ІА “ФАКТ”вже писало, що НАТО оголосило про початок операції “Східний вартовий” для посилення безпеки східного флангу після масових порушень повітряного простору Польщі російськими безпілотниками. Генсек Марк Рютте під час пресконференції в Брюсселі наголосив, що падіння дронів у Польщі не є поодиноким випадком, нагадавши про аналогічні інциденти в Румунії, Естонії, Латвії та Литві. Він назвав дії Москви небезпечними та неприйнятними.
В операції будуть задіяні сили Данії, Франції, Великої Британії, Німеччини та інших союзників, а верховний командувач НАТО в Європі Алексус Гринкевич підтвердив, що наказ про старт уже віддано, і місія починається негайно.
Поштовхом для рішення Альянсу стали нічні події 9–10 вересня, коли у польський повітряний простір увійшло від дев’ятнадцяти до двадцяти трьох російських дронів, які понад сім годин маневрували над країною. Польські ВПС і літаки НАТО піднялися для перехоплення, щонайменше вісім апаратів було збито, кілька розбилися або залишили територію Польщі. Через загрозу безпеці тимчасово закрили ключові аеропорти у Варшаві, Жешуві та Любліні.
Варшава вперше від початку великої війни звернулася до НАТО за консультаціями за статтею 4, підкресливши, що інцидент не був випадковістю, а становив пряму загрозу. Масштаб і тривалість останньої атаки відрізнялися від попередніх епізодів, коли йшлося про поодинокі дрони чи уламки на кілька хвилин у прикордонних районах; на цей раз проникнення дісталося центральних регіонів і стратегічної інфраструктури.
Польща вразлива й через географію: довгий кордон з Україною та Білоруссю робить її природною транзитною зоною для безпілотників, тоді як прикордонні контури ППО ще не розраховані на одночасне відбиття десятків дешевих і маловидимих цілей. Саме тому цей випадок став переломним і перетворився з “технічного інциденту” на аргумент для нової оборонної політики від Лондона до Брюсселя.
Велика Британія зустрічає цей момент у режимі перегляду основ безпеки. Стратегічний оборонний огляд цього року під проводом лорда Робертсона, Фіони Гілл та генерала сера Річарда Барронса став ревізією підходів із визнанням, що війна ближча, а дрони, кіберудари і гібрид – вже сьогодення. Експерти наполягають: покладатися виключно на Сполучені Штати в умовах політичної невизначеності у Вашингтоні небезпечно, Росія тестує межі європейського захисту саме там, де уразливий середній і нижній ешелон ППО, і без інтегрованої системи безпеки.
Альянс ризикує не встигнути за загрозами. Стратегічний оборонний огляд пропонує комплекс дій: технічне переозброєння самої Британії та активну участь у спільних програмах НАТО й Європи. Уряд декларує до £1 млрд на захист повітряного простору й ПРО в межах Острова, створення нового CyberEM Command для щоденного протистояння кібер – та електромагнітним атакам, запуск виробництва до семи тисяч нових ракетоносійних і крилатих ракет підвищеної дальності та будівництво щонайменше шести фабрик боєприпасів і енергетичних матеріалів, щоб підперти лінії постачання у війні запасів.
Британська армія планує стати набагато сильнішою та ефективнішою до 2035 року. Повітряні сили модернізують винищувачі Typhoon, розвивають флот F-35 і працюють над новим бойовим літаком у межах програми Global Combat Air.
У структурі оборони з’явилися нові інституції: створено Стратегічний військовий штаб, введено посаду Директора з озброєнь і посилено роль головного військового командувача для кращої координації армії, флоту та авіації.
Політики офіційно вирішили збільшити витрати на оборону до 2,5% ВВП до 2027 року, а в майбутньому хочуть дійти до 3%, якщо дозволить економіка.
Але при цьому експерти й депутати британського парламенту відверто говорять про проблеми. У Палаті громад попереджали, що в системі ППО/ПРО є серйозні прогалини. Консерватори називали захист “нерівномірним” і вказували на слабке виявлення низьколітаючих цілей та радари з обмеженим оглядом.
Прикладом провалу став проєкт безпілотника Watchkeeper WK450, коли з 54 дронів реально працювали лише кілька. Це символ затримок, бюрократії та слабкого управління. А багаторічне недофінансування оборони залишило багато “відкладених” проблем, які тягнутимуться й у 2030-х.
НАТО реагує не лише словами. На вищому рівні діє політика Інтегрованої ППО/ПРО: союзники виробляють зброю разом, узгоджують стандарти і створюють спільне управління. Це почалось ще після саміту в Мадриді у 2022 році.
Але бути готовими – не значить бути єдиними. Країни НАТО по-різному йдуть до 2% ВВП на оборону, мають різні промислові можливості й темпи закупівель. Через це виникають технічні проблеми та несумісність між системами.
США залишаються головним гравцем у безпеці Європи. Але оскільки Вашингтон все більше зосереджується на Індо-Тихоокеанському регіоні, Європа починає будувати власну оборонну автономію – наприклад, через проєкти на кшталт European Sky Shield Initiative. Через це дедалі частіше говорять про європейську безпеку без постійної опори на США. Польща, яка витрачає 4–4,7% ВВП на оборону у 2024–2025 роках, використовує свій бюджет як інструмент впливу в регіоні.
Німеччина після Zeitenwende запустила спеціальний фонд €100 млрд і рухається до системного перевищення 2%, поєднуючи F-35, броню й ППО з відновленням промислової бази. Франція, апелюючи до стратегічної автономії, концентрується на технологічному ядрі. У масштабі ЄС оборонні видатки у 2024-му сягнули близько €343 млрд із прогнозом до €381 млрд у 2025-му; середній показник для ВВП наблизився до 1,9–2,1%, тобто динаміка є, хоча “висока планка без США” ще попереду.
