19 травня світова і українська медична спільнота відзначає професійне свято сімейних лікарів. В українських амбулаторіях вони працюють на межі витривалості — без підтримки, з бюрократичним навантаженням і дедалі частіше без відчуття сенсу. Формально первинна ланка охорони здоров’я є основою системи: саме сімейний лікар має стати першим і головним медичним контактним обличчям для пацієнта. Але в реальності — це перевантажений фахівець, який веде більше тисячі пацієнтів, сам собі адміністратор, соцпрацівник і диспетчер. Ще гіршою є ситуація в селах, де єдиний доступний медичний працівник на кілька населених пунктів. Брак молодих кадрів, знецінення професії, поверхнева реформа, яка змінила модель фінансування, але не змінила зарплати — все це робить систему сімейної медицини вкрай вразливою.
Чому сімейні лікарі потребують не букетів, а підтримки
Щороку 19 травня в світі відзначається професійне свято сімейних лікарів. Це визнання ролі тих, хто забезпечує безперервність допомоги, бачить людину не як набір діагнозів, а як цілісну систему з родиною, побутом, звичками і страхами. В Україні, де кожен має право обрати свого лікаря, це свято набуває особливого сенсу. У теорії саме сімейний лікар має стежити за здоров’ям усієї родини, знати не лише про хвороби, а й про ризики, спадковість, звички та умови життя. Згідно з міжнародними стандартами, ця медична ланка базується на принципах довготривалого нагляду, міждисциплінарності, профілактики та координації допомоги. Сімейний лікар не просто призначає аналізи, а оцінює динаміку здоров’я в розрізі поколінь. Його мета полягає не у боротьбі з наслідками, а у передбаченні і запобіганні.
В реальності ж український сімейний лікар щодня балансує між професією та бюрократією, між обов’язками і ресурсами, між очікуваннями пацієнтів і обмеженнями системи. Сімейна медицина в Україні тримається на ентузіазмі тих, хто продовжує працювати, незважаючи на постійні перевантаження й недосконалу систему. Станом на сьогодні 2 541 надавач первинної допомоги має договір з НСЗУ, що охоплює понад 23 тисячі лікарів — сімейних, педіатрів та терапевтів. Вони приймають пацієнтів у більш ніж 7 тисячах локацій по всій країні.
Середнє навантаження на одного лікаря становить 1 249 пацієнтів. Це здається прийнятним, доки не згадати, що для багатьох це лише цифра на папері. В той час як кожен п’ятий лікар перевищує оптимальну межу, працюючи з перенавантаженням, яке давно стало нормою. І хоча загальна кількість лікарів не зменшується, а частина тих, хто йде, все ж повертаються, система не отримує кисню, а виживає в режимі економії на людях і ресурсах.
Рівень задоволеності українців (79%) роботою сімейних лікарів поступово зростає. Це підтверджують результати незалежного дослідження «Індекс здоров’я». Водночас у медичному середовищі стає все очевиднішою інша реальність. Все більше самих лікарів відкрито говорять про розчарування та виснаження.
Становище первинної ланки не просто складне, воно вже давно перейшло межу тривоги. За різними джерелами, понад 70 % сімейних лікарів переживають професійне вигорання. Основні причини давно відомі. Йдеться про надмірну кількість пацієнтів, нестачу підтримки, нечітко визначені обов’язки, а також постійний тиск з боку і системи, і пацієнтів, і колег з інших медичних рівнів.
Один із найболючіших моментів полягає у відсутності чіткого розмежування функцій. Лікарів первинної ланки часто змушують виконувати завдання, які мали б належати до обов’язків вузькопрофільних фахівців. Наприклад, для госпіталізації чи отримання пільг лікар сімейної медицини має не лише зібрати анамнез, а й заповнити всі документи, які мали б оформлювати спеціалісти. Хоча офіційно це не його зона відповідальності, у практиці саме до сімейного лікаря звертаються всі учасники процесу.
Схожа ситуація спостерігається і з новою системою ЕКОПФО, яка мала б спростити оформлення інвалідності. Згідно з постановами, медичний висновок повинен заповнювати профільний лікар. Проте багато фахівців відмовляються це робити, посилаючись на надмірне навантаження та брак часу. В результаті пацієнти повертаються до сімейного лікаря з вимогою «зробити все», і той знову опиняється в ситуації, коли мусить виконувати роботу, яка формально йому не належить.
