Упродовж останніх десятиліть генетика через історичне відкриття подвійної спіралі перестала бути винятково лабораторною дисципліною. Вона дедалі частіше з’являється в суспільному дискурсі не тільки у формі наукових новин, а й у вигляді політичних, етичних та навіть ідеологічних заяв. У контексті повномасштабної війни та масштабного насильства вкрай мало говорять про те, чи можуть глибокі суспільні травми залишати слід не лише в пам’яті, а й у самій структурі ДНК. У науковому середовищі вивчається вплив екстремального стресу, голоду, насильства на епігенетичні механізми, а в публічному просторі з’являється ще один мотив — пошуки «генетичного коду нації». Ці формулювання часом звучать маніпулятивно, однак за ними стоїть реальний запит: як війна змінює генетику? Що ми насправді передаємо наступним поколінням, окрім своїх фізичних рис?
Як генетика стала наукою, яку забороняли
25 квітня відзначається Міжнародний день ДНК. Саме в цей день у 1953 році в журналі Nature вийшла невелика за обсягом, але фундаментальна стаття Джеймса Вотсона і Френсіса Крика, яка змінила біологію. Вони описали просту, елегантну модель — подвійну спіраль ДНК, яка пояснювала, як саме живі організми зберігають і передають спадкову інформацію. Те, що довгий час залишалося недоступним для прямого спостереження, отримало структуру і водночас ключ до пояснення природи життя. Слід зазначити, що шлях генетики до офіційного визнання був складнішим, ніж прийнято уявляти. Цю науку не лише не розуміли, її забороняли. Генетика пережила дискредитацію, ідеологічний тиск, викривлення, а деякі її першовідкривачі загинули під час репресій або були публічно зганьблені.
Чеський монах Грегор Мендель, якого сьогодні називають «батьком генетики», ще в 1865 році сформулював свої закони спадковості на основі дослідів з горохом. Його результати були надзвичайно точними і випередили час, але протягом понад тридцяти років на них ніхто не звертав уваги. Біологи того часу зосереджувалися на теоріях Дарвіна та ламаркізмі, тому експерименти Менделя просто не вписувалися в домінантну картину світу. Його дослідження були фактично забуті, а відкриття знову було зроблене лише на межі століть — у 1900 році, коли одразу кілька вчених (Гуго де Фріс, Карл Корренс таЕріх Чермак) незалежно один від іншого відновили закони спадковості. Це вже було нове покоління в біології, де готувався ґрунт до виникнення нової науки — генетики.
У першій половині ХХ століття генетика розвивалася стрімко. З’явилися терміни «ген», «мутація», «каріотип», почали вивчатися хромосоми, розроблялися методи штучного схрещування. При цьому найважливішим центром генетичних досліджень стала лабораторія Томаса Моргана в Колумбійському університеті. Саме він довів, що гени мають локалізацію на хромосомах, і започаткував експериментальну генетику з використанням дрозофіли — мушки, яка стала головним об’єктом досліджень упродовж десятиліть. Однак водночас почали з’являтися ідеологічні бар’єри. У низці країн — передусім у СРСР — генетика дуже швидко була оголошена «буржуазною псевдонаукою» не тому, що була хибною, а тому що суперечила догматичним уявленням про можливість повного формування людини лише зовнішніми умовами.
Відкриття генів і уявлення про спадковість як біологічно обумовлений фактор вступили в конфлікт з ідеологічною установкою, згідно з якою середовище та виховання визначають все. Особливо активно це проявилося у сталінському СРСР – у 1930-х роках офіційна наука взяла курс на заперечення хромосомної теорії спадковості. Головним противником генетики став агроном Трофим Лисенко, який запропонував альтернативну концепцію — так звану «мічурінську біологію». Вона відкидала існування генів, стверджуючи, що зміни в організмі можна передавати спадково без мутацій і що «воля» середовища може «переписати» спадкові ознаки. Підтриманий особисто Сталіним, Лисенко став інструментом політичної боротьби і знищення цілої наукової дисципліни.
