У Сербії не вщухають масові антиурядові протести, які тривають уже понад вісім місяців. У центрі уваги – звинувачення в корупції, авторитарному стилі управління та маніпуляціях з виборами з боку президента Александра Вучича, який очолює країну з 2014 року – спочатку як прем’єр, а з 2017-го як глава держави. Хвиля протестів почалася у грудні 2024 року після трагедії в Новому Саді: обвал даху новозбудованого вокзалу забрав життя 16 людей. Багато хто побачив у цьому символ краху інфраструктури, ураженої корупцією, і це стало точкою неповернення.
Вимоги протестувальників: від перевиборів до глибоких реформ
Головна вимога протестувальників – дострокові вибори замість запланованих на 2027 рік. Напередодні масштабного протесту 29 червня, організатори поставили ультиматум: до 21:00 того ж дня оголосити позачергові вибори. Президент Вучич вимогу проігнорував.
Водночас, спектр вимог протестного руху значно ширший. Це і гарантії чесних виборів шляхом оновлення списків виборців, рівного доступу до медіа, протидії підкупу голосів. Це і реформа освіти, тобто офіційне визнання студентських об’єднань, справедливі зарплати освітянам, академічна автономія. Йдеться також і про антикорупційні заходи, особливо в інфраструктурному секторі, який став осередком суспільного обурення після катастрофи в Новому Саді.
Протестний рух об’єднав студентів, викладачів, фермерів, працівників бюджетної сфери та опозиційні політичні сили. “Інституції узурповані, кругом корупція. Вибори – це рішення, але Вучич не піде мирно”, – заявила журналістам учасниця протесту Сладжана Лоянович, фермерка з міста Шид.
Наймасовіший протест і насильство: нова якість спротиву
Протест 29 червня став найбільшим за останні місяці: за незалежними оцінками, в Белграді зібралося близько 140 тисяч людей – у кілька разів більше, ніж визнає влада. Демонстрація розпочалась мирно, але завершилась сутичками між протестувальниками і силовиками. Поліція застосувала сльозогінний газ та світлошумові гранати, у відповідь з натовпу летіли пляшки та фаєри. За офіційними даними, затримано понад 70 людей, постраждали десятки учасників і правоохоронців.
Влада швидко перейшла до репресивної риторики. Президент Вучич назвав протестувальників “терористами” і заявив, що ті “хотіли знищити Сербію, але зазнали поразки”. У суботу суд у Белграді підтвердив, що п’ятьох людей затримано за звинуваченням у спробі державного перевороту. Міністр внутрішніх справ пообіцяв подальші арешти, а сам президент написав у соцмережах, що “це лише початок і винні будуть притягнуті до відповідальності”.
Протест як внутрішній виклик, а не змова
Попри постійні звинувачення Вучича у “зовнішньому втручанні”, конкретних доказів цього і досі не надано. Він туманно натякає на змову з-за кордону, однак аналітики, зокрема Енджелуше Моріна з Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR), вказують: протест має локальне походження і є автентичною реакцією на внутрішню кризу управління. Вучич і його коаліція наразі контролюють 156 зі 250 місць у парламенті, що дає їм абсолютну більшість, але легітимність цієї влади дедалі більше ставиться під сумнів.
На відміну від “Бульдозерної революції” 2000 року, коли протести призвели до усунення Слободана Мілошевича, нинішній рух не має такої організаційної підтримки ззовні, а влада – значно краще контрольована і централізована. Вучич має міцні позиції в поліції, службах безпеки й медіа, зокрема за рахунок розвиненої пропагандистської системи.
“Бульдозерна революція”: перша точка зламу в постсоціалістичній Сербії
Пам’ять про 5 жовтня 2000 року залишається глибоко закоріненою у сербській політичній культурі. Саме тоді, за менш ніж добу, було повалено авторитарний режим Слободана Мілошевича – одна з перших масштабних народних перемог над автократією в пострадянській Європі. Масові протести, викликані фальсифікацією президентських виборів, переросли у штурм ключових державних інституцій у Белграді та стали кульмінацією тривалого невдоволення війнами, ізоляцією та соціально-економічною деградацією Югославії.
Вибори як каталізатор
Формальним приводом до протестів стали президентські вибори 24 вересня 2000 року, на яких головним опонентом Мілошевича став національно орієнтований, але системно опозиційний політик Воїслав Коштуниця. Хоча за попередніми результатами він отримав більшість голосів, Центральна виборча комісія відмовилася визнавати перемогу і призначила другий тур, що викликало обурення у суспільстві.
Упродовж кількох тижнів по всій країні розгорнулася хвиля протестів, яка досягла свого апогею 5 жовтня, коли до Белграда з’їхалося кількасот тисяч людей. Їхньою мішенню стали символи державної пропаганди та влади – будівля парламенту та телецентру. Саме тоді бульдозер, яким керував звичайний громадянин Любисав Джокич, пробив огорожу телецентру, що згодом і визначило назву протесту – “Бульдозерна революція”.
