Війна не лише руйнує міста й села, а розбиває знайомий світ дітей, змушуючи їх шукати новий дім у чужих країнах. Шкільні класи змінюються на чужомовні аудиторії, друзі залишаються по той бік кордону, а українські підручники поступаються місцем незрозумілим підручникам нової країни. Але навіть у таких умовах освіта не припиняється. Вона трансформується, пристосовується, змінює свої правила, а разом із нею змінюються й самі діти. Одні відчувають шок, інші – відкривають нові можливості. З’ясуємо, як адаптуються українські школярі до освітнього процесу у вимушеній еміграції.
Новий досвід і розширення світогляду
Навчання за кордоном дає українським дітям унікальну можливість зануритися в інші культури та побачити, наскільки різноманітним є світ. Вони дізнаються, що реальність набагато ширша, ніж здавалось раніше. Проживання в іншій країні вчить толерантності й повазі до інших традицій, допомагаючи дітям ставати більш відкритими та гнучкими. Однією з найбільших переваг є можливість вивчити нову мову в її природному середовищі. Це не лише практичний навик для майбутнього, а й шлях до розвитку комунікативних здібностей. А вже як відомо, знання кількох мов може стати потужним стимулом для подальшого навчання та кар’єри.
У багатьох закордонних школах застосовують інноваційні методики навчання, зосереджуючись на практичному застосуванні знань, розвитку критичного мислення та командної роботи. Це допомагає дітям розвивати навички, які надзвичайно важливі в сучасному світі. Таким чином, навчання за кордоном не лише дає знання, а й відкриває нові перспективи для майбутньої освіти і кар’єри.
Виклики для українських школярів за кордоном
Але виїзд в іншу країну — це не лише нові можливості, а й неабиякий стрес. Для дітей, які звикли до своєї школи та друзів, раптово опинитися в класі, де всі говорять незрозумілою мовою, стає справжнім випробуванням. У вимушених умовах, коли українські родини залишають країну через війну, однією з найбільших проблем для дітей стає саме освіта.
За даними аналітичного звіту, що презентував уповноважений ВРУ з прав людини Дмитро Лубінець, за кордном перебуває 1, 5 млн українських учнів. Як повідомляють в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців станом на жовтень 2024 року за кордоном перебуває українських школярів:
- в Ірландії – 97% ;
- в Румунії – 83%;
- у Франції – 69%;
- у Німеччині та Австрії – по 63%;
- у Молдові – 8% ;
- у Хорватії – 16%
- У Великій Британії – 17% .
Згідно з останніми даними Європейської комісії, з 24 лютого 2022 року до 16 липня 2024 року у шкільні системи країн Європейського Союзу було інтегровано 856 747 учнів з України. Але реальні цифри можуть відрізнятися. Адже також є учні, які навчаються з-за кордону дистанційно лише в українській школі й не були інтегровані в шкільну систему країн ЄС, тому не враховані у цю статистику, оскільки не мають обов’язку відвідувати школу країни перебування.
Як правило, інтеграція здійснюється за двома підходами:
- новоприбулі учні починають навчання в окремих класах, де вони опановують мову;
- школярі відразу потрапляють до місцевих класів.
Перший підхід, хоча і здається комфортнішим на перший погляд, часто не дає бажаних результатів. Діти, перебуваючи в ізоляції, об’єднуються з іншими емігрантами, часто не вивчаючи мову країни перебування. У такому середовищі вони ще й ризикують стати жертвами булінгу. Тому в багатьох європейських країнах віддають перевагу другому підходу, коли учнів інтегрують одразу до місцевих класів, хоча це вимагає серйозної підготовки вчителів та індивідуальної підтримки.
Перше, що виявляється найбільшим викликом для більшості дітей, – це мовний бар’єр. 40% опитаних батьків зазначили, що діти не можуть повною мірою залучитися до навчального процесу через відсутність знань місцевої мови. Це не лише ускладнює навчання, а й створює відчуття ізоляції та незручності серед однокласників. Найбільше мовних труднощів переживають діти, які потрапили до шкіл Іспанії (58%) та Німеччини (51%), де нова мова є значною перешкодою. Хоча в англомовних країнах проблема не є такою поширеною, навіть там мовний бар’єр може стати серйозною перешкодою для повноцінного навчання.