При цьому 1937–1939 роках десятки радянських генетиків були репресовані, арештовані або страчені. Серед них був видатний вчений Микола Вавилов, який стояв на чолі Інституту генетики й вважався одним із найавторитетніших біологів світу. У 1940 році його заарештували, а у 1943 він помер у в’язниці від голоду. Після цього генетика як наука була практично знищена в Радянському Союзі на понад 20 років.
Схожа ситуація спостерігалася і в інших авторитарних державах. У нацистській Німеччині генетику використовували не для її справжнього призначення, а обґрунтування расової політики, так званої «расової чистоти» арійців. Наука стала інструментом «евгеніки» — вчення про «очищення» спадковості через селекцію людей. Саме тому після війни термін «евгеніка» був остаточно дискредитований, а сама генетика тривалий час викликала недовіру. Відбулося парадоксальне: з одного боку, генетику в СРСР заборонили як «буржуазну», з іншого — в Європі боялися її через спогади про зловживання. І хоча у вільному світі вона розвивалася — особливо у США, де тривала робота над ДНК — тінь ідеологічних маніпуляцій довго зберігалася.
Сьогодні генетика є не лише галуззю знань, а інструментом криміналістики, археології, медицини, історії популяцій і біоінженерії. За допомогою аналізу ДНК вдалося встановити, що всі люди походять від спільної популяції, яка жила в Африці близько 200 тисяч років тому. При цьому в геномах сучасних людей досі виявляють сліди схрещування з неандертальцями. Крім того, під час війни її використовують для ідентифікації загиблих, навіть коли немає документів чи розпізнавальних ознак. ДНК допомагає повернути зниклих безвісти, встановити спорідненість, підтвердити особу військових. У криміналістиці генетичні тести дають змогу фіксувати воєнні злочини: зразки ДНК можуть стати доказами у справах про вбивства, тортури, зґвалтування, медики застосовують генетичні дані для підбору індивідуального лікування поранених.
Сучасні технології дають змогу читати геном швидше, ніж редагувати текст. Генетика повертається і в політику через дебати про спадкові захворювання, біоетику, редагування генів, штучне втручання в ембріони. Але тепер з урахуванням історичних уроків наука не існує поза контекстом, і щойно політика намагається диктувати біології правила, наука або гине, або втрачає сенс.
Цікаві факти про ДНК
Дезоксирибонуклеїнова кислота, або ДНК, є основною молекулою, яка забезпечує передачу спадкової інформації у всіх живих організмах. Вона міститься практично в кожній клітині живих істот й виконує надзвичайно складну функцію: кодує інструкції для розвитку, функціонування і відтворення життя. Попри мікроскопічні розміри самих клітин, кількість і щільність інформації, яку зберігає ДНК, вражає навіть уяву підготовленого дослідника. Якби витягнути молекули ДНК з усіх клітин дорослої людини і розтягнути їх у лінію, їхня довжина перевищила б 150 мільярдів кілометрів — відстань, якої вистачило б, щоб подолати шлях від Землі до Плутона і повернутися назад двічі. При цьому сам діаметр клітини складає лише кілька десятків мікрометрів.
Універсальність структури ДНК стала однією з найважливіших знахідок у біології. Незважаючи на нескінченну різноманітність форм життя на Землі — від найпростіших бактерій до людини, — генетичний код усіх живих істот базується на єдиному принципі: інформація записана за допомогою чотирьох азотистих основ — аденіну, тиміну, гуаніну і цитозину. Саме ця проста хімічна схема дозволила природі створити величезне різноманіття видів, що існують і сьогодні.
Подібність на генетичному рівні між різними видами вражає. Людина і шимпанзе мають понад 98 % ідентичності у своїх послідовностях ДНК, що підкреслює глибоку спорідненість еволюційних шляхів. Водночас найбільший з відомих геномів належить не людині, а амебі Polychaos dubium — обсяг її ДНК у кілька сотень разів перевищує людський, що руйнує популярне уявлення про те, ніби складність організму прямо залежить від обсягу генетичного матеріалу.
