Як зауважив Віталій Портніков, виступ Марко Рубіо на 62-й Мюнхенській конференції з безпеки став чи не найважливішою подією форуму – не через сказане, а через те, як його слухали. Держсекретар США говорив про трансатлантичний альянс, називав Америку “дитиною Європи” і наголошував на спільній історії та відповідальності союзників – хоча конкретики щодо України у його промові було обережно мало.
Втім, як зауважив Портніков, Європа слухала Рубіо не як партнера, а як людину, яка мала заспокоїти зал. Атмосфера була інша: після торішнього шоку, спричиненого виступом віцепрезидента Джей Ді Венса, Мюнхен уже не сприймав американські промови як риторику. Їх слухали як вирок – або як спробу його пом’якшити.
Тоді, у 2025 році, зал був буквально паралізований. Портніков згадує: дехто не міг стримати сліз, бо промова Венса прозвучала як символічний крах євроатлантичної солідарності – момент, коли люди з ультраправими поглядами, що вважалися неприйнятними для європейського політичного мейнстриму, раптом отримали трибуну у самому Мюнхені. І це звучало особливо моторошно саме там, у місті, яке пам’ятає, як радикальні ідеології колись теж проходили шлях від маргінесу до легітимності.
Саме тому цього року Рубіо зустрічали оваціями. Він говорив те, що Європа хотіла почути: Америка залишиться поруч. Але питання, яке ставить Портніков, залишається відкритим: чи справді ця промова скасовує попередні сигнали – зокрема тональність Трампа і логіку Венса – чи це лише спроба внутрішньої фракції адміністрації тимчасово заглушити тріск у конструкції, яка вже хитається.
Бо у Вашингтоні промови часто не заперечують одна одну, вони просто виконують різні функції. Одна працює як заспокійливе, інша як інструкція.
І саме тому важливо не лише те, що сказав Рубіо. Важливо, хто і якою мовою формує рамку, в якій ці промови стають можливими.
Коли рамки важливіші за промови: чому фігуру Бейкера варто читати як симптом системи
У Вашингтоні вплив часто вимірюється не посадою у титрах і не кількістю телевізійних ефірів, а доступом до чорнеток. Той, хто формулює варіанти рішень і задає мову компромісу, нерідко визначає більше, ніж той, хто потім виходить до мікрофона.
Саме в цьому сенсі ім’я Енді Бейкера стає важливішим, ніж здається. Він не є типовим коментатором і не виглядає як публічний лідер зовнішньої політики. Його роль ближча до технічного архітектора – людини, яка створює рамку, в якій компроміс виглядає не поступкою, а прагматичним результатом.
Білий дім призначив Бейкера одним із заступників при виконуючому обов’язки радника з нацбезпеки Марко Рубіо. Це позиція, яка працює не на камеру, а на процес. Такі люди сидять на нарадах, погоджують формулювання, фільтрують варіанти і допомагають визначити, що саме буде подано президенту як “реалістичний вибір”.
Особливість моменту в тому, що все це відбувається паралельно зі скороченням апарату нацбезпеки. Associated Press писала про масштабну реорганізацію Ради нацбезпеки – зі зменшенням чисельності та поверненням частини експертів у відомства. У такій моделі, коли “кухню” скорочують, ті, хто лишається біля “плити”, отримують більше контролю над “меню”.
Саме тому Бейкер – не просто прізвище з профілю у Politico, а лакмус того, як змінюється американська зовнішня політика. Якщо раніше вона будувалася як система довгих союзів і моральних зобов’язань, то тепер дедалі частіше набуває транзакційного характеру, де гарантії мають умови, підтримка має дедлайни, а союзникам нагадують, що безпека також має ціну.
У цій логіці Бейкер продає Вашингтону не “план миру”, а рамку, в якій будь-який план перетворюється на єдино можливий. Не креслення мосту, а мову, якою всім пояснюють, чому міст має бути саме таким – і чому іншого маршруту більше немає.
Якщо це звучить абстрактно, достатньо згадати, як працюють промови у Мюнхені. Торік виступ Джей Ді Венса став для європейських еліт холодним душем, не через форму, а через попередження про те, що підтримка більше не подається як моральна константа, а дедалі більше нагадує контракт із умовами. Саме такі тексти і є реальною валютою влади у Вашингтоні: вони не просто описують політику, а переписують межі прийнятного.
Те, що Politico оприлюднило профайл Енді Бейкера напередодні Мюнхенської конференції з безпеки, – невипадково. У Вашингтоні подібні матеріали завжди з’являються “вчасно”: вони фіксують момент, коли непублічні архітектори політики починають впливати настільки відчутно, що їхню роль уже неможливо ігнорувати. Тим більше, що саме в Мюнхені нова американська команда мала знову артикулювати ключові зовнішньополітичні меседжі, які американські медіа дедалі частіше пов’язують із колом Джей Ді Венса та його радників.