Лікарі говорять про системну проблему. На папері реформа первинної ланки виглядає логічною і правильною, але на практиці вона виявилася перекошеною. З одного боку на сімейних лікарів покладено багато завдань, з іншого — реальних повноважень або підтримки вони не отримали. Виходить, що той, хто мав бути ключовим координатором допомоги, став тимчасовим вирішенням усіх проблем, з якими ніхто інший не хоче мати справу.
Сімейна медицина в Україні, яка була покликана стати основою сучасної та доступної системи охорони здоров’я, на практиці виявилася найвразливішою її ланкою. Особливо чітко це відчувається у селах і малих містах, де лікарі першого контакту не просто залишилися без системної підтримки — вони опинилися в ізоляції, без ресурсу, без захисту і без перспектив. Головною відповіддю держави на це є мовчання, а головною стратегією — перекладання відповідальності на плечі одного лікаря.
Первинна ланка медицини в Україні давно функціонує не за логікою реформи, а за логікою виживання. Формально — у пацієнта є декларація з сімейним лікарем. Реально — медик веде понад дві тисячі пацієнтів, одночасно приймає, виїжджає на виклики, оформлює направлення, звітує в електронній системі й намагається хоча б комусь пояснити, що він не реєстратор і не диспетчер. У багатьох сільських амбулаторіях лікар залишився один, без медсестри, без водія, без елементарної підтримки. На нього покладено функції, яких не витримала б жодна модель західної сімейної медицини.
Формат «все в одному» — це не мультифункціональність, а банальна заміна системи людиною. Особливо критичною ситуація є в райцентрах та селах, де відстань між населеними пунктами сягає десятків кілометрів, дороги часто непридатні, а виклики зростають у рази в періоди сезонної захворюваності. У багатьох регіонах на всю громаду — один автомобіль, нерідко особистий. Частина лікарів вийшла з пенсійного віку, але не може звільнитися — нема кому передати практику.
Великою проблемою є відсутність підтримки для молодих лікарів. Навіть коли випускники медуніверситетів готові піти на первинку, вони не мають житла, належних умов праці, юридичних гарантій і кадрового супроводу. Отримуючи зарплату 15–17 тисяч гривень, молодь не витримує сільського побуту. Там, де лікареві пропонують працювати на ФАПі, а житло — за 15 км, без дороги, — медик не залишиться. Тому первинка або старіє, або зникає. Молодь працювати в селі не йде, бо ставка у селі без інфраструктури, житла і підтримки — це не мотивація, а вирок.
Окремою проблемою є навантаження, яке не співвідноситься ні з оплатою, ні з можливостями. Сімейний лікар мусить вести амбулаторні прийоми, виїжджати на виклики, працювати з хронічними хворими, оформлювати лікарняні, щеплення, направлення, соціальні довідки, електронні рецепти, реєстрації в eHealth, комунікацію з НСЗУ. Щодня — до 40 пацієнтів на прийомі, не рахуючи телефонних дзвінків. В умовах дефіциту фахівців це призводить до хронічного вигорання, а головне – низької якості роботи.
Саме тому пацієнти мало вірять у сімейного лікаря. Через перевантаженість, поспіх і відсутність часу на комунікацію, люди сприймають медиків як чиновників від медицини, а не як партнерів у здоров’ї. Вони не розуміють, чому лікар нічого не може «прописати», чому не дає напрямок на КТ або не призначає «щось серйозне», як колись. Часто сімейний лікар перетворений на «прохідну» між пацієнтом і вузьким спеціалістом, не маючи авторитету і навіть простору для реальної медичної роботи.
Місцеве самоврядування, яке після децентралізації отримало повноваження управляти амбулаторіями, часто не розуміє специфіки медичної роботи. Коли громада розпоряджається фінансуванням і не має жодного фахового радника у сфері медицини, ремонти перекривають зарплати, а адміністративні рішення не базуються на потребах пацієнтів чи лікарів. У деяких громадах амбулаторії не мають елементарного — лабораторії, холодильника для вакцин, рентгенапарата, іноді навіть водопостачання.
