Невідомі могили, забуті життя: чи допоможе перша в світі цифрова карта у пошуках загиблих та зниклих безвісти
Війна завжди залишає за собою слід крові й руйнації, але найстрашніше — це житті, які зникають у тиші, за межами заголовків новин. Масова загибель людей та кількість зниклих безвісти під час військових конфліктів — це те, про що часто говорять обережно або взагалі мовчать. Справжні масштаби трагедій зазвичай залишаються невідомими широкому загалу, прихованими за статистикою втрат і безіменними цифрами. Але за кожним таким числом стоїть людське життя, яке обірвалося насильницькою смертю — в окопах, під уламками будинків, у холодній землі масових поховань. Ці трагедії залишаються невидимими для світу, особливо коли злочинці продовжують керувати територіями, де поховані тіла невинних жертв, чи коли політичні наративи спрямовані на заперечення таких подій. Для родин зниклих безвісти це — нестерпний біль, адже вони залишаються без відповідей і надії на справедливість. Однак британські вчені з Борнмутського університету зробили крок уперед у боротьбі за пам’ять і правду, створивши першу у світі цифрову карту масових поховань, яка має відкритий вихідний код і покликана не лише увічнити пам’ять про загиблих, але й допомогти притягнути до відповідальності воєнних злочинців.
Масові поховання: безмовні свідки війни та трагедій
Масові поховання — це не просто безмовні місця, де поховані мільйони людей, вони є болісними нагадуваннями про людські втрати. Війни, геноциди та політичні репресії залишили свій слід у вигляді цих поховань у кожному куточку світу. За даними ООН “немає жодного регіону у світі, жодного історичного періоду, де не було б масових поховань”. Це підкреслює глобальність проблеми: від стародавніх конфліктів до сучасних воєн і геноцидів, масові поховання продовжують залишатися свідками страшних злочинів, які залишили свої сліди в різних епохах та на всіх континентах.
Для України, яка зараз переживає один із найважчих етапів своєї сучасної історії, питання масових поховань стало надзвичайно актуальним. За час повномасштабної війни, розв’язаної Росією, наша країна зіткнулася з численними випадками масових поховань. Одним із найгучніших випадків стала Бучанська трагедія – у районі міста Буча правоохоронці виявили 1137 тіл загиблих українців, з яких 461 тіло знайдено безпосередньо в самому місті, багатьох із них знайшли в братських могилах або викинутими на вулиці. Одним із найстрашніших свідчень масових убивств стала братська могила біля церкви святого апостола Андрія Первозванного, де у 2022 році ексгумували 73 тіла. Мер Бучі, Анатолій Федорук, повідомив, що з 403 тіл мирних жителів, убитих російськими військами під час окупації, вдалося ідентифікувати лише 167 осіб. Це не єдиний випадок: подібні могили виявляли у містах Ізюм, Маріуполь та інших населених пунктах, де тривали бойові дії або тимчасово панувала російська окупація.
За даними ООН та українських правозахисників, кількість зниклих безвісти під час війни на сьогоднішній день обчислюється десятками тисяч. Багато з цих людей можуть бути поховані в таких масових могилах. На звільнених територіях України постійно ведеться робота з ексгумації тіл, проте точну кількість жертв складно встановити, оскільки частина тіл залишається непізнаною або просто зникла безслідно.
Слід згадати Другу світову війну, під час якої понад 4 мільйони воїнів всього СРСР зникли безвісти, серед них були сотні тисяч українців, хоча їх точна кількість залишається невідомою. Багато з них загинули на полях бою, потрапили в полон або були поховані в масових могилах, які часто залишалися без позначок. Доля багатьох воїнів досі невідома, а їхні родини залишаються без відповідей про те, що сталося з їхніми рідними.
Україна є не єдиною країною, яка має таких сумний досвід. В Іраку, де десятиліття конфліктів залишили глибокі рани, близько мільйона людей зникли безвісти. Їхні долі, ймовірно, заховані у численних масових могилах, що лишились після правління Саддама Хусейна та жорстоких дій терористичних угруповань, зокрема Ісламської держави. Кожна могила — це тисячі зниклих людей, чиї родини досі чекають на відповідь про долю своїх близьких.
Боснія та Герцеговина, де війна залишила свій жахливий слід, досі нараховує понад 7 600 людей, яких вважають зниклими безвісти. Особливо трагічною сторінкою історії став геноцид у Сребрениці, де понад 1 000 жертв досі не знайдені, їхні тіла залишаються похованими у безіменних могилах. Кожен з цих випадків — це родини, які роками намагаються отримати хоча б якусь інформацію про своїх рідних.