Але питання не лише в тому, хто такий Бейкер у структурі, а в тому, яку ідеологічну інфраструктуру він представляє, – і чому ця інфраструктура сьогодні стає головною загрозою для старої логіки підтримки України.
Бо Бейкер – це не “один радник”, а прояв ширших змін, які можна описати як перехід від зовнішньої політики принципів до зовнішньої політики рахунків.
Реалізм, який більше схожий на бухгалтерію, ніж на дипломатію
У класичному американському дискурсі слово “реалізм” завжди звучало пристойно. Воно означало тверезість, прагматизм та відсутність ілюзій. Але у нинішньому контексті “реалізм” дедалі частіше означає не просто прагматичний погляд на світ, а прагматичний спосіб продати суспільству скорочення зобов’язань.
Це не завжди звучить як відмова від України. Радше як переформатування логіки: підтримка більше не є автоматичною, вона має бути “виправданою”. Витрати мають бути “компенсованими”. Гарантії мають бути “умовними”.
У цій моделі союзники стають не партнерами, а елементами портфеля ризиків. І головне питання звучить не “хто правий”, а “що це нам коштує”.
Як виглядає цей підхід у конкретних рішеннях? Найчастіше – як пакет із трьох частин, які продаються як “єдиний реалістичний вихід”.
Перша частина – території як “відкладене питання”. У дипломатичній формі це звучить безпечно: припинення вогню, фіксація лінії розмежування, гуманітарні механізми, міжнародний моніторинг, а статус окупованих територій – у довгий переговорний трек.
Але на практиці “відкладене питання” швидко стає механізмом легалізації. Бо якщо території залишаються підконтрольні Росії, то час працює на Кремль. Де-факто окупація перетворюється на де-факто норму.
Друга частина пакета – санкції як валюта угоди. У транзакційній логіці санкції перестають бути покаранням за агресію і стають платіжним засобом: припинення вогню в обмін на часткове або поетапне зняття обмежень.
Саме тут з’являється найбільш токсичний сценарій: території не визнаються юридично, але Росія повертається в економічну нормальність. Відбувається “економічна легалізація”: світ робить вигляд, що нічого не сталося, якщо бойові дії припинилися.
Третя частина – гарантії безпеки, але не як передумова миру, а як нагорода після нього. У цій схемі гарантії не є інструментом стримування Росії. Вони є бонусом за підписану угоду.
І саме тут виникає ключовий конфлікт із позицією України. Київ наполягає на тому, що умовою миру мають бути гарантії, інакше мир буде фікцією. Вашингтонські “реалісти” натомість часто мислять навпаки: гарантії можливі лише після угоди – і лише якщо Росія не створює нових проблем.
Це не компроміс. Це зміна логіки безпеки.
Цей підхід має тонку межу, яку легко перейти. Бо реалістична риторика часто звучить як технократична: “заморозка”, “деескалація”, “поетапність”, “умови”, “вихід із війни”. Але за цими словами може стояти прийняття окупації як факту, який не визнається юридично, але визнається політично.
Найімовірніший сценарій такої легалізації – не де-юре і не прямий “документ про визнання”. Найімовірніший сценарій – де-факто. Тобто світ не визнає кордонів, але поступово припиняє поводитися так, ніби їх треба повернути.
Другий сценарій – економічний: повернення Росії до торгівлі, часткове зняття санкцій, поступова нормалізація контактів. У політиці це продається як “мотивація до миру”. У реальності – як винагорода за агресію.
Росія в цій оптиці – не зло, а проблема, яку треба “загнати в рамку”
Це, мабуть, найбільш тривожний момент у “реалістичній” школі. Бо вона не бачить Росію як цивілізаційного супротивника, якого треба зупинити. Вона бачить Росію як джерело нестабільності, яке треба ізолювати або нейтралізувати угодою.
Тобто Кремль у цій логіці – не ворог, якого треба перемогти, а “фактор”, який треба зробити керованим.
Саме тому переговори подаються як інструмент стабілізації, а не як моральна відповідь на агресію. А санкції – як регулятор, який можна відкручувати і закручувати, якщо Москва “демонструє прогрес”.
Це підхід, який виглядає логічно на папері. Але він має фундаментальну слабкість: він виходить із припущення, що Росія діє як раціональний гравець, який погодиться на компроміс, якщо правильно підібрати стимул. А реальність війни показала інше: Кремль часто використовує компроміс як паузу для перегрупування.