Бездіяльність силовиків і політичний злам
Попри застосування поліцією зброї, протестувальники взяли контроль над столицею. Вирішальним чинником стало небажання силових структур іти на відкрите протистояння: армія й поліція, пам’ятаючи гіркий досвід попередніх років, цього разу самоусунулися. Вже наступного дня Центрвиборчком офіційно визнав перемогу Коштуниці з мінімальною перевагою – 50,2%, а Мілошевич подав у відставку.
1 квітня 2001 року екс-президент був заарештований за звинуваченнями у корупції, а 28 червня – переданий Гаазькому трибуналу, де мав відповідати за злочини проти людяності, геноцид та воєнні злочини. Мілошевич помер у 2006 році під час процесу, який так і не завершився вироком.
Постреволюційна траєкторія: складна трансформація
Попри загальну ейфорію після падіння режиму, наступні роки засвідчили неоднозначність постреволюційної епохи. Воїслав Коштуниця, який спочатку став президентом Союзної Республіки Югославія, а після остаточного розпаду Югославії – прем’єром Сербії, не виправдав очікувань на демократичну модернізацію. Він дистанціювався від західного курсу, особливо після проголошення незалежності Косова, і врешті залишив посаду через політичну кризу.
Ще більш трагічною виявилась доля Зорана Джинджича – прем’єр-міністра, який зіграв ключову роль у видачі Мілошевича до Гааги. У березні 2003 року він був убитий снайпером, пов’язаним зі спецслужбами. Це стало шоком для країни і яскравим свідченням того, що старі силові структури продовжують чинити опір реформам.
“Бульдозерна революція” в глобальному контексті
У ретроспективі, події жовтня 2000 року стали початком низки так званих «кольорових революцій» – масових протестів проти авторитарних режимів, що відбувалися у Грузії (революція троянд, 2003), Україні (помаранчева революція, 2004), Киргизстані (тюльпанова революція, 2005) та Тунісі (жасминова революція, 2010). Сербський приклад став символом того, що автократію можна здолати мирним, але рішучим спротивом, хоча успіх таких змін значною мірою залежить від подальшої здатності побудувати ефективну демократичну інституційну систему.
Чи можливий новий “бульдозерний” сценарій?
Протести проти Александра Вучича неминуче викликають історичні паралелі з «Бульдозерною революцією» 2000 року, яка завершилася відставкою Слободана Мілошевича. Як і тоді, суспільне обурення спрямоване проти авторитаризму, корупції та медіаконтролю. Та попри зовнішню схожість, сьогоднішній протестний рух розгортається в складніших умовах: влада централізована, силовики демонструють лояльність, а зовнішня підтримка відчутно менша.
Втім, звернення до образу 2000-го не лише символічне. Йдеться про спробу віднайти внутрішнє опертя для спротиву. Якщо тоді вирішальним чинником стала відмова силовиків від захисту режиму, то нині ставка робиться на витривалість. І саме в готовності суспільства до довгого опору – ключова спадщина того поворотного осіннього моменту.
Студенти закликають до загального страйку: новий етап протесту в Сербії
Студенти факультету драматичного мистецтва (FDU), які оголосили блокаду свого вишу, закликали громадян Сербії з 1 липня розпочати масову загальну непокору – страйк і припинення роботи – як форму спротиву авторитаризму. Ініціатива студентів ознаменувала перехід протесту від вуличної мобілізації до організованого громадянського спротиву в повсякденному житті.
Студенти висувають три ключові вимоги: проведення дострокових парламентських виборів, розпуск пропагандистського зібрання у Піонерському парку, яке протестувальники вважають постановочним, а також звільнення затриманих активістів, яких студенти називають несправедливо заарештованими.
У заяві студентів ідеться про поліцейську брутальність, яка, на їхню думку, відкрила справжнє обличчя режиму: “влада, очолювана тираном Александром Вучичем, вдалася до безпрецедентної репресії проти власного народу”. Лише за два дні – 28 і 29 червня – МВС та служби держбезпеки, за даними студентів, затримали понад 100 осіб, більшість з яких були залучені до підготовки так званого Видовданського зібрання. Також заявлено про підготовку нових хвиль необґрунтованих арештів та пришвидшеного судового переслідування.
Що далі? Ризики, витривалість і політична турбулентність
Студентське ядро руху не має наміру зупинятися. Після завершення мітингу в Белграді, організатори закликали сербів “взяти свободу у свої руки” та звинуватили владу в свідомому загостренні ситуації: “У них був час і ресурси, щоб запобігти ескалації. Але вони обрали репресії”, – йшлося у заяві в Instagram.
Аналітики прогнозують, що арешти можуть тимчасово пригальмувати хвилю протестів, але навряд чи знищать її. За словами Моріни, протестувальники розуміють, що боротьба буде довгою, але не планують капітулювати.
“Протести серйозні. Не думаю, що зникнуть. Але ціна перемоги може бути високою”, – підсумовує експертка.
У найближчій перспективі на Сербію чекає політична турбулентність, з імовірним посиленням авторитарного тиску. Проте чимала частина суспільства вже переступила межу страху, а це зазвичай змінює правила гри.
