Колективна пам’ять – не архів і не музей. Це живий процес, у якому суспільство вирішує, що вважати важливим, а що – забути. Він розгортається на вісі “минуле–теперішнє–майбутнє” і визначає вибір: кого назвати героєм, кого увічнити датою, кому поставити пам’ятник, а чию могилу лишити безіменною. У цьому сенсі пам’ять є не просто змістом, а й мовою – семіотичною системою знаків, символів, ритуалів і наративів, через які суспільство формулює власне уявлення про минуле. І, зрештою, повідомляє світові про себе.
Мовознавець Роман Якобсон слушно зазначав: діахронія – тобто послідовність подій у часі – не виключає синхронії, тобто їхньої одночасної присутності в нашій пам’яті. В цьому природа історичної свідомості. Минуле – не просто хронологія. У колективній памʼяті події не шикуються в лінійний ланцюг, а існують поряд, одночасно, перегукуючись одна з одною. Головне – між ними немає суперечності. Принаймні так уважають науковці. Відомий український комунікативіст Георгій Почепцов свого часу писав, що у візуальному просторі пам’ятники різних епох не суперечать один одному, адже кожен з них перебуває у своїй контекстній ніші.
Втім наші семіотичні експерименти з пам’яттю – часто хаотичні, недоопрацьовані, позбавлені ясного концепту – призводять до зовсім протилежного: конфліктів значень, спотворення символів і втрати історичної цілісності.
Семіотика памʼяті: хто володіє знаками, той володіє минулим
У колективній пам’яті немає порожнеч: якщо їх не заповнюємо ми, їх заповнює хтось інший. Семіотика – наука про знаки й значення – давно вже говорить про це прямо: памʼять – не притрушений пилом архів, а жива мова. Не просто те, що ми памʼятаємо, а як ми це оформлюємо і чим ми це означуємо.
Згадаймо, що писав один із класиків семіотики культури Юрій Лотман: культура – це механізм пам’яті. Але, як і в будь-якій мові, механізм цей не працює сам по собі. Він потребує граматики, символів, інтонацій. І коли йдеться про травневі дати, ми стикаємося з конфліктом не фактів, а знаків.
9 травня – це не дата, це семіотична конструкція. У радянському і тепер уже російському контексті вона наповнена символами: георгіївська стрічка, “безсмертний полк”, “наші діди”, слово “фашизм” у значенні будь-якого інакодумства. Це готова мова, якою Росія озвучує перемогу, навіть якщо це не її перемога. І світ її чує. Бо світ бачить картинку, бачить повторювані знаки – й запамʼятовує те, що бачить.
А що пропонує Україна? Поки що – заперечення. Вилучення, демонтаж, замовчування. Але в логіці пам’яті заперечення – не дія. З семіотичної точки зору, відсутність символу – це також знак. Знак того, що ти не контролюєш власний наратив.
Український філософ Анатолій Ішмуратов писав про пам’ять як структуру, яку можна й треба аналізувати логічно – через мову, схеми, модальності. Якщо не створити нову логіку опису, то працюватиме стара. Російська. Та, що пояснює світові кожного радянського солдата як “русского”, а кожну перемогу як «їхню».
Ми не створили свого “пантеону війни”
Ми не створили власного наративу. Є лише фрагменти – вулиці імені Бандери, УПА, окремі проєкти, музеї, але немає загальнонаціонального образу. Немає мови, якою Україна могла б говорити про своє минуле у найстрашнішій війні ХХ ст., звертаючись до світу. Коли ми зрікаємося старого, не створюючи нового, ми випадаємо з розмови.
Семіотика пам’яті – це не тільки про меморіали й назви вулиць. Це про фільми, плакати, освітні програми, ноти, імена, шкільні хрестоматії. І поки Росія тримає монополію на ці знаки, кожен українець, який загинув у Другій світовій, автоматично записується до їхнього полку.
Один із найвідчутніших інструментів цієї семіотики – простір. Те, як ми маркуємо міста, вулиці, площі, – це спосіб візуально структурувати колективну памʼять. І саме через простір – назви урбанонімів – в Україні триває глибока трансформація. Урбанонімічна реформа, що набула нового імпульсу після початку повномасштабного вторгнення, стала не лише способом позбутися радянської спадщини, а й нагодою створити нову мову памʼяті. Але в цьому процесі важливо не лише стирати, а й формулювати. Не лише відкидати чуже, а й проговорювати своє.
