратегії соціального захисту сімей і дітей, займається підтримкою дітей у кризових ситуаціях, а Служби у справах дітей на обласному, міському та районному рівнях безпосередньо працюють із дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування.

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надають соціальні послуги сім’ям і дітям, зокрема тим, що переживають кризу, а органи опіки та піклування при місцевих адміністраціях вирішують питання усиновлення, піклування та представництва інтересів дітей. Національна поліція захищає дітей від насильства та експлуатації, а органи місцевого самоврядування відповідають за реалізацію політики щодо захисту прав дітей у громадах. Суди та прокуратура забезпечують правовий захист та контроль за виконанням законодавства.

До цього переліку додаються ключові центральні органи та інституції, які мають брати участь у захисті дітей: Міністерство охорони здоров’я, Міністерство закордонних справ, Міністерство фінансів, Міністерство юстиції, Міністерство молоді та спорту, Національна соціальна сервісна служба, Національна академія медичних та педагогічних наук, Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Офіс дітей та молоді «ДІйМО», а також представники громадських і міжнародних організацій, зокрема ЮНІСЕФ.

Однак цих структур виявилося недостатньо і уряд вирішив створити ще один орган — Національну раду з гарантій прав дитини. Однак наявна система вже демонструє численні прогалини: відсутність реальної координації між службами, низька ефективність органів на місцях, перевантаженість і брак ресурсів, фрагментарність моніторингу порушень прав дітей, проблеми у реалізації освітніх, соціальних та медичних програм. При цьому права дітей продовжують порушуватися — випадки недоступності освіти, медичної допомоги, соціальної підтримки та захисту від насильства залишаються системними.

Попри численні функції, закріплені у положенні, повноваження Національної ради з гарантій прав дитини залишаються майже виключно декларативними та абстрактними, що створює серйозні сумніви щодо її здатності реально впливати на існуючу систему захисту прав дітей. Рада отримує право запитувати інформацію у центральних і місцевих органів влади, підприємств, установ та організацій, проте відсутні чіткі механізми, які б зобов’язували ці структури надавати повні, оперативні та достовірні дані, що робить це право формальним і значною мірою залежним від добросовісності самих органів.

Право залучати представників органів влади та незалежних експертів до роботи Ради виглядає перспективним лише на папері, оскільки це можливо лише за згодою керівників і самих експертів, що позбавляє Раду можливості реально тиснути на проблемні структури або забезпечувати контроль за виконанням рішень. Механізми створення постійних чи тимчасових робочих груп також залишаються декларативними: не визначено, хто фактично несе відповідальність за їхню роботу, якими ресурсами вони забезпечуються і як будуть враховані результати діяльності у державній політиці.

Крім того, знову будуть створюватися численні комісії, робочі групи, конференції та семінари, які формально демонструють активність, але традиційно залишаються декларативними. Вони жодним чином не гарантують впливу на прийняття рішень в міністерствах, службах у справах дітей чи інших ключових установах, які безпосередньо відповідають за захист прав дітей. При цьому взаємодія з центральними і місцевими органами влади, громадськими організаціями та міжнародними структурами звучить обнадійливо, але відсутність законодавчо закріплених інструментів примусу або обов’язку до реагування на пропозиції Ради робить цю взаємодію формальною і декларативною.

Отже, створення Ради виглядає ще однією бюрократичною структурою у довгій низці органів, які мають відповідати за захист дітей, але практичних змін у повсякденному житті дітей не гарантують. Її завдання звучать у вигляді гасел, їй визначено широкий спектр функцій, проте реальний вплив на систему захисту прав дітей виглядає передбачувано обмежено і сумнівно.

Слід зазначити, що 14 липня 2025 року уряд схвалив Національну стратегію захисту прав дитини у сфері юстиції на період до 2028 року та затвердив операційний план її реалізації на 2025–2028 роки. Документ формально ставить за мету узгодження національної системи правосуддя щодо дітей з міжнародними стандартами, визначаючи шість стратегічних цілей:

• документування та розслідування воєнних злочинів проти дітей, посилення міждержавної співпраці щодо захисту дітей за кордоном;
• впровадження правових та процесуальних гарантій для дітей-потерпілих, свідків або тих, хто перебуває у конфлікті із законом; розвиток міжвідомчої взаємодії та соціально-психологічної підтримки дітей у складних життєвих обставинах;
• запровадження спеціалізації суддів у сімейних спорах та доступу до медіації із супроводом психолога;
• запобігання експлуатації дітей в інтернеті та підвищення цифрової грамотності;
• впровадження превентивних програм і розширення доступу до соціальних послуг у громадах.

Крім того, в Міжвідомчій координаційній раді наголошують на необхідності чіткого визначення термінів «дитина у контакті із законом» і «дитина у конфлікті із законом». При цьому відповідальним за моніторинг і оцінку реалізації стратегії визначено Мін’юст. Однак фактична реалізація стратегії поки що теж залишається формальною і декларативною: Мін’юст навіть проміжних результатів не оприлюднив.

