Самовільне залишення військових частин не подолати цифровими рішеннями: Марина Ставнійчук пояснила глибину проблеми

Проблема самовільного залишення військових частин давно вийшла за межі кримінальної статистики й стала болючим показником того, як працюють мобілізація, військове управління, законодавчі механізми та довіра громадян до держави. Голова Комітету з питань верховенства права Національної асоціації адвокатів України, віце-президент Всесвітнього конгресу українських юристів, заслужена юристка України Марина Ставнійчук розглядає це явище як наслідок глибших процесів, в яких поєдналися питання справедливості, виснаження війська, відсутності зрозумілої перспективи демобілізації, дій територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також нездатності держави запропонувати цілісну політику замість розрізнених рішень.

Масштаб проблеми, який більше не можна пояснювати поодинокими випадками

Марина Ставнійчук вважає, що ситуація із самовільним залишенням військових частин в Україні вже давно перестала бути рідкісним явищем. На її думку, це одна з найсерйозніших проблем для української армії, оскільки йдеться не про випадкові порушення дисципліни, а про масовий процес, який безпосередньо впливає на стан війська.

Вона звертає увагу, що останніми місяцями офіційні цифри щодо кількості військовослужбовців, які залишили військові частини, засекречені. До цього, за її словами, в публічному просторі звучали оцінки на рівні від 400 до 600 тисяч осіб. Якщо зіставити такі дані із загальною чисельністю української армії, яка становить приблизно 1,2 мільйона військовослужбовців, масштаб проблеми стає особливо відчутним.

Ставнійчук зазначає, що будь-які рішення держави, спрямовані на повернення таких військових до служби, безперечно матимуть вплив на ситуацію у Збройних силах. Водночас вона пов’язує цю тему зі структурним дисбалансом в армії, де, за її оцінкою, умовно третина особового складу безпосередньо виконує бойові завдання, а дві третини забезпечують тилові, логістичні, фінансові, управлінські та інші процеси, без яких ведення війни також неможливе.

Чому військові залишають частини

На переконання Ставнійчук, перш ніж оцінювати ефективність нових механізмів повернення військових із СЗЧ, потрібно відповісти на головне запитання: чому люди взагалі ухвалюють рішення залишити військову частину. Без цього, за її логікою, будь-який інструмент працюватиме лише з наслідками, не торкаючись причин.

Вона пояснює, що раніше в Україні переважала одна тенденція. До самовільного залишення частин часто вдавалися люди, які вважали, що були мобілізовані несправедливо, незаконно або в принизливий спосіб працівниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Для таких людей рішення залишити частину ставало реакцією на власне сприйняття мобілізації як порушення їхніх прав або людської гідності.

За її словами, останнім часом проявилася інша тенденція. Частини залишають уже люди з реальним бойовим досвідом, які пройшли фронт, побачили систему зсередини й відчули виснаження від тривалого перебування у війську без чітких перспектив.

«Вони бачать несправедливість на середньому та низовому рівнях управління в Збройних силах, не бачать перспектив справедливої демобілізації і тому ухвалюють такі рішення», — зазначає Марина Ставнійчук.

У цьому формулюванні для неї важлива не лише юридична сторона питання, а й морально-психологічний стан військових, які залишають службу після бойового досвіду. Вона показує, що проблема не зводиться до небажання служити, бо частина таких людей уже виконувала бойові завдання й опинилася в ситуації, де відсутність справедливих правил стає окремим чинником напруги.

Чому застосунок не може замінити системне рішення

Марина Ставнійчук наголошує, що проблему самовільного залишення військових частин неможливо подолати винятково технічними або адміністративними інструментами. На її думку, те, що робить міністр оборони Михайло Федоров у цій сфері, поки не вирішує проблему й не може її вирішити, якщо не буде охоплено весь комплекс причин.

Вона вважає, що питання не перебуває лише в компетенції міністра оборони. Оскільки за самовільне залишення військової частини українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність, вирішення проблеми потребує участі парламенту. Ставнійчук підкреслює, що міністру оборони варто вести предметну розмову з Верховною Радою України, адже без змін у законодавчих механізмах неможливо створити повноцінні варіанти дій для військових, які перебувають у такому статусі.

Вона нагадує, що Верховна Рада вже кілька разів змінювала підходи до цього питання, пом’якшуючи окремі норми. У цьому контексті, на її погляд, заяви Федорова частково торкаються тієї ж проблеми, однак він зосереджується переважно на сфері, яку добре знає, — електронних системах, зокрема в мобілізаційній діяльності.

«Я ж вважаю, що це лише раціональне та нормальне забезпечення мобілізаційних процесів. Це не реформа. Саме слово “реформа” передбачає якісне та кількісне покращення показників відповідної сфери», — вважає Ставнійчук.