Україна в цій логіці: суб’єкт чи розмінна монета
У цьому місці стає зрозуміло, чому фігура Бейкера настільки важлива. Бо він уособлює підхід, у якому Україна перестає бути центральним союзником, натомість стаючи елементом конфігурації.
У такій оптиці Україна – не держава з правом визначати межі компромісу, а “периметр ризику”, який треба стабілізувати, щоб Вашингтон міг повернутися до більш важливих пріоритетів.
Це не обов’язково означає, що Україну хочуть “здати”. Але веде до того, що Україна може опинитися в ситуації, коли рішення ухвалюються без неї, навіть якщо формально її запрошують до столу переговорів.
Бо ключові параметри можуть бути сформовані заздалегідь у Вашингтоні: які території вважаються “реалістично недосяжними”, які санкції можна “пом’якшити”, які гарантії можуть бути “надто дорогими”. І тоді Києву пропонують не вибір, а рамку.
Внутрішня війна республіканців: реалізм як фракція, а не доктрина
Ще одна важлива деталь: цей “реалізм” не є монолітною державною лінією. Це частина внутрішньої боротьби всередині Республіканської партії. Після повернення Трампа республіканці фактично живуть у стані паралельних зовнішніх політик.
Одна – традиційна, інституційна, що підтримує союзи, прагне стримувати Росію та бачить НАТО опорою глобального порядку.
Друга – трампістська, де союзників сприймають як контрактних партнерів, підтримку як товар, а війну як актив у торзі.
Ці дві лінії не просто сперечаються, а конкурують за контроль над партією, за кадрові рішення і за те, хто буде визначати “нову норму”.
І саме тут підсвічується роль людей на кшталт Бейкера: вони не завжди створюють цю лінію, але здатні зробити її робочою. Перекласти політичний інстинкт у політичний продукт.
Бейкер як “технічний ідеолог”: не монарх, а механізм
Строго кажучи, Бейкер навряд чи є “центральним лідером” реалістичного табору. Він радше є технічним ідеологом – тим, хто формулює аргументи так, щоб вони стали зручними для апарату, медіа і виборця.
Він не змагається з Венсом за лідерство. Він, скоріше, підсилює американського віцепрезидента як політичного носія цієї лінії. Його сила – не в персональній харизмі, а в процедурному доступі.
У США саме так і працює влада. Той, хто пише формули, часто визначає, що стане політично прийнятним.
Хто поруч: аналітичні центри, донори, кадровий резерв
У цьому сенсі Бейкер не є “самотнім архітектором”. Він є вузлом мережі, яка вміє перетворювати ідеї на державну політику. Поруч із такими людьми завжди існує екосистема у вигляді аналітичних центрів, що продукують “пояснювальні моделі”; донорів, які фінансують політичні проєкти і кадрові структури; колишніх чиновників, які формують кадровий резерв; а також медіа, які легітимізують дискурс, повторюючи його формулювання.
Усе це працює як конвеєр: теза з’являється в аналітичному середовищі, потім у промові політика, потім у публічній дискусії, а потім – у вигляді “очевидного рішення”.
Так створюється політична неминучість – і вікно Овертона поступово зсувається у бік компромісу, який ще вчора виглядав політичним самогубством.
Трамп-ефект чи системна трансформація
Важливо розуміти: ця логіка не виникла з нуля, а визрівала роками. Після Іраку та Афганістану американське суспільство накопичило втому від великих зовнішніх проєктів. Бюджетний тиск, внутрішня поляризація, конкуренція з Китаєм – усе це поступово створювало попит на зовнішню політику, що виглядає дешевшою, коротшою і більш “керованою”.
Трамп не створив цей тренд. Він зробив його політично вигідним і медійно агресивним. Він перевів те, що раніше говорили напів пошепки, у відкритий стиль: союз як контракт, підтримка як угода, війна як транзакція.
І саме тому постаті на кшталт Бейкера стають затребуваними. Вони дають цьому тренду форму, роблять його системним.
Чому це важливо для України
Для України питання вже не лише в тому, чи буде підтримка, а в тому, як буде сформульовано рамку підтримки.
Якщо домінуватиме логіка “мир за будь-яку ціну”, тоді Україна стане частиною політичного обміну. І тоді головний ризик – не “зрада” в прямому сенсі, а поступове зрушення норми: коли поступки починають виглядати як єдиний дорослий варіант.
І саме тому історія про Бейкера – це не про одну людину, а про те, як у США переписують правила, якими Захід пояснює сам собі, що таке союз, що таке війна і що таке справедливість.
У цьому сенсі “сірі кардинали” важливіші за політиків. Бо політики можуть змінюватися. А рамки мислення, виписані в дусі Макіавеллі, – залишаються.
Тетяна Вікторова