Сучасні технології дали змогу не тільки досліджувати природні геноми, а й створювати синтетичні молекули ДНК. Ці штучні конструкції використовуються для знаходження нових вакцин, ліків і навіть біоматеріалів. Однією з найперспективніших розробок є зберігання цифрових даних у послідовностях ДНК: вчені вже закодували в ДНК класичні тексти, фотографії й навіть музичні файли. Такий метод архівації має потенціал зберігати інформацію впродовж тисячоліть у мінімальному обсязі простору.
Процеси всередині клітини є ще складнішими, ніж здаються на перший погляд. Кожна клітина містить близько шести мільярдів пар основ ДНК, і кожного разу під час поділу ця молекула має бути точно скопійована. Хоча копіювання загалом є високоточним, інколи в ньому виникають помилки — мутації. Деякі з них призводять до захворювань, інші залишаються нейтральними, а деякі можуть навіть забезпечити нові корисні властивості, що стають основою еволюційних змін.
Цікаво, що важливою особливістю ДНК є її здатність до самовідновлення. Щодня в кожній клітині нашого організму відбуваються сотні тисяч ушкоджень ДНК — через вплив сонячного випромінювання, токсинів, механічні пошкодження. Проте спеціальні білки-репарази виявляють і виправляють ці пошкодження. Без такої системи «ремонту» життя, як ми його знаємо, було б неможливим.
ДНК виявляє й іншу властивість — надзвичайну стабільність, завдяки якій вченим вдалося виділити фрагменти ДНК з викопних решток мамонтів віком понад 10 тисяч років і навіть із кісток неандертальців, що жили понад 40 тисяч років тому. Більш того, генетичні аналізи сучасних людей показали, що частина нашого геному досі містить невеликі ділянки неандертальського походження, що підтверджує факт давнього схрещування.
Крім того, незмінність базового коду дозволила здійснити міжвидову передачу генів. Це явище лежить в основі сучасних біотехнологій: наприклад, світіння деяких рослин є результатом інтеграції генів медуз, а виробництво людського інсуліну здійснюється завдяки бактеріям, до геному яких було вставлено людський ген. Таким чином, ДНК стала не лише спадковим матеріалом, а й інструментом біоінженерії. Примітно, що робота над розшифруванням людського геному в рамках проєкту Human Genome Project тривала 13 років і коштувала близько трьох мільярдів доларів. Зараз завдяки технологіям секвенування нового покоління повний геном можна розшифрувати менш ніж за добу й за кілька сотень доларів. Таке падіння вартості відкриває шлях для персоналізованої медицини, де кожна людина потенційно зможе отримати лікування, розроблене з урахуванням її індивідуального генетичного профілю.
Однак, попри величезний обсяг відкритої інформації, лише близько 1,5 % людської ДНК відповідає за кодування білків. Решту довго вважали «сміттєвою ДНК», але сучасні дослідження показали, що ці ділянки мають критичне значення для регуляції активності генів. Без «сміттєвої» ДНК не працювали б складні механізми вмикання і вимикання генетичних програм у правильний момент розвитку чи відповіді на стрес.
Маловідомим залишається й той факт, що частина нашого геному складається з залишків давніх вірусів. Так звані «ендоґенні ретровіруси» впровадили свої гени в ДНК предків сучасної людини мільйони років тому, і сьогодні ці вірусні фрагменти складають приблизно 8 % людського геному. Вони не лише свідчать про історичні епізоди взаємодії з вірусами, а й, як виявилось, відіграли роль у формуванні складних механізмів регуляції генетичної активності, зокрема в процесах розвитку плаценти у ссавців.
Отже, ДНК є не просто носієм спадковості, а складним живим архівом, який зберігає пам’ять про мільярди років еволюції, відкритий для дослідження і водночас наповнений ще нерозгаданими таємницями.