Україна в цій архітектурі не може бути периферією. Києву варто артикулювати інтеграцію не як бонус, а як умову функціональності всієї системи, бо саме тут кілька років поспіль Росія випробовує всі наявні форми повітряного терору – у 2023-му по Україні випустили понад 1200 ракет різних типів і близько 2000 іранських дронів, у 2024-му інтенсивність зросла ще на 20–25%.
Українське небо – найнасиченіший у світі полігон реального бою для ППО, де Patriot уперше збили “Кинджал”, IRIS-T і NASAMS витримали рої Shahed, а інтегрована мережа командування підняла коефіцієнт перехоплень із 45–50% у 2022 році понад 80% у 2024-му. Це доводить, що без українського сегмента “парасолька” не замкнеться.
Європейський оборонний щит будується як багаторівнева система ППО/ПРО: Patriot готують для перехоплення ракет на відстані понад 100 км (верхній ешелон), Aster – для середніх дистанцій до 120 км, IRIS-T і NASAMS – для захисту від крилатих ракет і дронів на ближчих дистанціях, лазери та радіоелектронна боротьба (РЕБ) – дешеве рішення проти “дронів -роїв”. Усе це об’єднується в єдину систему, в якій радари, супутники й сучасні сенсори працюють разом, щоб миттєво передавати дані між країнами, наприклад, із Польщі до Німеччини чи Британії. Це дозволяє швидко запускати ракети-перехоплювачі без затримок і бюрократії.
Українська практика сумісності NASAMS, IRIS-T і Patriot у єдиній мережі може бути використана як готовий шаблон для Європи. Фінансово ця архітектура – випробування демократій. Лондон іде до 2,5% ВВП із 2027-го, дебатуючи, як не задушити NHS і соціальну сферу; Берлін розтягує “сотню мільярдів” на літаки, броню, боєприпаси й ППО, усвідомлюючи, що доведеться платити більше; Варшава закладає рекордні 4–4,7% ВВП, маючи суспільний консенсус, сформований близькістю війни.
Європейська громадська думка розірвана між розумінням загрози й небажанням скорочувати соціальні програми: понад 60% громадян ЄС підтримують посилення оборони, але лише близько 38% готові миритися зі зменшенням соціальних видатків заради армії. Тож формально платить бюджет, а фактично платять суспільства, і саме їхня згода визначить темп розбудови щита.
Кремль відповідатиме одночасно інформаційно, політично й демонстративно військово – від кампаній про “наступальний характер” європейської ПРО до навчань з “Кинджалами” й “Цирконами” та ядерної риторики. Проте ефективність цього тиску обмежується емпірично: що інтенсивніше обстріли, то швидше Захід переозброює ППО, і показники перехоплень зростають.
Так було в Україні, де перехід від половинчастих успіхів до понад 80% зумовлений саме інтеграцією різних систем і прискоренням поставок. Звідси й логіка політичних наслідків: кожна агресивна реакція Москви лише цементує європейський консенсус щодо потреби в спільному щиті.
Досвід “Patriot umbrella” у Польщі, Словаччині й Німеччині та близькосхідні уроки – від “Скадів” із їхніми 40% перехоплень у 1991-му до 80–90% проти хуситських ракет після 2015-го – доводять, що ефективність визначається не брендом комплексу, а рівнем інтеграції, багатошаровістю й швидкістю прийняття рішень. Саме так має працювати “європейський щит” наступних десятиліть.
Якщо Європа зможе перетворити свої оборонні плани на реальні інституції та виробництво, це повністю змінить архітектуру її безпеки. Усі 32 країни НАТО вийдуть на ціль у 2% ВВП на оборону. Польща вже зараз витрачає рекордні 4,7% і стає ключовим індустріальним гравцем на східному фланзі. Велика Британія поєднує оборонну стратегію з промисловою політикою, роблячи ставку на довгострокову перевагу.
Ініціатива European Sky Shield об’єднує понад 20 європейських країн у спільну систему протиповітряної та протиракетної оборони – від IRIS-T і Patriot до ізраїльської Arrow-3. Паралельно Євросоюз запускає програму SAFE – €150 млрд на оборону, з яких Польща отримає €43,7 млрд. Ці кошти підуть на ППО, артилерію, дрони та засоби боротьби з ними.
До цього додаються великі промислові угоди, наприклад, BAE Systems відкриває в Польщі виробництво снарядів калібру 155 мм, яке вийде на сотні тисяч одиниць щороку. Це означає, що Європа переходить від планів до реальної потужності – будує не просто щит на папері, а справжню оборонну інфраструктуру.
У такій конфігурації НАТО може змінитися: Європа бере на себе більшість фінансових і виробничих зусиль, а США зосереджуються на ядерному стримуванні, космосі, розвідці й передових технологіях. Це зрушення – від “американської парасолі з європейськими спицями” до “європейського каркаса з трансатлантичним дахом”.
Для України це відкриває нові можливості. Постачання ППО стають не разовими “пожежними” рішеннями, а частиною планової інтеграції в європейську систему. Україна отримує пріоритет у фінансуванні ППО, дронів і антидронових засобів. Східний фланг Європи стає основною зоною оборонних інвестицій, а цикл “контракт – поставка” скорочується з років до кількох місяців.
Стримування більше не звучить як гасло – воно перетворюється на реальну мережу оборони, яка автоматично посилюється після кожного російського удару. Для України це шанс закріпити безпекові гарантії не лише політично, а й через реальні механізми спільної ППО/ПРО – і стати частиною постійної виробничої екосистеми Заходу, де гроші, технології та рішення працюють разом.
Тетяна Вікторова