Не менше страждань зазнала Камбоджа, де понад 20 000 масових поховань часів правління Червоних кхмерів зберігають рештки 1,3 мільйона загиблих. Це жахливе нагадування про те, наскільки безжальним може бути людський режим, коли він вирішує вбивати власний народ.
Етнограф Адам Розенблатт влучно порівняв масові поховання з “підземною картою звірств”, що пронизує всю планету. Ці могили не лише ховають жертв, вони приховують біль і страждання, які важко виміряти. За кожною масовою могилою стоять не тільки тіла загиблих, але й родини, які не можуть спокійно жити, не знаючи, що сталося з їхніми близькими. Пошук відповідей і прагнення повернути залишки рідних, щоб їх можна було гідно оплакати, стає для цих людей непереборною потребою, яка не дозволяє їм знайти спокій.
Акції на підтримку полонених та зниклих бійців
Проблема зниклих безвісти під час війни є надзвичайно складною через кілька ключових причин. Однією з основних є неможливість дістати тіла загиблих з окупованих територій, де російські війська контролюють місцевість і не допускають гуманітарних або пошукових місій. Вони часто приховують місця поховань або блокують доступ до них, що унеможливлює ексгумацію тіл та ідентифікацію загиблих.
Ще однією проблемою є складність збору тіл із поля бою, де тривають запеклі бої. Під час активних бойових дій навіть підходи до місця загибелі можуть бути заблоковані або перебувати під постійним обстрілом, що створює небезпеку для пошукових груп. Через це тіла залишаються на полі бою, а рідні не можуть отримати інформацію про долю своїх близьких.
Також існує проблема відсутності належної комунікації між військовими підрозділами і сім’ями загиблих або зниклих безвісти. Часто через хаос війни інформація про загиблих або зниклих воїнів надходить із запізненням або в неповному обсязі, що тільки посилює страждання родин, які шукають відповіді. Усі ці фактори значно ускладнюють процес ідентифікації та пошуку зниклих безвісти, залишаючи багато родин у стані болісної невідомості.
Рідні зниклих безвісти та полонених українських військових опинилися в стані, коли кожен день невідомості стає нестерпним. Багато хто з них вважає, що влада не прикладає достатніх зусиль для їхнього розшуку. Біль родин стає дедалі гучнішим, адже кожен день без новин — це новий удар між надією та відчаєм. Це спонукає їх виходити на мітинги, в надії, що вони є єдиним способом змусити державу звернути увагу на їхню трагедію. Люди вимагають відповідей, дій і справедливості, щоб більше не залишатися у безмежній темряві очікування. Так, вчора, 6 жовтня на Майдані Незалежності відбулася акція на підтримку військовослужбовців Територіальної Оборони України та їхніх родин. До мирної акції приєдналися рідні, побратими та друзі зниклих безвісти й полонених бійців із понад 20 бригад ТРО. Ініціативна група “Жінки ТРО”, у своєму повідомленні на сторінці Facebook зазначила, що метою акції є привернення уваги до тяжкого становища цих родин і згуртування зусиль для їхньої підтримки. На акцію зібралися понад сто представників родин загиблих, зниклих безвісти та полонених бійців територіальної оборони, що свідчить про значні масштаби цієї проблеми.
Це вже далеко не перший мітинг, і люди продовжують наполегливо боротися за те, щоб їхні близькі не були забуті. Майже місяць тому, 18 вересня, в Києві, біля Верховної Ради, вчетверте на акцію вийшли рідні морських піхотинців, які потрапили в російський полон або зникли безвісти на фронті. Це був 90-й день протестів у столиці, але біль і відчай цих людей не згасає. Більше сотні родичів військових, яких держава не може повернути або навіть надати відповідь щодо їхньої долі, зібралися, щоб знову нагадати про невирішену проблему. Ці люди хотіли знати, що сталося з їхніми синами, чоловіками та братами. Їхній крик, здавалося б, мав би потрясти всю країну, але, на думку мітингувальників, замість цього він відбився холодною стіною байдужості.