Діагностика на рівні первинної ланки також залишається слабкою. Законодавчо передбачено широкий перелік обстежень, який мають забезпечити державні кошти. Але на практиці немає чіткої схеми реалізації — ні контролю за виконанням, ні стабільного фінансування. Система контролю якості роботи лікарів досі не запущена повноцінно.
У результаті ми маємо модель, яка офіційно проголошена реформованою, але насправді — дезорієнтована, фрагментарна і часто паралізована. Однак, попри все, реформа залишається шансом на побудову ефективної моделі медичної допомоги. Але її успіх залежить не лише від декларацій, а практичної співпраці всіх учасників процесу — держави, медичних фахівців, місцевого самоврядування та пацієнтської спільноти.
Як з’явилася сімейна медицина
Сімейна медицина не є новим винаходом – протягом століть більшість лікарів були універсалами. У Стародавньому Римі багаті родини мали у своєму домі раба-медика, відповідального за здоров’я всієї родини. Така модель загальної медичної практики існувала до тих пір, поки медицина не стала активно дробитися на спеціалізації.
У XIX столітті в межах Російської імперії, після скасування кріпацтва, на медичну допомогу населенню поклалися земські лікарі. Вони обслуговували гігантські території, часто приймали понад сотню пацієнтів на день і працювали в умовах, які вимагали не лише знань, а й справжньої витривалості. Вони поєднували функції терапевтів, хірургів, акушерів і навіть епідеміологів.
У США сімейна медицина до середини XX століття була основним напрямом практики. Однак із розвитком науки більшість лікарів почали вузько спеціалізуватися, що призвело до кризи загальної практики. Спеціалісти ставали престижнішими, отримували вищу оплату, і сімейні лікарі почали втрачати позиції. Це мало серйозні наслідки, бо втрачалася цілісність медичного супроводу, що змусило державу переглянути підхід. У 1960-х роках було офіційно визнано необхідність відновлення балансу. Так у США з’явилася спеціальність «сімейна практика», а в 1969 році — Американський комітет з загальної практики. Роль сімейного лікаря повернули на системний рівень, акцентуючи на довготривалому супроводі пацієнтів і профілактиці захворювань.
Радянський підхід до первинки будувався на дільничній моделі. Лікарі-терапевти переважно скеровували пацієнтів до профільних фахівців, рідко маючи можливість вести пацієнтів комплексно. Однак вони приходили адресно до хворих на своїх дільницях, надаючи первинну допомогу і консультацію, що було дуже зручно, особливо для літніх людей і осіб з інвалідністю.
Український шлях до сучасної сімейної медицини почався у 1987 році зі спроби змінити дільничну модель у Львові. Там терапевтів і педіатрів поступово переводили на новий формат обслуговування. З’явилися перші тимчасові інструкції, а з 1990 року — інтернатура з підготовки лікарів загальної практики. У 1992-му в місті Дрогобич відкрилася перша сімейна амбулаторія, а вже в середині 90-х МОЗ офіційно визнав спеціальність «сімейна медицина». У 2000 році вийшла урядова постанова про системне впровадження сімейної медицини в Україні. У 2018 році стартувала кампанія «Лікар для кожної родини», що дала можливість кожному українцю самостійно обрати сімейного лікаря і підписати з ним декларацію.
Сьогодні, коли в багатьох країнах світу роль сімейного лікаря вважається стратегічною, Всесвітній день 19 травня символізує не просто професійне визнання. Це щорічне нагадування про те, що ефективна система охорони здоров’я починається не з лікарні, а з довіри до лікаря, який має знати свого пацієнта не лише за номером медичної картки.
Сімейна медицина за кордоном: досвід, який варто вивчати
Сімейна медицина є ключовою ланкою сучасних систем охорони здоров’я в усьому світі. У багатьох країнах світу саме лікар загальної практики є центральною фігурою у щоденному медичному обслуговуванні населення. На відміну від українських реалій, де первинка часто існує на межі виснаження, закордонна практика демонструє підхід з чітким розподілом функцій, фінансовою стабільністю, організаційною підтримкою та довірою пацієнтів.
