Секретна війна: розслідування The New York Times про те, як США керують українськими операціями

Видання The New York Times оприлюднило велике журналістське розслідування, яке проливає світло на глибоке і майже непублічне військове партнерство між Україною та Сполученими Штатами Америки під час трьох років повномасштабної війни. За інформацією журналістів, Вашингтон був залучений до української війни значно глибше, ніж вважалося до цього.

Про спільне планування, розвідку, розробку стратегій і бойових операцій

Як зазначають розслідувачі, це партнерство, еволюція і внутрішнє функціонування якого залишались видимими лише для вузького кола американських і союзних посадовців, стало тим секретним інструментом, який адміністрація Байдена розглядала як спосіб врятувати Україну і водночас захистити світовий порядок, встановлений після Другої світової війни.

За їхніми словами, сьогодні цей порядок — так само як і оборона України — балансує на межі, адже президент Дональд Трамп шукає зближення з Путіним і обіцяє якнайшвидше завершити війну. Передбачення для України невтішні. У великій геополітичній грі за безпеку та вплив після розпаду Радянського Союзу Україна опинилася посередині — її поступове тяжіння до Заходу дедалі більше лякало Москву. А тепер, коли розпочалися переговори, американський президент безпідставно звинувачує Україну в розв’язанні війни, тисне на Київ, щоб він відмовився від значної частини своїх природних ресурсів, і вимагає погодитися на перемир’я без жодних чітких гарантій безпеки з боку США — тобто на мир, у якому немає впевненості, що він триватиме.

“Трамп уже почав згортати окремі елементи партнерства, яке було укладене у Вісбадені навесні 2022 року. Але щоб зрозуміти, як українцям вдалося вижити протягом трьох довгих років війни проти сильнішого й чисельнішого ворога, потрібно відстежити історію цього союзу. Це також дозволяє зазирнути через таємний ключовий отвір у те, як війна прийшла до нинішнього небезпечного моменту.

З дивовижною відкритістю Пентагон оприлюднив повний список військової допомоги Україні загальною вартістю 66,5 мільярда доларів, до якого на момент публікації входили: понад пів мільярда набоїв і гранат, 10 000 протитанкових ракет Javelin, 3000 ПЗРК Stinger, 272 гаубиці, 76 танків, 40 установок HIMARS, 20 гелікоптерів Мі-17 і три батареї системи ППО Patriot.

Журналістське розслідування The New York Times показує: участь США у війні була значно глибшою і ширшою, ніж це усвідомлювали раніше. У критичні моменти це партнерство ставало основою для українських військових операцій, які, за підрахунками США, призвели до загибелі чи поранення понад 700 тисяч російських солдатів (за даними України, втрати РФ становлять 435 тисяч).

Пліч-о-пліч у центрі командування у Вісбадені американські й українські офіцери разом планували контрнаступальні операції ЗСУ. Колосальна розвідувальна структура США визначала загальну бойову стратегію і одночасно передавала українським бійцям точні координати цілей для ударів на полі бою.

Один із керівників європейської розвідки зізнався, що був шокований, коли дізнався, наскільки глибоко його колеги з НАТО залучені в українські бойові операції.

“Вони тепер — частина ланцюга знищення”, — сказав він.

Ідея цього партнерства полягала в тому, що тісний союз у сфері розвідки, стратегії, технологій і планування може дати українцям шанс на перемогу, яка спершу здавалася майже неможливою. І в перші місяці війни — завдяки мужності українців, їхній гнучкості на полі бою, а також численним помилкам з боку Росії — ця зухвала надія з кожним вдалим ударом здавалася все ближчою до реальності”, – пише видання.

Як з’ясували розслідувачі, США не лише надавали зброю та гуманітарну допомогу, а й впродовж кількох років вели з Україною спільне планування, розвідку, розробку стратегій і бойових операцій. Операції координувалися зі спеціальної бази в німецькому Вісбадені, де було сформовано групу під назвою Task Force Dragon. Її завданням було компенсувати російську перевагу у живій силі й озброєнні шляхом точного визначення цілей і передачі цих координат ЗСУ.

Щодня українські та американські військові проводили спільну розвідку, аналізували супутникові знімки, радіоперехоплення та інші розвіддані, після чого формували пріоритетні цілі. Ці координати передавались українській стороні для точкових ударів. Як пише NYT, червоні лінії, які адміністрація Джо Байдена нібито не збиралася перетинати, згодом систематично зміщувалися.

