В Україні дедалі гучніше говорять про президентські вибори. Соцмережі множать спекулятивні “опитування” за нав’язливою формулою: “Якби голосування відбулося вже сьогодні, кого б ви обрали?”.
Користувачів ніби спонукають замислитися над альтернативами. Разом з тим не полишає відчуття, що простору для таких роздумів уже немає: політичний спектр звузився до кількох впізнаваних фігур, а решта розчинилися на периферії.
Резонансний матеріал AP лише підсилив цю оптику. Фактично він окреслив головну вісь напруги, навколо якої слухняно закрутився медійний простір. Показово, що у відповідь соцмережі вибухнули мемами про виборця, якому пропонують обирати “між За і Зе”, мовляв, інших варіантів не передбачено. Гірка іронія. І в ній – не що інше, як відчуття втоми від бінарної рамки, яка підміняє собою повноцінну політичну конкуренцію. Режим “copy–paste” (копіювати-вставити) – саме так функціонує нині політичний простір в Україні, перетворюючи політику на серію клон-версій.
“Керований спектр: коли вибір є, але альтернативи немає”
Дедалі очевиднішим стає той факт, що електорату підсовують “ті ж самі думки, тільки в профіль”. Обличчя різні, утім поле, в межах якого дозволено мислити політично, одне.
Зрозуміло, що формальна наявність кількох кандидатів не гарантує ідеологічного різноманіття. Під час війни політичний простір природно звужується до “консенсусного ядра”, а медіа лише закріплюють таку обмеженість. В результаті виборець отримує не спектр, а варіації однієї позиції, де далеко не кожен може знайти для себе щось своє і почути відгук на свої потреби, погляди, уподобання, очікування. Так виникає розрив між реальними запитами і публічною політикою.
Чому так відбувається? Справа в тому, що війна створює середовище підвищеної загрози, у якому суспільство інстинктивно тяжіє до єдності та передбачуваності. У такій ситуації інформаційний простір стає більш централізованим, а допустимий діапазон публічної дискусії – звуженим. Те, що виходить за межі домінуючої парадигми, сприймається як ризиковане, недоречне або несвоєчасне.
У результаті формується безальтернативний мейнстрим. Певні позиції артикулюються гучно й регулярно. Інші просто існують – їх висловлюють переважно на кухнях, у приватних повідомленнях, зрідка обурено у публічних місцях. Проте вони не визначають політичний порядок денний. Влада спекулює на вимогах воєнного часу, перетворюючи медіа на рупор лише своїх поглядів. “Не на часі” – цією стигмою маркується все, що виходить за межі провладної позиції. Про це, власне, якнайкраще розповідає історія з телемарафоном “Єдині новини”. Вона також про узурпацію інфопростору і про те, як за чотири роки викорінити політичний плюралізм і нейтралізувати опонентів.
Коли медіа диктують вибір: уніфікований мейнстрим і політична тиша
Саме на цьому тлі особливо показовими виглядають сигнали з боку європейських інституцій. Європейська аудіовізуальна обсерваторія Ради Європи у своєму моніторинговому звіті щодо країн-кандидатів прямо вказує на проблему медіаплюралізму в Україні. Попри законодавчо задекларовану свободу слова та формальну заборону втручання в професійну діяльність журналістів, редакційна незалежність залишається вразливою, а механізми забезпечення реального плюралізму – недостатньо прописаними й інституційно слабкими.
Парадокс полягає в тому, що війна справді послабила олігархічний вплив на медіа – частина власників втратила активи, частина відійшла від управління, а сам ринок радикально переформатувався. Проте разом із деолігархізацією відбулася й інша концентрація – функціональна. Телемарафон “Єдині новини” став домінантним джерелом телевізійної інформації, фактично синхронізувавши головні канали. На старті це було виправдано логікою воєнної мобілізації. Але в довшій перспективі така уніфікація означає зменшення редакційної конкуренції й звуження спектра політичних тональностей.
Європейська комісія наголошує: для держави, що прагне членства в ЄС, критично важливими є прозорість медіавласності, запобігання надмірній концентрації впливу та забезпечення доступу різних політичних сил до публічного простору. Йдеться не лише про формальне існування різних медіа, а про їхню спроможність реально впливати на порядок денний. Інакше принцип плюралізму залишається декларацією без інструментів реалізації.
Таким чином, відсутність медіаплюралізму неминуче віддзеркалюється у звуженні політичного поля. Якщо інформаційний простір працює в режимі уніфікованого мейнстриму, політична конкуренція теж стає варіативністю всередині цього мейнстриму. Нові або альтернативні позиції мають менше шансів прорватися до широкої аудиторії, а отже – менше шансів трансформуватися в повноцінні політичні проєкти.
Саме тому дискусія про майбутнє телемарафону заторкує не лише медійні питання. Вона порушує питання структури демократії в умовах війни та після неї. Адже без відновлення реального медіаплюралізму складно говорити про повноцінний політичний плюралізм. А без політичного плюралізму вибори ризикують перетворитися на вибір між політиками “з одного стійла”, тобто на конкуренцію в межах уже заданої вузької рамки.
Політика в режимі “Зе або ні”: коли вибір звужено до однієї людини
У цьому контексті показовою є позиція Юрія Луценка. Він наголошує, що “справжні вибори можуть настати лише після закінчення війни, або хоча б після її припинення”, адже в умовах активних бойових дій будь-яке голосування ризикує перетворитися не на змагальний демократичний процес, а на його імітацію.