Генетика і культурні уявлення
Уявлення про спадковість упродовж століть формувалися не тільки з досвіду, але й у тісному зв’язку з мораллю, релігією й культурною традицією. Ще задовго до того, як була відкрита структура ДНК, люди прагнули зрозуміти, чому дитина схожа на батька, чому в одній родині народжуються діти з різним кольором очей, і що саме «закладено в крові». Багато з цих уявлень збереглися й до сьогодні, й деякі з них знаходять часткове підтвердження у сучасній науці, а деякі спростовуються.
Одним з найпоширеніших питань, яке періодично обговорюється і викликає побутову сенсаційність, є ситуація, коли в батьків білого етнічного походження народжується темношкіра дитина. Хоч як би парадоксально це виглядало для неспеціаліста, така можливість не є виключенням з генетичних законів. Колір шкіри є полігенною ознакою, тобто вона залежить від комбінації кількох генів. У родинних лініях можуть зберігатися рецесивні (пригнічені) варіанти генів, які не проявляються в кількох поколіннях, але за певної комбінації з боку обох батьків — активуються. У XX столітті було задокументовано чимало випадків, коли в родинах, які не мали темношкірих предків упродовж кількох поколінь, народжувалася дитина з меланіновим типом шкіри. У більшості з них детальні дослідження виявляли або далеке змішане походження, або дуже рідкісні мутації в пігментних генах (наприклад, у гені SLC24A5, який впливає на колір шкіри у євразійських популяцій).
Ще один цікавий і дуже поширений в історії мотив стосується так званого «ефекту першого чоловіка» або «телегоїнії». Це уявлення про те, що перший сексуальний партнер жінки нібито впливає на «якість» або навіть на вигляд її майбутніх дітей, незалежно від того, хто є біологічним батьком. У багатьох традиційних культурах цей міф слугував обґрунтуванням соціального контролю над жіночою цнотою до шлюбу: вважалося, що перший чоловік залишає «відбиток» у жіночому тілі на все життя. Однак сучасна наука спростовує телегоїнію як таку. Відсутній будь-який науково доведений механізм, який дозволив би генетичному матеріалу одного чоловіка впливати на нащадків від іншого. Генетична інформація передається виключно від тих, хто бере участь у зачатті.
Однак, починаючи з 2014 року, з’явилися окремі публікації, які досліджували інший феномен — трансфер клітин між партнерами (так званий «мікрохімеризм»), тобто збереження певних клітин або ДНК попередніх статевих партнерів у тканинах жінки. У деяких випадках такі клітини виявляли у лімфатичних вузлах або навіть у мозку. Проте навіть якщо такі мікроскопічні залишки й зберігаються, вони не передаються потомству, принаймні, жодне дослідження не продемонструвало такого ефекту. На рівні генетики телегоїнія є не більше ніж соціальним міфом. Водночас її сила в культурі є ознакою того, наскільки глибоко людство інтуїтивно намагалося осмислити складність спадковості задовго до появи молекулярної біології.
Схожі феномени стосуються і уявлень про «родову пам’ять», про вплив думок матері під час вагітності, про спадковість певних рис характеру. З погляду епігенетики, деякі з цих уявлень мають певне підґрунтя. Наприклад, доведено, що сильний стрес у матері може впливати на активність генів плода через метильні мітки на ДНК. Але це не підтримує ідею магічного відбитку або таємничої «цноти генофонду», як її намагаються інтерпретувати у популістському контексті.
Генетика як наука вийшла далеко за межі простого спостереження за зовнішніми ознаками. Вона дозволяє зчитувати хромосомні аномалії, передбачати ризики спадкових захворювань, аналізувати еволюційні міграції, і навіть пояснювати такі речі, як несумісність організмів на рівні HLA-системи (що впливає на ймовірність зачаття). Але водночас вона стикається з тим, що людські уявлення про спадковість все ще значною мірою опираються не на наукові факти, а колективні символи, страхи і культурні архетипи.