У британській моделі охорони здоров’я сімейний лікар (GP) являється обов’язковою стартовою точкою кожного пацієнта. Без його направлення до вузького спеціаліста не потрапити. Принцип «gatekeeper» (від анг. «вхідний контроль» – ред.) дозволяє ефективно управляти ресурсами системи NHS і мінімізувати непотрібні витрати. Оплата праці лікарів складається зі ставки, фінансування практики, а також бонусів за досягнення у сфері профілактики, менеджменту хронічних захворювань та дотримання стандартів якості.
У Німеччині пацієнт самостійно обирає лікаря та укладає з ним угоду через медичну страхову компанію. Такий лікар не просто обслуговує, а ще й координує усю подальшу медичну допомогу. Фінансова модель базується на оплаті за кожне надане обслуговування з боку страхових фондів, а також на додаткових винагородах за профілактичну роботу та успішне ведення пацієнтів з хронічними хворобами. Лікар зацікавлений у тому, щоб пацієнт залишався здоровим, адже саме це економить кошти і приносить бонуси.
Канадська модель орієнтується на сімейні практики з широкими повноваженнями. Сімейні лікарі можуть працювати в індивідуальних клініках або бути частиною міждисциплінарної команди. Оплата залежить від провінції та форми організації роботи. Це може бути фіксована ставка, оплата за кількість пацієнтів, або ж гонорарна система за окремі послуги. Додаткові виплати передбачені за профілактичні заходи, вакцинацію, ранню діагностику. У віддалених районах держава підтримує лікарів не лише фінансово, а й надає житло, обладнання, логістичну допомогу.
Французький пацієнт також має свого сімейного лікаря, з яким укладає угоду. Держава частково відшкодовує вартість прийому (близько 70%), решту доплачує пацієнт або додаткова страховка. Система передбачає, що тільки за умови наявності свого лікаря пацієнт отримає повне відшкодування витрат на спеціалістів. Це створює тісний зв’язок між пацієнтом і лікарем. Оплата праці залежить від кількості прийомів, дотримання стандартів лікування, участі в профілактичних програмах і заповнення електронної документації.
Норвегія, Швеція та Данія пропонують одну з найбільш ефективних і лояльних до лікаря систем. Кожен громадянин автоматично закріплений за конкретним лікарем. Практики мають чітко визначену кількість пацієнтів, що дозволяє підтримувати високу якість обслуговування. Основу фінансування становить фіксована ставка, яку доповнюють виплати за профілактичну роботу, виконання планових програм і надання окремих медичних послуг. Велику частину адміністративної роботи беруть на себе цифрові системи та медичні асистенти, що дозволяє лікареві зосередитися на пацієнтах, а не на звітності.
Як бачимо, зарубіжний досвід сімейної медицини є чудовим прикладом того, як ефективність цієї ланки залежить від кількох ключових чинників: стабільного фінансування, професійної автономії, мотивації до профілактики, зниження навантаження через цифровізацію та наявності чітких стандартів якості. В основі успішної моделі знаходиться не декларативна турбота про лікаря, а реальні інструменти для його повноцінної та гідно оплачуваної роботи. Ці практики не є недосяжним ідеалом, а приклад того, що системна повага до первинної ланки справді працює.
Сімейна медицина вважається найраціональнішим способом організації первинної допомоги не просто так. Люди рідко живуть поодинці. Хворіє не лише тіло, а й побут, спосіб життя, звички, гени. Коли один лікар знає медичну історію кількох поколінь однієї родини, це не просто зручно. Такий підхід підвищує шанси на вчасну діагностику й реальне лікування, а не косметичне замилювання симптомів.
У багатьох країнах світу сімейний лікар вже давно став основою системи охорони здоров’я. Там це не «терапевт плюс педіатр у вільний час», а підготовлений фахівець, який вміє тримати руку на пульсі цілого домогосподарства. В Україні ж цей напрям досі проходить непросту трансформацію. Гучні реформи, запущені останніми роками, дали старт, але не гарантували результатів. Сімейна медицина у нас більше нагадує чернетку, яку держава поки не наважується переписати начисто.