Луценко застерігає: якщо під приводом референдуму чи інших надзвичайних процедур буде запроваджено електронне голосування за спеціально ухваленим законом, який створює нерівні умови для учасників, то йтиметься не про повноцінні президентські вибори, а про “переобрання” чинного глави держави. А це, за його словами, “дві великі різниці”.
До тези про можливу імітацію виборів додається ще один важливий аргумент – сама рамка, у якій сьогодні обговорюється виборча тема. У публічних заявах президент Володимир Зеленський передусім інтерпретує вибори як спробу його перонального усунення з посади. Зокрема, в інтерв’ю Пірсу Моргану він сформулював це так: “Наші партнери повинні відповісти на одне питання: вони дійсно хочуть виборів чи вони хочуть поміняти мене”.
У такій логіці розмова про вибори зводиться до дихотомії – або підтримка чинного президента, або його усунення. Натомість питання процедур, умов конкуренції та рівності доступу до медіа інших політичних сил відходять на другий план. І саме це знову повертає нас до проблеми керованого спектру: коли політична дискусія редукується до персонального виміру, простір для інституційної розмови про якість демократії істотно скорочується.
Спіраль мовчання: чому статистична більшість може мовчати?
Відповідь проста. Тому що у медіа її позиція подається як маргінальна, скажімо, соціально не схвалювана або й взагалі ворожа. Є низка технологій, націлених на управління масами через спіраль мовчання. Але щоб зрозуміти її механізм, давайте спочатку познайомимося із самою теорією.
Феномен звуженого політичного спектру легко пояснюється через призму моделі “Спіраль мовчання” Елізабет Ноель-Нойман. Згідно з нею, люди схильні публічно висловлювати позиції, які є домінуючими або популярними в суспільстві. Водночас вони утримуються вголос говорити про нетипові або менш поширені точки зору через страх соціальної ізоляції. Ще в середині минулого століття соціологи проводили так звані залізничні тести: пасажири, які були прихильниками домінуючих політсил, залюбки ділилися своїми думками. Ті ж, хто поділяв альтернативні погляди, воліли відмовчуватися.
В умовах війни та централізованого медійного простору, який формують такі ініціативи, як телемарафон “Єдині новини”, цей механізм працює особливо інтенсивно. Домінуючий дискурс стає видимим і всеохопним, тоді як альтернативні позиції, навіть якщо вони відповідають реальним соціальним, економічним чи регіональним запитам, залишаються маргіналізованими і переважно існують у приватному просторі. Суспільство бачить, що підтримка певних меседжів переважає, і електорат, побоюючись опинитися в меншості, воліє мовчати.
Це посилює відчуття, що альтернатив немає, а політична конкуренція редукується до варіацій усередині одного уніфікованого мейнстриму. Внаслідок цього виборці ризикують опинитися у стані фрустрації та апатії, оскільки їхні потреби й очікування не знаходять відгуку у публічному політичному дискурсі. Війна, яка обґрунтовує концентрацію інформаційного потоку та підсилює прагнення суспільства до єдності, тим самим посилює спіраль мовчання, обмежуючи простір для повноцінної політичної дискусії та зменшуючи шанси на розвиток демократичного плюралізму.
Іншими словами, медіа легко перетворюють меншість на більшість, а більшість на меншість, чим примушує її замовкнути. Спрацьовує і “ефект снігової кулі”: чим більше людей мовчать, тим сильнішою здається думка більшості, що спонукає решту також замовкнути.
Політика в чорно-білому форматі
Звуження політичного спектра через медійну бінаризацію – явище не суто українське. Французькі президентські вибори 2002 року, коли до другого туру вийшли Жак Ширак і Жан-Марі Ле Пен, доволі швидко були подані як моральне протиставлення “республіка проти екстремізму”. Соціальна політика, економічні моделі, інституційні реформи – усе це відійшло на другий план. Центральною віссю стала опозиція, яка структурувала уявлення про допустиме й недопустиме та визначила мобілізацію виборців.
Подібний механізм спрацював під час референдуму 2016 року у Великій Британії щодо членства в Європейському Союзі. Складний комплекс аргументів і сценаріїв було зведено до формули “вийти або залишитися”. Політики на кшталт Бориса Джонсона персоніфікували одну зі сторін, а вся подальша британська політика на роки опинилася в межах цієї дихотомії. Альтернативні моделі, скажімо, реформування Союзу чи проміжні варіанти співпраці фактично втратили видимість.
У міжвоєнній Європі 1930-х років публічний простір часто редукувався до опозиції “комунізм проти фашизму”. Така бінарність не лише відображала політичну кризу: вона звужувала горизонт можливого, маргіналізуючи центристські й інші альтернативні проєкти.
Цю закономірність ґрунтовно описали Ноам Чомскі та Едвард С. Герман у книжці Manufacturing Consent. Їхня модель пропаганди пояснює, що медіа в ліберальних демократіях рідко діють через пряму цензуру. Натомість вони функціонують через систему структурних “фільтрів”: концентрацію власності, залежність від рекламних доходів, орієнтацію на офіційні джерела, механізм публічного тиску на небажані голоси. Ці фільтри не наказують, що саме думати, але визначають межі того, про що і в який спосіб можна мислити публічно. Саме тому медіа стають інструментами в руках політичних еліт: вони структурують конфлікт так, щоб він розгортався в межах вигідної владі осі протистояння. Суспільству пропонується не безмежний простір альтернатив, а відносно вузький коридор легітимних позицій.