Хоча на початку війни Вашингтон заявляв, що не братиме прямої участі в бойових діях, із часом у Києві опинилися щонайменше десятеро американських військових радників, а згодом їхня кількість зросла до трьох десятків. Цим радникам згодом дозволили працювати безпосередньо в командних пунктах, розташованих неподалік фронту. У 2022 році, за даними журналістів, штаб ВМС США дозволив передавати українцям координати для ударів морськими дронами по кораблях Чорноморського флоту РФ. Також ЦРУ надало підтримку українським операціям у водах поблизу Криму. У січні 2024 року українські та американські офіцери у Вісбадені спільно планували ударну кампанію на території Криму, у якій мали використовувати далекобійні ракети, надані західною коаліцією, та українські дрони. Йшлося про атаку на близько ста об’єктів російських військ.

Про обставини літнього контрнаступу 2023 року

Також розслідування докладно описує обставини літнього контрнаступу 2023 року, який, як зазначають автори, виявився менш успішним, ніж очікувалося. Його планування також велось у Вісбадені. Спочатку головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний підтримав план удару на Мелітополь, такий маневр дозволив би перерізати сухопутні логістичні маршрути, якими Росія постачала свої війська в окупованому Криму. Попри складність операції, сторони вважали її перспективною і погодились на двоетапний наступ, аби ввести російське командування в оману — тим більше, що американська розвідка вважала: росіяни переконані, що Україна не здатна одночасно атакувати більше ніж в одному напрямку. Однак генерал-полковник Олександр Сирський, який на той момент був підлеглим Залужного, запропонував альтернативний сценарій — масштабний штурм Бахмута.

“Другий наступ сил генерала Сирського на сході буде зосереджено на Бахмуті, де бої тліли місяцями, з ухилом у бік Луганської області, території, анексованої паном Путіним у 2022 році. Цей маневр, за думкою, зв’яже російські сили на сході та згладить шлях для основних зусиль, на півдні — наступ на Мелітополь, де росіяни укріплення вже гнили й руйнувалися в зимовій сирості й холоді.

Але проблеми іншого роду вже гризли новоспечений план.

Генерал Залужний, можливо, був верховним головнокомандувачем України, але його зверхність дедалі більше скомпрометувалася його конкуренцією з генералом Сирським. За словами українських чиновників, суперництво датується рішенням пана Зеленського у 2021 році підняти генерала Залужного над його колишнім босом генералом Сирським. Суперництво посилилося після вторгнення, оскільки командири змагалися за обмежені батареї HIMARS. Генерал Сирський народився в Росії і служив у її армії; поки він не почав працювати над своєю українською, він зазвичай говорив російською на зустрічах. Генерал Залужний часом насмішкувато називав його «отим російським генералом».

Американці знали, що генерал Сирський був незадоволений тим, що його підтримали в контрнаступі. Коли генерал Агуто зателефонував, щоб переконатися, що він розуміє план, той відповів: “Я не згоден, але я маю свої накази”.

Контрнаступ мав розпочатися 1 травня. Місяці були спрямовані на підготовку до нього. Генерал Сирський надасть чотири загартовані в боях бригади — від 3000 до 5000 солдатів кожна — для навчання в Європі; до них приєднаються чотири бригади новобранців.

У генерала були інші плани. У Бахмуті росіяни розгортали і втрачали величезну кількість солдатів. Генерал Сирський побачив можливість поглинути їх і розпалити розбрат у їхніх рядах. «Візьміть усіх нових хлопців» у Мелітополь, сказав він генералу Агуто, за словами офіційних осіб США. І коли пан Зеленський став на його бік, незважаючи на заперечення як свого верховного головнокомандувача, так і американців, ключову основу контрнаступу було фактично знищено.

Тепер українці відправлять на навчання за кордон лише чотири неперевірені бригади. (Ще вісім підготували б всередині України.) До того ж новобранці були літніми — переважно за 40-50 років. Коли вони прибули до Європи, високопоставлений чиновник США згадав: “Ми думали лише про те, що це не чудово”.

Вік призову в українців становив 27 років. Генерал Каволі, який був підвищений до верховного головнокомандувача союзними силами в Європі, благав генерала Залужного “залучити ваших 18-річних у гру”. Але американці дійшли висновку, що ні президент, ні генерал не погодяться на таке політично важке рішення”, – пишуть розслідувачі.

Далі вони так описують події. На Ставці було вирішено, що генерал Олександр Тарнавський отримає 12 бригад і основну частину боєприпасів для удару по Мелітополю. Генерал-лейтенант Юрій Содоль мав імітувати наступ у напрямку Маріуполя. Генерал Олександр Сирський, відповідно до плану, мав очолити допоміжний наступ навколо Бахмута. За даними NYT, президент Володимир Зеленський підтримав саме Сирського, в результаті сили були розподілені між двома головними напрямками. Генерал Тарнавський отримав 12 бригад і більшість боєприпасів для наступу на півдні, тоді як генерал Содоль мав імітувати наступ на Маріуполь, а Сирський — очолити східний наступ навколо Бахмута.