Міфологія крові в уявленні про спадковість
Ще задовго до розуміння механізмів ДНК, у різних культурах світу існували детально розроблені уявлення про «чистоту крові», «змішану природу» і навіть «небезпечну спадковість». Всі вони часто не мали нічого спільного з біологічною реальністю, але глибоко впливали на соціальні інститути — шлюб, громадянство, престиж, право на спадок. В Європі найвідомішим прикладом є іспанська система «лімапієса», тобто «чистота крові». У XVI–XVIII століттях вона використовувалась для відмежування «старохристиян» від новонавернених євреїв та мусульман. Навіть через кілька поколінь іспанці з «домішками» не могли отримати посади, освіту чи ордени. Це була жорстка соціальна система, заснована не на вірі, а на уявленні про спадкову «нечистоту».
В Індії подібну логіку мала варнова система. Хоча офіційно касти визначалися не за кров’ю, а за релігійним і соціальним становищем, у практиці індуського суспільства ідея «змішаного шлюбу» розглядалася як акт деградації — «домішка» вважалася незворотною й передавалася дітям. Це зумовлювало складні правила ендогамії (шлюбів лише в межах касти) і ставлення до певних груп як до «біологічно нижчих».
На Близькому Сході в часи ісламських династій спадковість часто виводилася не з фенотипу чи мови, а з генеалогії — силсила. Але при цьому існували заборони на шлюби з «невільничими» або «чужими» лініями — навіть якщо ці люди були виховані в мусульманській культурі. У деяких халіфатах діти від таких союзів мали обмежені права, бо вважалося, що «домішка» чужого походження порушує моральну цілісність лінії.
У Китаї імперської доби було строго зареєстровано систему родоводів (цзупу), де допуск до державної служби часто залежав від того, чи мав кандидат «чистий» предківський запис без «варварських» чи кримінальних елементів. У деяких династіях було заборонено одружуватись із нащадками «зрадників» у кількох поколіннях — спадковість трактувалася не як біологія, а як моральна схильність.
Навіть зараз ці архетипи не зникли повністю, однак учасна генетика доводить, що поняття «чистої крові» є соціальним конструктом. В організмі людини знаходяться гени не лише предків однієї культури, а цілі пласти міграцій, асиміляцій, воєн, історичних катастроф і любовних історій. На генетичному рівні ми всі — суміш.
ДНК і штучний інтелект
Дослідження ДНК у XXI столітті вийшло за межі медицини й біології. Структура спадкової молекули — її компактність, логіка запису й відтворення, принципи кодування — почали використовуватись у сфері, яка на перший погляд здається абсолютно віддаленою: у розробці штучного інтелекту, алгоритмів машинного навчання та архітектури зберігання інформації. При цьому однією з найперспективніших ділянок є біоінформатика та генетично натхненне машинне навчання. Мова йде не лише про використання нейромереж для розшифрування складних фрагментів ДНК, а перенесення самих принципів функціонування ДНК у цифрові алгоритми. ШІ «вчиться» на природі: структури, подібні до процесів транскрипції, реплікації й репарації ДНК, надихають інженерів на створення нових типів самонавчальних систем, здатних до самокорекції та адаптації до неповних даних.
Паралельно з цим розвивається галузь зберігання даних у ДНК. У 2021 році Microsoft та інститут у Вашингтоні створили перший автоматизований прототип системи, який записує цифрові дані в молекули ДНК. Стислість і стабільність ДНК дає змогу зберігати в одному грамі біологічної речовини до 215 петабайтів даних — це понад 200 мільйонів гігабайтів. Для порівняння: уся наявна світова цифрова інформація може вміститися приблизно в 20 кілограмах ДНК.