Вулиці без табличок і герої без імен: пам’ять, що мовчить
У наших містах війна вже давно була вмонтована в бетон. У назви вулиць і проспектів. У бюсти з орденами. У напівстерті барельєфи. Вона не просто лишилася в архівах – вона жила в урбаністичному просторі, нагадуючи, хто ті герої, завдяки яким ми здобули мир.
Утім після 2014 року Україна почала масове очищення від радянщини – декомунізацію. Таблички з іменами маршалів, радянських командирів, героїв соціалістичної праці почали зникати з фасадів. Прізвища, пов’язані з “радянським наративом”, почали зникати з мап. І це був логічний крок: ми не могли будувати нову країну в просторі, насиченому символами минулої імперії.
Але є нюанс. Чимало з цих імен – не ідеологи чи кати, не діячі НКВС. А солдати, льотчики, медики, підпільники – ті, хто воював проти нацизму, часто без ідеології, просто як люди честі на війні. І коли ми демонтуємо їхні імена, не запропонувавши нічого натомість, ми створюємо порожнечу в пам’яті. Ми витираємо з публічного простору не лише чужу символіку – ми ризикуємо витерти саму присутність України в тій війні.
У семіотиці є поняття знаку без значення. Коли простір наповнений символами, але люди не розуміють, що вони означають – це псевдопам’ять. Але ще гірше – коли немає навіть знаку. Бо тоді немає й приводу згадати. Коли зникає вулиця Героїв Сталінграду – зникає й розмова про те, хто саме воював під Сталінградом. Коли зникає проспект генерала Ватутіна – втрачається контекст, у якому можна розібратися, ким була ця суперечлива фігура для українців. Відомо, що у 2014 році він був представлений у списку осіб, що боролися з українською незалежністю, а вже у 2015 році до оновленого списку Українського інституту національної пам’яті не потрапив. Таким чином, ми відкидаємо не ідеологію, ми відкидаємо можливість розмови.
Декомунізація як процес мала б не лише знищувати, а й перекодовувати. Якщо забираємо радянське ім’я, потрібно надати урбаноніму український сенс. Якщо прибираємо бюст радянського воїна, маємо поставити знак, який скаже: “Україна теж тут воювала. І її герої були на цій страшній війні”. Інакше ми залишаємо поле для російського міфу, де всі солдати були “руські”.
У Європі стоять сотні радянських меморіалів. Під ними поховані й українці, але жоден не названий на ім’я. Там написано: “радянський солдат”. І світ думає, що це – росіянин. Бо саме так виглядає наратив узурпування Росією радянської спадщини. Бо саме так його було зрежисовано і впроваджено в дискурс епохи. І найстрашніше навіть не в тому, що Росія його підтримує надалі. Найстрашніше те, що ми не створили власного.
У нас немає української візії війни. Є окремі імена, є музеї, є фільми, є вулиці, але немає образу, який об’єднує. Немає спільної мови, через яку ми могли б звернутися до світу. І тому в очах світу той дід з Черкас чи Полтави лишиться «руським переможцем».
Ми ризикуємо втратити не минуле, а право на нього. Якщо ми просто викреслимо радянське, але не запропонуємо українське – ми станемо фоном чужої перемоги. А ми були не фоном. Ми були передовою.
Сьогодні в багатьох містах є вулиці УПА чи Бандери – і це правильно. Але де вулиця українських артилеристів, що загинули під Варшавою? Де сквер імені жінок-медиків із Харкова? Де меморіал українських остарбайтерів? Ми ще не створили української семіотики пам’яті – цілісної системи знаків, через які суспільство читає свою історію. Натомість маємо або уламки радянського тексту, або мовчання.
Як інші країни перейменовують свої вулиці: конструктивні урбанонімічні підходи
Декомунізація назв вулиць – процес болісний і водночас політично й емоційно заряджений. І Україна тут не єдина країна, що намагається відмежуватись від складного чи травматичного минулого через топоніміку. Світ має чимало прикладів, де перейменування стало не актом забуття, а жестом переосмислення. І головне – включення спільнот у цю розмову.