Люди, які зібралися на протести, це лише частина родин, що зіштовхнулися зі страшною невідомістю. Вони стукають у всі двері, від народних депутатів до уповноважених з прав людини, але відчувають, що їх не чують. Відчай поглинає їх, адже вони бачать, як час минає, а відповіді немає. Так, мати 21-річного морського піхотинця Майя не залишає жодної акції — її син, полонений з квітня 2022 року, чекає на своє звільнення, але кожен день без новин стає для неї боротьбою за його життя.
“Ми не здамося, поки не повернемо останнього піхотинця”, — розповідала вона, відчуваючи себе на межі виснаження, але сповнена рішучості продовжувати боротьбу.
Анна, учасниця мітингу, говорила про масштаби трагедії, які держава не визнає до кінця:
“Їх більше, ніж говорять. Втратити чоловіка і брата та не знати їхньої долі — це найгірший кошмар для будь-якої людини, а для мене він триває роки”.
Лариса, мати військовополоненого з Маріуполя, не просто протестує — вона готова голодувати, якщо це допоможе повернути її сина, який вже третій рік перебуває в полоні. Її біль не лише за втраченим містом і зруйнованим життям, а за тим єдиним, що в неї залишилося — сином.
“86 днів без їжі, без води. Якщо нічого не допоможе, я готова голодувати”, — її слова свідчать про ту неймовірну силу, з якою матері та дружини б’ються за життя своїх близьких.
У серпні 2023 року в Києві, в центрі міста, родини військових і цивільних, які зникли безвісти або потрапили в полон, провели акцію, приурочену до Міжнародного дня жертв насильницьких зникнень, що відзначається 30 серпня. Близько 500 учасників зібралися на майдані Незалежності, після чого вирушили ходою до Арки Свободи українського народу.
“Тисячі українських військовослужбовців та цивільних вважаються зниклими безвісти, більшість із них живі та перебувають у полоні. Поки пошук захисників триває, їхні рідні тижнями, місяцями, роками й гадки не мають, що з ними: батьком, сином, братом, чоловіком, донькою”, – розповідала одна з організаторок мітингу голова ГО “Полігон 56” Олена Добича.
Ці протести є не просто мітингами, а криком душ, які вимагають відповідей і реальних дій, а не лозунгів та обіцянок. Кожен день без новин — це нова рана в їхніх серцях, і ці люди не зупиняться, поки їхні сини і чоловіки не повернуться додому.
Перша у світі цифрова карта масових поховань
На днях британські вчені заявили, що створили першу у світі цифрову карту масових поховань після військових конфліктів, що використовує відкритий вихідний код. Ця карта є не лише технологічним проривом, але й способом увічнення пам’яті загиблих. Вона забезпечує певну форму справедливості для сімей жертв, гарантуючи, що смерть їхніх близьких буде зафіксована й задокументована.
Розробка карти почалася незабаром після початку війни в Україні. Дослідники почали збирати інформацію про потенційні місця масових поховань, щоб краще зрозуміти, як документувати їхнє розташування в режимі реального часу, використовуючи дані з відкритих джерел. Також проводилося стрес-тестування інструментів, розроблених для підтримки картування. Про це розповіли в аналітичній статті Еллі Сміт, старшої наукової співробітниці юридичного факультету Борнмутського університету, і Мелані Клінкнер, професорки міжнародного права того ж університету, на сторінках The Conversation. Вчені розповіли, що ця робота була складною, оскільки інтернет був переповнений різними повідомленнями від потенційних жертв, свідків, журналістів і аналітиків. Зібраний обсяг матеріалів був величезним, тому науковці мусили перевіряти, які з повідомлень були надійними, а де могли бути випадкові або навмисні неточності. Карта мала відображати реальне місцезнаходження масових поховань, з урахуванням цієї інформації.
Вчені працювали в умовах швидко змінюваної ситуації: потрібно було в короткий проміжок часу зафіксувати і перевірити дані про місця поховань, до того, як змінилися обставини. Робота в Україні стала для дослідників нагадуванням про необхідність захисту себе від постійного впливу графічних звітів і зображень. Як зазначив Дієго Нуньєс, дослідник даних проекту MaGPIE, навіть коли ти звикаєш до графічного контенту, важко не відчувати безсилля перед доказами порушень прав людини будь-якого роду. З одного боку, було помітно, як мало інформації надходить зі східної України та контрольованих Росією територій, що підвищувало ризик неповної або спотвореної картини. З іншого боку, коли російські війська залишали ці регіони, даних ставало більше. Проте для тих, хто шукає своїх близьких, недоступність інформації про місця поховань створює додаткові страждання.