Ця стратегія виглядає як документ, який фіксує наміри, але не здатен реально змінювати систему, де права дітей залишаються порушеними, а судова та соціальна інфраструктура часто не забезпечує належного захисту. Всі передбачені заходи теж залишаються на рівні планів і декларацій. При цьому поки немає жодних ознак того, що створена система здатна гарантувати реальний захист дітей у складних життєвих і правових обставинах.

Жахлива реальність: війна, злочинність та бюрократична ілюзія захисту прав дітей

Ситуація з правами дітей в Україні продовжує залишатися критичною, особливо на тлі тривалої повномасштабної війни, яка залишає глибокий слід у житті найменших громадян. Станом на листопад 2025 року, за даними Офісу Генерального прокурора, внаслідок війни загинуло щонайменше 664 дитини, а понад 2214 отримали поранення, причому найбільше постраждалих зафіксовано у Донецькій, Харківській, Херсонській, Дніпропетровській, Київській, Запорізькій, Миколаївській та Сумській областях.

Однак ці жахливі цифри ще більше ускладнюють додаткові проблеми, пов’язані з українськими дітьми. За даними ювенальної поліції від початку повномасштабного вторгнення в Україні зафіксовано понад 11 000 злочинів, вчинених проти дітей. Найбільша кількість — майже 4700 випадків — припадає на 2023 рік. У 2024 році зареєстровано близько 3400 правопорушень, що на 26% менше, ніж у попередньому році, і навіть нижче показників 2021 року.

Значна частина цих злочинів належить до категорії тяжких та особливо тяжких: це посягання на життя та здоров’я, умисні тілесні ушкодження, побої, катування, а також злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості. У 2024 році в Україні задокументовано 546 сексуальних правопорушень щодо осіб молодше 16 років. У 2025 році зафіксовано 587 таких злочинів. Загалом, згідно з даними Офісу Генерального прокурора, відкрито 661 кримінальне провадження у справах, пов’язаних з дітьми, з яких 78 закрито, а 338 передано до суду — такі дані надає.

Окремо фіксується зростання цифрової злочинності, у якій фігурують діти: інтернет-шахрайства, участь у незаконних схемах, випадки, коли неповнолітніх залучають до діяльності через соціальні мережі. У 2024 році кількість таких правопорушень зросла майже на 30%. Сфера освіти також не залишається поза статистикою – Освітній омбудсмен повідомляє про понад 50 звернень щодо насильства, жорстокого поводження та булінгу в закладах освіти з початку 2025 року.

Фактичні дані показують одночасне існування кількох тенденцій: стабільно високої кількості тяжких злочинів щодо дітей, збільшення випадків цифрових правопорушень та наявності проблем зі безпекою у навчальних закладах. Ці процеси фіксуються різними державними інституціями та формують загальну картину стану злочинності відносно дітей в Україні.

Водночас злочинність серед самих дітей в Україні має стабільно високі показники, і вона виступає індикатором глибоких соціальних проблем. У 2023 році дітьми було вчинено близько 2,5 тисяч кримінальних правопорушень, у 2024 році їхня кількість зменшилася лише на 10%, і ця тенденція зберігається у 2025-му, при цьому майнові злочини, шахрайства та правопорушення проти життя та здоров’я залишаються провідними. Найкриміногеннішим віковим періодом є 16-17 років, а серед причин злочинності виділяють неналежний догляд батьків, економічні труднощі, вплив медіа та інтернету, а також поширення наркотиків і алкоголю серед підлітків, що безпосередньо впливає на формування рецидивної злочинності.

Попри наявність широкої системи державних органів, які відповідають за дітей, ефективність цих органів залишається вкрай низькою. Профілактика дитячої злочинності в країні майже не проводиться, умови для безплатної зайнятості та розвитку дітей відсутні, спортивні секції та гуртки переважно платні, й далеко не всі батьки можуть їх оплачувати. Отже, діти залишаються наодинці з ризиками злочинності та насильства. Саме через це підлітки скоюють крадіжки, шахрайства та інші правопорушення, а складні життєві обставини й брак належного соціального супроводу сприяють «омолодженню» злочинності та формуванню рецидивної поведінки.

Попри те, що в Україні існує ціла низка державних органів, служб, комісій, і створюється ще Національна рада з гарантій прав дитини, які мають займатися питаннями дитинства, це не покращує становище і захист дітей. Інституцій і стратегій стало більше, але це не відображається ні на кількості злочинів щодо дітей, ні на профілактиці дитячої злочинності, ні на доступності допомоги, ні на якості роботи всієї систем, яка має реагувати на ризики.

В результаті зростає не ефективність роботи з дітьми, а лише адміністративна складність, тоді як діти продовжують залишатися в зоні ризику насильства, злочинності та соціальної занедбаності. День захисту дітей теж поступово втратив свій зміст, перетворившись скоріше на формальну дату в календарі, ніж на реальне осмислення того, що відбувається з дітьми в країні.