Південна Африка: від виключення – до включення
Після падіння апартеїду у 1990-х ПАР зіштовхнулася з питанням: що робити з назвами вулиць, які прославляли колоніальну чи расистську спадщину? Частину було перейменовано, але влада зробила ставку на інклюзивність. Наприклад, у Кейптауні деякі вулиці отримали нові назви на різних місцевих мовах (зулу, коса, африкаанс), що символізує багатомовність і рівність. Також створювалися тематичні райони, де нові назви групувалися за логікою: вулиці жіночих імен, діячів культури, борців проти апартеїду, тобто створювався цілісний наратив.
Німеччина: збереження зі знаком питання
Німеччина у післявоєнні десятиліття не намагалася повністю витерти нацистське минуле, але й не прославляла його. У Берліні досі можна знайти вулиці, названі на честь суперечливих історичних фігур, але з табличками-доповненнями: короткий текст пояснює, хто ця особа, в чому її заслуги, і в чому її відповідальність. Це приклад семіотичного збагачення, а не спрощення пам’яті. Такий підхід дає простір для критичного мислення й діалогу.
Канада: деколонізація через діалог
У Канаді активно триває процес топонімічної деколонізації, зокрема в провінціях, де проживає корінне населення. Наприклад, в Оттаві були перейменовані вулиці, назви яких ображали індіанські громади. Але ключове полягало в тому, що рішення приймаються через консультації з місцевими громадами, часто з символічним визнанням “двох правд”: стара назва іноді залишається як альтернативна чи музейний обʼєкт. Деякі топоніми стають платформами для освіти.
Польща: топоніміка як продовження політики пам’яті
У Польщі, особливо після 1989 року, топоніміка стала частиною національної політики. Проте заміна радянських назв відбувалась поетапно: у Варшаві проспект Армії Червоної став проспектом Юзефа Пілсудського, але водночас створювалися місця памʼяті для польських жертв війни, з чітко окресленим контекстом. Польща також активно створює тематичні урбанонімічні зони: наприклад, у Кракові є квартали, де вулиці названі іменами науковців, діячів культури чи письменників.
Грузія: обережність без амнезії
Грузія теж пережила декомунізацію, однак після війни з Росією 2008 року процес посилився. Тут діє підхід «чиста дошка»: вулиці з радянськими назвами часто отримували абсолютно нові імена, іноді – з фольклору або з історії грузинської державності. Але водночас у Тбілісі зберігають музейну памʼять про радянську добу, навіть якщо вона дискусійна, – через меморіальні зали чи локальні таблички.
Який досвід можна взяти Україні?
Групова логіка: перейменування має бути не випадковим, а концептуальним – квартали діячів культури, правозахисників, науковців.
Пояснювальні таблички: залишки старих назв можна зберегти у формі музейного пояснення чи QR-коду.
Участь громади: важливо не просто прибирати радянські символи, а вести розмову з мешканцями громад, запитуючи, чиї імена вони хочуть бачити на мапі свого міста чи селища.
Місця складної пам’яті: навіть герої Другої світової, які діяли в радянській армії, можуть бути переосмислені – не як частина імперії, а як українці на війні.
Пам’ять – це мова простору, який оточує нас, і урбаноніми фактично є її алфавітом. Ми можемо викреслити літери, але якщо не напишемо нових слів, то не зможемо розповісти світу, що ми були. І тоді нас у цій війні не буде. Не тому, що ми не воювали. А тому, що ми самі себе не назвали.
Настав час створити власний пантеон. Власну мову пам’яті. Нам потрібні нові дати, нові ритуали, нові меморіали. День українського солдата. Фільми, що розповідатимуть нашу правду. Музеї, в яких є місце і для вояка УПА, і для солдата Червоної армії, і для остарбайтера, і для дитини, яка не пережила окупацію. Бо справжня пам’ять не вибирає зручних. Вона дає голос усім.
Пам’ять – це не тінь минулого. Це форма майбутнього. Якщо ми самі не назвемо своїх героїв, їх назвуть чужими. І якщо ми не збережемо себе в історії, нас у ній не буде.