Але ще цікавішими є експерименти з так званими живими комп’ютерами, де ДНК використовується не тільки як носій, а й інструмент логіки. В лабораторних умовах вже було створено біохімічні системи, що виконують логічні операції: якщо звичайний комп’ютер виконує обчислення за допомогою транзисторів, то у «ДНК-комп’ютерах» логіка реалізується реакціями зшивання або розпізнавання фрагментів молекули. І хоча ці системи поки далекі від практичного використання, вони дозволяють думати про радикально інший тип обчислень — не електронний, а молекулярний.
Штучний інтелект також дедалі активніше використовується у зворотному напрямку — для аналізу генетичних даних. Нейромережі сьогодні здатні виявляти генетичні патерни, що вказують на схильність до хвороб ще до їх прояву; прогнозувати ефективність ліків залежно від конкретної мутації; моделювати поведінку складних білкових структур (як це зробив DeepMind із системою AlphaFold, що передбачає форму білків з точністю до атома). У 2020-х роках це стало проривом у структурній біології.
Але використання ШІ в генетиці має і зворотний бік: воно відкриває двері до потенційних зловживань — від генетичної дискримінації (страхові компанії, які оцінюють ризики на основі генетичного профілю), до генної селекції ембріонів за комерційними параметрами, до проблем конфіденційності даних. Адже геномом є не просто набір біологічної інформації, в повний опис унікальної людини. Якщо він зчитується алгоритмами, постає питання: хто має право на доступ? І за яких умов?
Чи впливають війни на гени людей
Під час війни, стресу або голоду організм не тільки намагається вижити, а й передати нащадкам певне повідомлення: «Світ нестабільний, готуйся». Такий сигнал не обов’язково відображається в послідовності ДНК, він записується в епігенетичному шарі. Саме він регулює, які гени активуються в потрібний момент, а які приглушуються, і як клітина зчитує цей сценарій — залежно від середовища. До таких висновків дійшли вчені в галузі епігенетики — науки про те, як наші гени можуть «вмикатись» або «вимикатись» залежно від того, що з нами відбувається. На їх думку, в самій ДНК нічого не змінюється — змінюється лише те, як вона працює. Наприклад, сильний стрес, голод чи травма можуть вплинути на роботу генів. І що цікаво — ці зміни можуть передатися дітям і навіть онукам. Це називається епігенетичною спадковістю. Тобто те, що переживає людина під час війни, може залишити слід не тільки в її житті, а й у наступних поколіннях.
Дослідження показують, що травматичний досвід батьків здатен закладати стійкі фізіологічні реакції у дітей, навіть якщо ті ніколи не стикалися з прямою загрозою. Аналіз даних дітей американських військовополонених після громадянської війни показав підвищену смертність і більшу схильність до інсультів та онкології, і це при тому, що ці діти виростали у мирний час. Подібні ефекти зафіксовано також в поколіннях, народжених після нідерландського голоду 1944–45 років, і серед тих, хто народився в Україні у часи Голодомору. При цьому найвразливішим виявився ранній період вагітності: саме тоді формується стратегія енергетичного обміну, який пізніше може проявитися як ожиріння чи діабет — не через харчування, а через переналаштування епігеному. Наукові дані свідчать і про те, що діти жінок, які були вагітними під час бомбардувань або геноцидів, можуть мати підвищений ризик психічних захворювань та порушень імунної системи. Ці зміни не є мутаціями в традиційному сенсі, але вони фіксуються в хімічних «позначках» на ДНК і можуть бути передані дітям.
Вчені також дослідили, що після Голодомору 1932–1933 років в українських сім’ях десятиліттями існували харчові звички, які виходили за межі раціональності. Люди відмовлялися викидати навіть зіпсовану їжу, зберігали продукти «про запас», реагували на нестачу хліба як на загрозу виживанню. Довгий час це вважалося виключно поведінковим або культурним кодом. Та виявилося, що сліди трагедій можуть закарбовуватись не лише в пам’яті. Подібні спостереження є у вивченні наслідків геноциду в Руанді, етнічних чисток у Боснії, масових голодів у Китаї.