Дітям доводиться вчити нову мову за короткий час, і часто вони стикаються з труднощами, навіть на уроках базових предметів. Наприклад, спробуйте зрозуміти, що таке “додавання” іншою мовою, коли навіть не знаєш, як це слово звучить. Це може бути великою перепоною для розуміння уроків. А от вчителі не завжди мають ресурси чи час, щоб допомогти таким учням адаптуватися.
У таких країнах, як Ісландія та Швеція, навіть не існує чіткої національної політики підтримки дітей, які не володіють мовою. Однак деякі країни, наприклад Італія, Франція, Туреччина та країни Балтії, пропонують мовні інтенсиви, але часто це призводить до додаткового навантаження, коли учні після основних уроків ідуть на додаткові заняття, що іноді стає справжнім випробуванням. У Німеччині й Франції жорсткі навчальні програми, в Австрії спеціальні інтеграційні класи, у Польщі та Чехії багато ініціатив із підтримки українських учнів. Проте є спільна риса: кожна система працює за власними правилами. Хтось одразу занурюється в місцеву освіту, інші залишаються на дистанційці з українськими школами, треті намагаються поєднувати обидві моделі. Це схоже на марафон із перешкодами, де не кожен фінішує без втрат.
Крім того, українські діти часто стають об’єктами булінгу через акцент чи походження. Інколи це навіть призводить до серйозних конфліктів, адже не всі місцеві школярі готові прийняти нових однокласників. Про цькування за національною ознакою повідомили 13% опитаних. Для багатьох дітей, особливо в країнах Європи, де їхня національна приналежність може викликати неприязнь, це серйозна емоційна проблема. Стикаючись з цькуванням, діти часто відчувають себе відчуженими, а це може негативно позначитися на їхній адаптації.
Два світи і подвійне навантаження
Залишаючи свою рідну країну, українські школярі не лише змушені адаптуватися до нової реальності, а й продовжувати навчання за українськими стандартами. Для багатьох це означає подвоєне навчання: вдень вони вивчають предмети за кордоном, а ввечері знову сідають за українські підручники. Поєднання відвідування місцевої школи та української – це складність, з якою зіштовхуються 29% опитаних. Батьки намагаються зберегти зв’язок своїх дітей з українською освітою, але це призводить до подвійного навантаження. З одного боку, діти повинні освоювати місцеву програму, а з іншого – виконувати завдання для українських шкіл. Такий баланс між двома системами освіти часто призводить до перевтоми та стресу у дітей.
Міністерство освіти України намагається допомогти в цій ситуації, пропонуючи дистанційне навчання, однак організація таких занять часто залишає бажати кращого. Батьки змушені шукати репетиторів або допомагати дітям самотужки, що негативно впливає на їхній бюджет і додає стресу в їхнє й без того складне життя. Тому не менш серйозною проблемою є потреба в додаткових заняттях та репетиторах (25%). Це особливо стосується дітей, які мають труднощі через мовний бар’єр чи відмінності в навчальних програмах. Але знайти кваліфікованих репетиторів в окремих країнах не завжди просто, а ще й це накладає додаткове фінансове навантаження на родини.
А фінансові труднощі виникають і при спробі оплатити додаткові активності, екскурсії та інші заходи, що важливі для соціалізації дітей за кордоном (17%). Та й загалом, в умовах складної економічної ситуації, навіть оплата навчання може стати значною перепоною для сімей з низьким доходом (6%).
Деякі родини також стикаються з труднощами пошуку школи, де дитина могла б навчатись за кордоном (13%). І хоча це не найпоширеніша проблема, вона є серйозним викликом для багатьох батьків, особливо в країнах, де високий рівень міграції або де система освіти перенавантажена.