Але далі все пішло не за погодженим сценарієм. Як розповідають українські посадовці, Сирський під час наради несподівано виступив із пропозицією повністю змінити стратегію. Він заявив, що хоче відмовитися від ролі допоміжного напряму і провести повномасштабний наступ на Бахмут, аби вибити звідти російські сили, а потім продовжити наступ у напрямку Луганщини. Для цього йому, за його словами, були потрібні додаткові сили і більше боєприпасів. Однак американці не були проінформовані про цю зміну. Лише згодом розвідка США зафіксувала, що українські війська і техніка почали рухатися у напрямках, які не відповідали затвердженому плану.

На екстреній зустрічі на польському кордоні Залужний визнав перед американськими радниками, що Україна вирішила одночасно наступати у трьох різних напрямках. Після наради на Ставці президент Володимир Зеленський наказав поділити західні боєприпаси порівну між Тарнавським і Сирським, водночас останній також отримав п’ять із новосформованих бригад, залишивши Тарнавському сім.

Генерал Содоль, який відповідав за імітаційний наступ на Маріуполь, охоче співпрацював із американським генерал-лейтенантом Антоніо Агуту, який курував контрнаступ ЗСУ. Саме завдяки цьому тісному партнерству українським силам вдалося досягти одного з небагатьох успіхів тієї кампанії: скориставшись вказівкою американської розвідки на слабке місце в російській обороні, підрозділи Содоля відвоювали понад 20 квадратних кілометрів території.

Цей успіх змусив багатьох задуматися: а чи не варто зробити наступ на Маріуполь головним? Проте операція зупинилася через нестачу людей. У штабі генерала Агуту карта бойових дій чітко показувала: наступ Сирського на Бахмут виснажує сили, які могли б бути використані на півдні. Агуту відкрито закликав Сирського перекинути бригади та боєприпаси на допомогу Тарнавському. Але Сирський відмовився. За словами як американських, так і українських чиновників, він не змінив своєї позиції навіть тоді, коли Євген Пригожин — голова ПВК “Вагнер”, яка захоплювала Бахмут, — підняв заколот проти Путіна і рушив на Москву.

Американська розвідка вважала, що цей заколот міг підірвати моральний дух і єдність у російській армії. Перехоплення засвідчили, що російські командири були вкрай здивовані тим, що українці не скористались моментом і не натиснули сильніше саме на слабко захищений Мелітополь. Але Сирський наполягав: цей бунт тільки підтвердив правильність його стратегії — завдавати ударів по Бахмуту, посилюючи внутрішню кризу РФ. Як стверджує американський чиновник, він сказав Агуту: “Я був правий, а ти — ні. Ми дійдемо до Луганська”.

Хоча втрати російської армії були величезними — десятки тисяч солдатів, — Бахмут так і не вдалося повернути, а Луганщина залишилася поза досяжністю. Наступ на Мелітополь був зірваний, і ключову роль у цьому зіграла зміна плану. Через розподіл ресурсів у Тарнавського залишилося значно менше боєприпасів, ніж планувалося. Тому він не міг одразу відкривати вогонь: перед цим він мав перевіряти координати за допомогою розвідувальних дронів.

Цей обережний підхід, помножений на дефіцит довіри, врешті-решт призвів до уповільнення операції. Кульмінаційним моментом стало просування до села Работине. Українці почали обстріл артилерією, а американці запевнили, що противник відступає. Агуту дав команду: “Займайте позиції”. Проте українці побачили групу російських солдатів на пагорбі. Американські супутники зафіксували не більше ніж взвод — від 20 до 50 осіб. Агуту вважав, що це не становить загрози. Але Тарнавський відмовився рухатись, поки не буде впевнений.

Він надіслав дрони для перевірки, потім — наказав обстріляти пагорб, а після цього знову відправив дрони, щоби переконатися в успішності атаки. Лише після цього українські сили зайшли до Работиного — 28 серпня. Ці обережні дії коштували до 48 годин затримки, кажуть офіцери. За цей час Росія встигла укріпити позиції на південь від села, замінувати місцевість і перекинути резерви. Американці були розчаровані. Агуту кричав на Тарнавського: “Тисни вперед!”. Але замість розгортання наступу, українці змушені були перекидати бригади з тилу. Сім бригад було недостатньо для швидкого нарощування ударного потенціалу. Наступ буксував.