Слід зазначити, що в лабораторних умовах всі ці гіпотези отримують підтвердження. Експерименти на мишах показали, що генетично ідентичні тварини можуть народжуватися з різними фізіологічними параметрами, залежно від дієти вагітної матері. При чому один і той самий ген може працювати інакше, якщо його увімкнув або заглушив епігенетичний механізм. Це пояснює те, як дитина може мати ту саму ДНК, але різний метаболізм, пігментацію та реакції на стрес.
Особливо промовистим є дослідження з запахом вишні: миші, яких «привчили» боятись аромату ацетофенону через удар струмом, передавали страх своїм дітям, хоча ті ніколи не бачили батька і не мали з ним контакту. Це не спадкова пам’ять у метафоричному сенсі, а біологічна інструкція, яка закріпилася в активності конкретного гена. У мікроскопічних нематод навіть виявили, що дитинчата уникають бактерій, від яких загинули їхні батьки — ніби встигли засвоїти фатальний урок ще до народження. Смерть дорослої особини від отруйної їжі запускає хімічну послідовність, яка програмує наступне покоління уникати цієї їжі. Це і є живою моделлю передачі досвіду без навчання.
Принцип дії таких механізмів складається в епігенетичних перемикачах. Вони не змінюють ген, але блокують або посилюють його активацію: метильні групи приєднуються до ДНК або гістонів і «замикають» доступ до певних ділянок. В умовах голоду, інфекції, температурного стресу або сильного психологічного навантаження ці механізми перебудовуються. Водночас перевагою епігенетики є те, що вона гнучка: це не мутація, яка залишиться назавжди, а адаптивне переналаштування, яке може передаватися на 2–3 покоління, а потім «повертатися до заводських налаштувань». Проте навіть якщо в майбутньому середовище стабілізується, організм, запрограмований на «нестачу» або «небезпеку», продовжує поводитися відповідно. Саме тому сліди війни можуть залишатись у метаболізмі, гормональній системі чи психічній стабільності дітей, народжених у мирний час.
На рівні популяції теж можливі зрушення. Якщо під час війни більше гинуть ті, хто має певні генетичні риси (скажімо, схильність до ризику або навпаки — надмірну обережність), співвідношення таких генів у популяції може змінитися. Це є не зміною індивідуального геному, а вектором добору, який може вплинути на риси поколінь за умов тривалого конфлікту. Чи торкнеться це хоробрості або вразливості людей, невідомо, бо дослідження ще тривають, але подібні процеси вже відбувалися в історії.
Втім, чітко розділити, що передається генетично, а що через виховання або середовище, не завжди можливо. Досвід Голокосту показав, що навіть за відсутності підтверджених змін у ДНК, психологічний портрет нащадків травмованих поколінь суттєво відрізняється. Тому вважається, що війна є не лише історією, яку на даний час переживають люди, а також майбутнім, яке зчитується клітинами їх нащадків.
Втім, не всі науковці розділяють такий підхід, згідно з яким досвід війни залишає біологічний слід у потомстві. Інші вчені вважають, що більшість наслідків, які ми спостерігаємо у дітей або в наступних поколіннях, зумовлені не епігенетичними змінами, а середовищем виховання, досвідом, соціальним контекстом. Вони наголошують: поки що немає однозначних доказів того, що стрес, голод чи травма залишають стабільну біологічну мітку, яка передається спадково. Крім того, навіть у відомих випадках, наприклад, з нащадками жертв Голокосту, припущення про епігенетичну передачу залишаються гіпотетичними, і досі точаться дискусії, чи йдеться справді про біологічний механізм, чи про складну сукупність культурних і поведінкових факторів.
Отже, досвід війни може впливати на майбутні покоління, але яким саме шляхом, і наскільки довготривало, ще належить достеменно з’ясувати. Сучасна українська дійсність — війна, окупація, депортації, вбивства військових і цивільних, життя під обстрілами та постійним сиренами — створює передумови для наукових досліджень. Але поки що висновків, зроблених генетиками, занадто мало.