За її оцінкою, якщо в країні спостерігається суттєве падіння темпів мобілізації, називати окремі цифрові рішення реформою передчасно. Вона розглядає такі інструменти як елементи, що можуть систематизувати або частково покращити роботу на базовому рівні, однак не здатні змінити загальний стан мобілізаційної політики.

Мобілізація впирається у довіру до держави

Ставнійчук зазначає, що проблема мобілізації набагато ширша за цифровізацію чи окремі законодавчі зміни. Вона безпосередньо пов’язує її з рівнем довіри громадян до державних інституцій і до практики реалізації мобілізаційної політики.

На її думку, коли люди стикаються з неправомірною поведінкою представників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, неповагою до своїх прав або відсутністю зрозумілих правил, суспільне напруження неминуче зростає. У такій ситуації жодна електронна система не може перекрити базову проблему — громадяни не відчувають, що держава забезпечує чесний баланс між їхнім обов’язком захищати країну та їхніми правами.

Юристка згадує події на Троєщині в Києві напередодні однієї з недавніх масованих атак на столицю. За її словами, там фактично відбувся черговий масовий протест громадян проти беззаконня з боку територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки й неправомірної поведінки окремих їхніх працівників.

Вона звертає увагу, що після обстрілів ця подія швидко зникла з публічного простору або була витіснена іншими темами. Водночас, за її словами, сам факт протесту нікуди не зник, а для протидії людям були стягнуті значні сили поліції.

Суспільний спротив як наслідок порушення балансу

Марина Ставнійчук вважає, що спроби замовчувати такі ситуації лише відкладають розв’язання проблеми. Вона підкреслює, що тривале порушення прав громадян з боку представників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки призводитиме до наростання опору.

«Чим довше ТЦК порушуватимуть права громадян, чим довше держава не забезпечуватиме належний баланс між правами громадян України та їхнім обов’язком захищати Батьківщину, тим більшим буде суспільний спротив», — зазначає Ставнійчук.

Вона говорить не лише про окремі випадки незгоди з діями працівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. На її думку, уже можна бачити прояви масового спротиву. Ставнійчук посилається на відеозаписи, які поширювалися українськими Telegram-каналами, де, за її словами, було видно тисячі людей, які виходили на вулиці й фактично виганяли представників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Для неї це свідчення серйозної проблеми, яку не можна ігнорувати. Вона вважає, що робити вигляд, ніби таких процесів не існує, означає лише переносити кризу в майбутнє, де вона може проявитися ще гостріше.

Заяви про нові рішення і питання джерел фінансування

На цьому тлі, як зазначає Ставнійчук, влада продовжує озвучувати нові ініціативи. Михайло Федоров періодично говорить про нові рішення у сфері мобілізації. Президент Володимир Зеленський заявляє про потребу підвищити грошове забезпечення військовослужбовців.

Водночас юристка звертає увагу, що народні депутати відкрито говорять про відсутність зрозумілих джерел фінансування таких рішень у державному бюджеті. За її словами, парламентарі не бачать, звідки держава братиме ресурс для нового порядку оплати праці захисників України.

У цьому питанні Ставнійчук знову повертається до теми системності. Для неї проблема полягає не в окремих заявах чи розрізнених ініціативах, а у відсутності цілісного підходу, який би поєднував фінансові можливості держави, законодавчі зміни, справедливу організацію служби, питання демобілізації та відновлення довіри до мобілізаційної політики.

Відсутність цілісної концепції

Марина Ставнійчук вважає, що нинішній міністр оборони поки не демонструє системного підходу до реформування мобілізаційної діяльності. Вона посилається на те, що про це говорять народні депутати, про це свідчать повідомлення в медійному просторі, а на сайті Міністерства оборони відсутня цілісна концепція реформування мобілізаційної діяльності, про яку міністр періодично згадує у виступах.

За її оцінкою, без такої концепції складно говорити про повноцінну реформу. Окремі електронні інструменти можуть бути корисними, якщо вони спрощують процеси, зменшують хаос або роблять адміністрування зручнішим. Проте вони не відповідають на питання, чому військові з бойовим досвідом залишають частини, чому люди протестують проти дій територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, чому мобілізація втрачає темпи і чому частина суспільства не довіряє практиці її проведення.

У підході Ставнійчук самовільне залишення військових частин постає як симптом ширшої кризи, де переплітаються правові, управлінські, соціальні та моральні проблеми. Її позиція полягає в тому, що така криза не зникає після запуску нового сервісу чи зміни окремої процедури. Для розв’язання потрібні законодавчі рішення, чесне визнання причин, перегляд практик мобілізації, відповідальність за порушення прав громадян і зрозуміла політика щодо військових, які тривалий час несуть службу без перспективи справедливої демобілізації.