Агуту погодився надати більше автономії. Але насправді він ретельно розробив артилерійську операцію під назвою “Грім”, яка визначала: куди, коли і чим мають стріляти ЗСУ. Але Тарнавський знову висловив заперечення: він наполягав на повторній перевірці цілей дронами, і “Грім” зупинився. Аби врятувати кампанію, Білий дім схвалив таємну передачу касетних боєприпасів із дальністю до 160 км. За участі генералів Агуту і Забродського було розроблено операцію проти російських вертольотів, які становили загрозу для Тарнавського. Знищено було щонайменше 10 гелікоптерів, росіяни відвели всю авіацію в Крим. Але навіть це не дало прориву.

Американці запропонували: Сирський має очолити наступ на Токмак. Але пропозицію відхилили. Потім запропонували направити морпіхів Содоля до Работиного. І знову відмова. Залужний вирішив перекинути морпіхів до Херсона для операції, яку США вважали заздалегідь приреченою — спроби переправитись через Дніпро і розгорнути наступ у напрямку Криму.

NYT підсумовує – Бахмут так і не вдалося повернути, а контрнаступ завершився без стратегічного прориву через сукупність проблем — і серед них чорним символом став отой самий “взвод на пагорбі”. Один офіцер з гіркотою зазначив: “Клятий взвод зупинив контрнаступ”. Українці не дійшли до Мелітополя, а змушені були зменшити амбіції — новою метою став Токмак, місто на півдорозі до Мелітополя, важливий транспортний вузол. Українські морпіхи дійсно переправилися в листопаді, але незабаром у них закінчились люди і боєприпаси. В результаті ініціатива на полі бою перейшла до Росії.

“Пан Зеленський назвав Бахмут “фортецею нашої моралі”. Зрештою, це була кривава демонстрація скрутного становища переможених українців”, – вважають розслідувачі.

Про відносини між Києвом і Вашингтоном

Окрема частина розслідування стосується гострих моментів у відносинах між Києвом і Вашингтоном, які призвели до напруження. Зокрема, це удар по російському крейсеру “Москва” в квітні 2022 року. За версією NYT, американські військові були шоковані, що українці не попередили їх про заплановану атаку. Більше того, у США не підозрювали, що Україна має ракети, здатні досягти цілі такого масштабу.

Цей інцидент розглядався у Вашингтоні як порушення неформальних домовленостей: адміністрація Байдена не планувала, щоб українці атакували ключовий символ російського флоту, і тим більше — без координації з партнерами.

Подібна ситуація повторилася у 2024 році. Тоді, за даними журналістів, українська військова розвідка та командування ЗСУ без попередження партнерів спланували та провели наземну операцію в Курській області РФ. У березні того ж року ЦРУ дало чіткий сигнал: якщо українці перетнуть кордон з Росією, то не зможуть більше розраховувати на американську розвідку та озброєння.

Проте в серпні генерал Сирський усе ж віддав наказ про введення українських сил у Курську область. Американці вважали, що це перетин взаємно узгоджених “червоних ліній”, особливо з огляду на те, що для операції використовувалось західне обладнання.

Згідно з NYT, українська армія утримувала плацдарм у Курській області понад сім місяців. При цьому Сполучені Штати, попри обурення, не припинили підтримки — бо розуміли, що без ракет HIMARS та розвідки українські сили могли зазнати катастрофічних втрат.

Журналісти пишуть, що однією з цілей вторгнення до Курської області було створення переговорного важеля — тобто контроль над російською територією, яку в майбутньому можна було б обміняти на деокуповані українські землі. Коли в березні 2025 року стало відомо, що українські сили поступово залишають Курську область, Зеленський публічно заявив: “перерва в наданні розвідданих з боку США не вплинула на ситуацію, попри очевидне напруження у відносинах між двома партнерами”.

“Генерал Сирський, перебуваючи під командуванням, зробив свій крок — перекинув війська через південно-західний російський кордон, у район Курська. Для американців розгортання вторгнення було серйозним порушенням довіри. Справа не тільки в тому, що українці знову тримали їх у невіданні; вони таємно перетнули взаємно узгоджену лінію, забравши озброєння, надане коаліцією, на територію Росії, охоплену оперативним блоком, у порушення правил, встановлених під час його створення.

Все це було надано, щоб запобігти гуманітарній катастрофі в Харкові, а не для того, щоб українці могли цим скористатися для захоплення російської землі. “Це був не майже шантаж, це був шантаж”, — сказав високопоставлений чиновник Пентагону.

Американці могли відключити операційну коробку. Проте вони знали, що це, як пояснив представник адміністрації, “може призвести до катастрофи”: українські солдати в Курську загинуть без захисту від ракет HIMARS і американської розвідки”, – пишуть розслідувачі.

The New York Times підсумовує, що вся ця історія демонструє не лише глибинне залучення США у війну в Україні, а й складну динаміку політичних і стратегічних рішень, в яких навіть найближчі союзники часом діють незалежно — і не завжди узгоджено.