Родина Samsung закрила найбільший податковий рахунок в історії Південної Кореї: чому ця спадщина стала глобальною дилемою

У Південній Кореї розгорнулася одна з найдорожчих і найсимволічніших спадкових історій сучасного корпоративного світу: навколо родини, яка стоїть за Samsung, найбільшою компанією країни та одним із ключових виробників чіпів і електроніки у світі. 

Після смерті колишнього голови Samsung Лі Кун Хі його родина отримала не просто спадщину, а одну з найскладніших фінансово-політичних задач у сучасній корпоративній історії. Спадкоємці мали сплатити близько 12 трлн вон податку на спадщину – приблизно $8–10,8 млрд залежно від курсу на момент оцінки, – з майна, оціненого приблизно у 26 трлн вон. 

Платіж розтягнули на 5 років, частину активів довелося продавати або закладати, а величезну мистецьку колекцію Лі Кун Хі передали державним інституціям. Медіа називали цю історію тестом для спадкової моделі управління корейськими чеболями – великими сімейними конгломератами, що десятиліттями формували економічний каркас країни.

Чеболі: приватні родини в центрі державної економіки

На перший погляд це ідеальна історія про податкову справедливість: найбагатша бізнес-династія країни платить державі рекордну суму. Але саме тут починається складніша частина. Родина Лі стала біднішою на суму податку, але не перестала бути родиною Samsung. Вона закрила найбільший податковий рахунок в історії Південної Кореї, але не зникла як центр впливу. 

І це робить кейс важливішим за новину про багатих спадкоємців: у сучасній економіці спадщина дедалі частіше означає не лише передачу майна, а передачу контролю над компаніями, технологіями, експортом і політичним доступом.

Південна Корея має одну з найвищих ставок податку на спадщину серед розвинених економік. Базова верхня ставка сягає 50%, а для великих пакетів акцій у сімейно контрольованих компаніях фактичне навантаження може бути ще вищим. Це не випадкова податкова суворість, а відповідь на проблему, яку сама корейська модель розвитку й породила. 

Samsung, Hyundai, LG, SK та інші чеболі виросли не просто як приватні бізнеси, а як інструменти державної модернізації. У 1960–1970-х роках уряд Пак Чон Хі робив ставку на експортну індустріалізацію: держава визначала стратегічні галузі, відкривала доступ до дешевих кредитів, імпортних ліцензій, податкових стимулів і захисту від конкуренції, а великі групи мусили давати валютну виручку, експорт і промисловий результат.

Ця угода спрацювала. Hyundai будувала автомобільну й суднобудівну промисловість, Samsung і LG тягнули електроніку, SK – енергетику, телекомунікації та напівпровідники, POSCO – сталь. Країна без великих природних ресурсів і широкого внутрішнього ринку отримала глобальних чемпіонів. 

Але разом із ними отримала і новий тип спадкової влади: родини, які формально володіють приватним бізнесом, але фактично контролюють вузли, через які проходять експорт, зайнятість, технологічна стратегія й ринкова капіталізація країни.

Організація економічного співробітництва та розвитку описувала корейські бізнес-групи як мережі юридично окремих компаній у багатьох галузях, координовані родинами-засновниками через складні структури володіння. У 2017 році лише Samsung, Hyundai Motor, SK і LG мали в середньому по 70 компаній кожна й разом давали майже половину капіталізації корейського фондового ринку. Саме тому спадщина в таких групах ніколи не є суто сімейною справою. Це момент, коли приватне право перетинається з промисловою політикою.

Чеболі як сила і пастка

Чеболі стали для Південної Кореї тим, чим у багатших країнах часто є суміш державних корпорацій, венчурного капіталу, університетських лабораторій, оборонних підрядів і великих фінансових ринків. Вони могли ризикувати великими сумами, будувати заводи, верфі, дослідницькі центри, закуповувати обладнання, створювати глобальні мережі збуту й тримати довгі технологічні цикли. 

Малий і середній бізнес такої ролі не потягнув би. Тому корейське “економічне диво” не було чистим тріумфом вільного ринку. Це була дисциплінована угода між державою і великим сімейним капіталом.

Наслідки цієї угоди видно й сьогодні. Сукупні продажі 4 найбільших груп – Samsung, SK, Hyundai Motor і LG – у 2023 році становили 980,5 трлн вон, або близько 40,8% номінального ВВП Південної Кореї. Це не означає, що вони “виробляють” 40% економіки у статистичному сенсі, бо продажі й ВВП – різні показники. Але масштаб присутності очевидний: зачепити чеболі означає зачепити не одну компанію, а цілий економічний контур.

Найкраще це видно в напівпровідниках. У квітні експорт Південної Кореї зріс на 48% рік до року, а експорт чипів – на 173%, головно завдяки попиту на інфраструктуру штучного інтелекту. У центрі цього циклу – Samsung Electronics і SK Hynix. Для уряду це створює дуже незручну реальність: чеболі не можна регулювати так, ніби це звичайні платники податків. Вони є експортними машинами, роботодавцями, технологічними платформами і частиною геоекономічної безпеки.

Саме тому держава поводиться з ними обережно навіть тоді, коли суспільство вимагає жорсткості. Чеболі дали країні швидкість модернізації, глобальні бренди й технологічну суб’єктність. Але вони ж законсервували родинний контроль, слабшу конкуренцію для малого бізнесу, нерівність доступу до держави й політичну вагу корпоративних династій. Це не просто бізнес-еліта. Це щось ближче до нової економічної аристократії: її влада не проходить через вибори, але передається через родину, акції, холдинги, корпоративні посади й неформальні зв’язки.

Цей політичний вимір став особливо видимим у 2022 році, коли президент Юн Сок Йоль помилував спадкоємця Samsung Лі Дже Йона, засудженого у справі про хабарництво, пов’язаній зі скандалом навколо експрезидентки Пак Кин Хе. Мінюст пояснював рішення потребою допомогти країні подолати “національну економічну кризу”. 

Лі вже відбув 18 місяців ув’язнення у справі, яка спричинила масові протести й падіння Пак у 2017 році. Пак у 2018 році отримала 24 роки ув’язнення у справі, яку медіа описували як викриття “павутиння корупції” між політичними лідерами та конгломератами.

Це не означає, що корейська держава безсила перед чеболями. Але вона діє в системі, де покарання бізнес-династії може швидко перетворитися на ризик для інвестицій, експорту, біржі й технологічної позиції країни. У цьому й полягає головна корейська дилема: держава сама допомогла виростити корпоративних чемпіонів, а тепер намагається не дати їм остаточно перетворитися на спадкові економічні князівства.

…Наступного разу ми розглянемо, чому історія Samsung – не корейська екзотика, а глобальна дилема сучасного капіталізму. Коли спадкоємці продають навіть невеликі пакети акцій, йдеться не лише про податки, а про контроль над корпораціями, ринки, борги й баланс влади між родинами, державою та інвесторами.

Південна Корея опинилася в пастці між справедливістю і страхом щось зламати. Суспільство хоче, щоб надбагаті платили. Бізнес боїться, що податок розхитає “національних чемпіонів”. Держава хоче грошей у бюджет, але не хоче вдарити по компаніях, на яких тримається її промислова сила.

І саме тому кейс Samsung важливий далеко за межами Сеула. У XXI столітті спадщина – це вже не просто будинки, фабрики чи сімейні статки. Це чипи, дані, платформи, експорт і технологічна влада. Питання не тільки в тому, скільки мають заплатити багаті. Питання в тому, хто успадковує владу.

Тетяна Вікторова