Саме тому створення першої глобальної цифрової карти масових поховань є надзвичайно важливим. Фізичне увічнення місць поховань може бути ускладнене в регіонах з постійною політичною чи етнічною напруженістю, або там, де злочинці досі перебувають при владі. Така карта допоможе зберегти пам’ять про загиблих та захистить від спроб заперечити воєнні злочини. Вона стає частиною глобальної боротьби за справедливість, допомагаючи зберегти правду для майбутніх поколінь і документувати факти, які можуть стати ключовими доказами для судових розглядів.
Наразі немає єдиної глобальної системи для обліку або моніторингу кількості масових поховань та жертв, які можуть бути в них поховані. Проте на рівні окремих країн були реалізовані деякі проекти, зокрема в Боснії та Камбоджі, що дозволяють краще зрозуміти, з якими викликами стикаються дослідники в цьому процесі. Однією з головних проблем є не тільки визначення місць поховань, а й етичні питання, такі як доцільність відкритого доступу до цих даних, особливо в контексті безпеки. Мета вчених полягала в розробці рекомендацій та інструментів для тих, хто займається картуванням масових поховань, щоб допомогти їм ухвалювати етичні рішення та уникати ризиків. На шляху до цього вчені стикнулися з безліччю труднощів, включаючи перевірку достовірності онлайн-звітів та джерел. Пошук матеріалів і перевірка інформації вимагають значних зусиль, оскільки багато місць поховань знаходяться у віддалених районах або залишаються непозначеними. Це створювало ризик того, що деякі з цих місць можуть бути недооціненими або навіть використаними для ревізіоністських історичних наративів, що позбавляє родини можливості домогтися справедливості.
Слід зазначити, що пошук масових поховань і методи їхнього дослідження значно розвинулися за останні десятиліття. Наприклад, в Південній та Латинській Америці у 1970-1980-х роках були створені судово-медичні бригади, які спеціалізувалися на ексгумації тіл жертв військових режимів. Подібні бригади працювали у Гватемалі та Перу, допомагаючи родинам зниклих дізнатися долю своїх близьких.
Міжнародні трибунали, створені після конфліктів у Руанді та колишній Югославії, пішли ще далі, залучивши багатопрофільні команди експертів для масштабних розслідувань. Сучасні технології, такі як супутникові знімки та георадар, стали важливими інструментами для пошуку поховань, а ДНК-експертиза відіграє ключову роль у надійній ідентифікації жертв.
Незважаючи на значну кількість таких поховань у світі та їхнє важливе значення для родин і суспільств, масштаби проблеми досі не повністю досліджені. Хоча в багатьох країнах прийняті закони, що регулюють пошук зниклих безвісти та ексгумацію жертв, їхнє виконання часто варіюється в залежності від політичних та економічних умов. На жаль, деякі держави не мають достатніх ресурсів або досвіду для проведення якісних судово-медичних розслідувань, що призводить до того, що сім’ї залишаються без відповідей, а злочинці – безкарними. Для ефективної боротьби з цією проблемою потрібні зусилля на міжнародному рівні, а також глибше розуміння того, як правові зобов’язання можуть бути реалізовані на практиці.
Шлях до справедливості через розслідування та захист доказів
Масові поховання є не тільки місцями трагедії, але й джерелом доказів злочинів, які можуть бути використані для порушення кримінальних справ проти винних. Для сімей зниклих безвісти ці поховання можуть стати першим кроком на шляху до справедливості. Проте до недавнього часу не існувало універсальних міжнародних стандартів, які б спрямовували експертів щодо найкращих практик захисту та розслідування таких місць. Це створювало вакуум у підходах до дослідження масових поховань. Цю прогалину вдалося частково заповнити завдяки Борнмутському протоколу, розробленому для захисту та розслідування масових поховань. До його створення долучилася група провідних міжнародних експертів, серед яких представники Міжнародної комісії зі зниклих безвісти осіб (ICMP), Міжнародного комітету Червоного Хреста та Міжнародного кримінального суду. Члени цієї команди мають величезний досвід у роботі з масовими похованнями як юристи, судді, слідчі та судово-медичні експерти, працюючи в найрізноманітніших куточках світу.