Не варто забувати про складність місцевої освітньої системи, з якою стикаються 9% дітей. Програми, вимоги до учнів і методи викладання можуть суттєво відрізнятися від того, до чого звикли українські школярі. І якщо для одних дітей це стає просто новим досвідом, то інші потребують більш тривалого часу для адаптації. Крім того, для деяких школярів рівень навантаження в місцевих школах є занадто високим, що стає ще одним джерелом стресу (3%).
Соціалізація: інтеграція чи ізоляція?
Психологічний аспект еміграції впливає не менше, ніж освітній. У толерантних і мультикультурних країнах, таких як Канада чи Великобританія, дітям легше знайти спільну мову з місцевими однолітками. В більш однорідних суспільствах, як-от у Японії чи Південній Кореї, адаптація складніша. Діти можуть стикатися з соціальною ізоляцією, а подекуди й неприязню. Все залежить від відкритості шкільного середовища та ментальності країни.
На низку серйозних проблем, з якими стикаються українські діти, які навчаються у суботніх і недільних школах за кордоном вказало також нещодавнє дослідження, проведене Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) при Національному університеті “Львівська політехніка”. Війна, емоційні шрами, які залишила вона на українських дітях, стали ще однією важкою ношею для родин, які вимушені були шукати притулок за кордоном. Діти, які пережили сидіння в підвалах, переляк від вибухів та відлуння сирен, тепер не можуть пережити навіть звичайні веселі мелодії, які можуть викликати у них приступи тривоги. Це вже не просто проблема адаптації до чужого середовища, а глибока психологічна травма.
Школи, які покликані підтримувати школярів, не можуть впоратися зі складною ситуацією, адже банально не вистачає кваліфікованих психологів, здатних працювати з такими важкими випадками. І це, на жаль, одна з тих проблем, яка не зникне сама по собі. Директорка МІОК Ірина Ключковська підкреслює, що без підтримки психологічних служб країни перебування ми можемо не тільки втратити можливість забезпечити дітям нормальний процес адаптації, але й залишити їх без необхідної підтримки в найбільш критичні моменти. В цих закладах часто працюють волонтери без оплати та без педагогічного стажу, а навчання часто перетворюється на звичайні гуртки для людей різного віку та з різними рівнями володіння мовою. І це, безумовно, створює додаткові труднощі для педагогів, які повинні працювати з таким неоднорідним середовищем. Проте Україна може і повинна допомогти цим школам, надаючи адаптовані інформаційні матеріали для різних вікових груп і рівнів володіння мовою. Це полегшить роботу вчителів, дозволить їм ефективніше взаємодіяти з дітьми і дорослими, а також забезпечить належний рівень освіти для кожного учня.
Також у всіх школах виникла серйозна проблема взаємодії між україномовними та російськомовними дітьми, що, безумовно, ускладнює процес навчання і адаптації. Наприклад, в освітніх хабах або так званих “Слов’янських школах”, які насправді не мають нічого спільного з українською освітою, намагаються залучити дітей, замінюючи історичні та культурні цінності. Директорка МІОК, підкреслила важливість верифікації шкільних програм, особливо у новостворених навчальних закладах, аби вберегти дітей від впливу таких маніпуляцій. Вона зауважила, що в минулому вже були випадки, коли з навчальних програм вилучали теми національно-визвольних рухів та питання Голодомору, що є частиною української історії, яку не можна забувати чи перекручувати.
Незважаючи на всі труднощі, є історії успіху. Наприклад, у Польщі створено першу українську школу, що отримала міжнародну нагороду за підтримку дітей-біженців. В Австрії спеціальні інтеграційні класи допомагають швидше адаптуватися, а в Чехії дослідження показали, що українські учні демонструють високу соціальну стійкість.
Отже, українські діти за кордоном стикаються з безліччю проблем у сфері освіти. Однак їх розуміння і надання відповідної підтримки з боку держави, міжнародної спільноти та батьків може допомогти полегшити процес адаптації та забезпечити дітям можливість повноцінного розвитку в умовах вимушеної міграції. Хтось з них повернеться додому, а хтось залишиться. Але всі вони вже зараз стають тією генерацією, яка зможе прокладати мости між Україною та світом.