Протокол структуровано за хронологією розслідування масових поховань — від моменту їх виявлення до забезпечення справедливості та збереження пам’яті про жертв. Він уже застосовується Міжнародною комісією зі зниклих безвісти осіб (ICMP) і доступний на 15 мовах, зокрема українською. Проте процес ексгумації таких поховань є довготривалим і дорогим, а для багатьох країн це практично недосяжно через брак ресурсів або експертів. Наприклад, в Іраку, де внаслідок багаторічних конфліктів та репресій утворилися численні масові поховання, за оцінками, ексгумація всіх відомих на цей момент могил може зайняти понад 800 років за нинішніх темпів. Однак ефективне розслідування таких злочинів потребує не тільки ресурсів, але й політичної волі. Як відзначають науковці, там, де винні досі перебувають при владі, політична воля може бути повністю відсутня.
У деяких країнах масові поховання стають незручними свідками, які суперечать політичним наративам. Це особливо помітно в Республіці Сербській у Боснії, де президент Мілорад Додік, заперечувач геноциду, обіцяє відокремлення від Боснії та Герцеговини. Уряд активно бере участь у переписуванні історії, а з 2016 року шкільні програми більше не містять інформації про геноцид у Сребрениці чи облогу Сараєва. З 42 найбільших масових поховань у країні тільки 12 мають меморіальні дошки або інші позначення. В таких умовах багато свідків бояться говорити про місця масових поховань. Голова Інституту зниклих безвісти осіб у Боснії, Амор Машович, зауважив, що інформація про могили все ще зберігається у свідків, але політичний клімат стримує їх від розголосу. В якості прикладу можна навести Гватемалу, де після багаторічної безкарності та відсутності державної підтримки був обраний новий президент, який виступив на антикорупційній платформі. Сьогодні країна веде розслідування проти колишнього генерала армії Лукаса Гарсії, що дає родинам надію на справедливість і виявлення масових поховань.
Важливо зазначити, що онлайн-документування та картування стають новими інструментами для фіксації фактів і захисту доказів у сфері прав людини. Зараз проводяться дослідження, як ці технології можна застосувати до масових поховань, забезпечуючи їхнє збереження у разі зміни політичних умов та можливого відкриття розслідувань у майбутньому. Однак час не на боці тих, хто шукає своїх зниклих рідних. Свідки та злочинці старіють або помирають, а спогади зникають разом із ними. Публічне розкриття місць поховань не завжди є найкращим рішенням, оскільки воно може поставити під загрозу свідків і родини жертв, особливо в країнах, де розслідування злочинів тільки починається або винні досі перебувають на посадах. Крім того, місця масових поховань залишаються вразливими до втручань. Злочинці часто намагаються приховати свої злочини, знищуючи поховання або маніпулюючи доказами. Це може призвести до втрати важливих свідчень або пошкодження тіл, що унеможливить їхню ідентифікацію. Для родин, які чекають на повернення рідних, такі втрати є не лише травматичними, але й катастрофічними. Отже, як бачимо, розслідування масових поховань — це складний і тривалий процес, що вимагає не тільки наукових знань, але й політичної волі та етичних рішень.
Кожна непозначена могила — це чийсь зруйнований світ, невідомість, яка тримає рідних у постійному відчаї. Для України перша у світі цифрова карта масових поховань є справжньою надією для тисяч родин, які досі шукають своїх зниклих близьких. Адже багато з тих, кого вважають загиблими, можливо, не поховані в безіменних могилах, а перебувають у полоні чи опинилися в інших обставинах, які не дозволили їм повернутися додому. Ця карта допоможе не лише віднайти загиблих, але й дає можливість продовжувати пошуки тих, хто, можливо, ще живий і з часом повернеться до своїх родин. Вона відкриває нові шляхи для розслідування й дає надію на те, що історії багатьох українців ще не завершені.
Поява такої карти безсумнівно є важливим кроком на шляху до розкриття долі багатьох зниклих безвісти. Однак, не зважаючи на цей прогрес, влада не може залишатися осторонь. Родини, які втратили зв’язок зі своїми близькими, вимагають не лише технічних рішень, а й конкретних дій від держави. Влада повинна почути ці крики відчаю та вжити рішучих і ефективних заходів для пошуку зниклих безвісти та полонених. Якщо цього не станеться, довіра до держави буде остаточно зруйнована. Відсутність відповідей лише посилить біль родин і змусить їх шукати інші шляхи для отримання правди, що може мати непередбачувані наслідки. Ціна такої байдужості може виявитися надто високою, адже зневірені люди можуть вдатися до крайніх заходів, аби добитися справедливості для своїх рідних. Влада має діяти зараз, щоб не допустити поглиблення цієї кризи довіри.
Оксана Іщенко
