5 квітня в світі відзначається Міжнародний день совісті. Цей день не належить до переліку загальновідомих міжнародних дат, про нього майже не згадують у новинних випусках і його не супроводжують гучні церемонії чи паради. Втім, саме ця обставина робить його особливо цікавим. День совісті започаткований не для зовнішньої демонстрації доброчесності, а як нагадування про внутрішній процес — здатність людей оцінювати власні дії. Цей день для роздумів, коли глобальний календар пропонує кожному з нас звернути увагу на те, як ми оцінюємо свої вчинки, як поводимось у складних ситуаціях, і чи здатні ми діяти не за примусом, а за власним переконанням.
Совість як політична категорія: неочевидний, але принциповий вимір
Міжнародний день совісті був запроваджений рішенням Генеральної Асамблеї ООН 25 липня 2019 року резолюцією 73/329. У документі, який супроводжував цю ініціативу, наголошувалося на необхідності розвитку культури миру, діалогу, толерантності, інклюзивності та взаємної поваги. І хоча ключове поняття — совість — не має чіткого юридичного означення, воно виявляється дивовижно продуктивним для осмислення того, що не піддається формалізації: морального вибору в умовах суспільної напруги.
Ініціатором запровадження цього дня став принц Бахрейну Халіфа бін Салман Аль Халіфа, який запропонував концепцію «глобальної совісті» — не як уніфікованого етичного кодексу, а заклику до саморефлексії, внутрішньої дисципліни, пошуку компромісу не через поступки, а через розуміння.
Вперше Міжнародний день совісті відзначили 5 квітня 2020 року, коли світ буквально зупинився через пандемію COVID-19. У період, коли системи охорони здоров’я працювали на межі, держави зіштовхнулися з вибором між безпекою та свободою, а глобальні ланцюги постачання виявили свою крихкість, ідея совісті вийшла з теоретичної площини. Тоді постало питання: як діяти морально, коли ресурсів бракує? Чи припустимо відмовляти у медичній допомозі за віком? Чи мають держави право закривати кордони, знаючи, що за ними — люди в уразливому становищі?
Парадоксально, але актуальність Дня совісті посилюється саме у XXI столітті – епоху, коли дедалі більше рішень приймаються за участі алгоритмів і штучного інтелекту. Тоді, коли соціальні мережі стимулюють реакції, а не роздуми, питання совісті постає заново. Хто несе моральну відповідальність за воєнні конфлікти і масову загибель людей? Як сформувати цифрову етику, в якій совість не буде просто застарілим поняттям? Водночас совість як внутрішня здатність критично осмислювати власні дії в умовах складного вибору — це те, чому ще не навчився жоден алгоритм. І саме тому вона не втрачає значення — навпаки, стає умовою виживання в інформаційному шумі.
Міжнародний день совісті є нагадуванням про те, що політика, права людини, міжнародні конфлікти та міжособистісні взаємини не зводяться лише до законів і правил. Кожна ситуація містить в собі моральну складову. У конфліктах — це можливість бачити в опоненті не ворога, а людину. У дискусіях — здатність визнати помилку. У роботі — розуміння, що не все, що законно, є морально допустимим. У цьому сенсі цей день присвячений межі, яка проходить не між країнами чи системами, а в межах особистого вибору кожного. Совість, хоч як банально це звучить, — є однією з небагатьох категорій, які водночас є й особистою відповідальністю, і суспільним ресурсом, про який зараз мало говорять.
Цікаві факти та історичні приклади
Термін «совість» походить від латинського «conscientia» і в буквальному сенсі означає «знання разом з іншими». І це е не випадкова семантика. У Римській республіці совістю називали не приватне відчуття провини, а усвідомлення своєї ролі в громадському житті. Це була здатність не лише розпізнавати добро і зло, а й відповідати за наслідки. Римські сенатори, які голосували за смертну кару, не апелювали до особистого морального почуття, вважаючи себе відповідальними перед всією громадою. Совість тоді не була чимось, що «є або немає», вона вимірювалася вчинками.
У Середньовіччі ситуація змінилася і совість стала справою стосунків з Богом. У XI столітті П’єр Абеляр писав, що навіть добрий вчинок, скоєний з неправильних мотивів, не є моральним. Тобто, совість визначалася не лише вчинком, а й наміром. Саме тоді постала інквізиційна формула: «виправдання через щирість наміру». У XII столітті Папа Інокентій III під час Четвертого Латеранського собору запровадив обов’язкову сповідь як механізм очищення совісті. Але це водночас означало, що совість стала інституціоналізованою. Вона вже не була внутрішнім діалогом, а предметом контролю.
У 1630-х роках у Франції єзуїти викладали курс моралі, в якому совість визначалася як «кермо душі», яке має не лише оберігати від гріха, а й скеровувати поведінку в політичному середовищі. Для французьких правників XVII століття совість вже мала значення суспільного орієнтира, але це був і період зловживань. У 1685 році Людовік XIV скасував Нантський едикт, що гарантував релігійну свободу протестантам, і виправдав це «обов’язком перед совістю католицького монарха». З того часу совість стала риторичним інструментом.
У ХХ столітті настав новий перелом. На Нюрнберзькому процесі 1945–1946 років обвинувачені нацистські офіцери стверджували, що лише «виконували накази». Це був момент, коли совість вперше офіційно зіткнулася з правом. Суд відкинув аргумент «підпорядкування», ствердивши: навіть у жорсткій вертикалі влади існує особиста моральна межа. Але чи завжди вона активується?
У 1961 році суд над Адольфом Айхманом в Єрусалимі став не просто юридичним процесом над нацистським злочинцем, а точкою, в якій німецько-американський політичний теоретик, одна з найвпливовіших мислителів ХХ століття Ханна Арендт побачила щось набагато тривожніше: не фанатика, не садиста, а сірого чиновника, який діяв без ненависті, а просто «виконуючи накази». Саме цей контраст між масштабом злочину і буденністю особи змусив її заговорити про «банальність зла» — ситуацію, в якій відсутність совісті стає частиною смертельного механізму. Тобто, совість розглядалася як рудимент, який не заважає функціонувати в режимі зла.
В Україні прикладів, коли совість зникала не тільки через страх, а через звичку мовчати, достатньо. Під час Голодомору 1932–1933 років частина сільських активістів самі ж вилучали у своїх сусідів зерно, знаючи, що це прирече їх на голодну смерть. Під час Другої світової війни свої зраджували своїх, здавали партизанів, працювали поліцаями тощо. Для них совість була як тінь, яку вони не хотіли бачити.
У 1972 році український поет і дисидент Василь Стус виступив на захист арештованого Валерія Марченка, знаючи, що це загрожуватиме йому особисто. У КДБ була ціла картотека «морально нестійких» людей, у яких совість проявлялася як «небезпечна ознака». Парадокс епохи полягав у тому, що совість не пропала, але її намагалися витіснити в побут, у щоденні дрібниці та власну вигоду. Бути совісним у системі, яка карає за самостійність, означало виставляти себе під удар.
Совість в сучасному українському суспільстві
Совість у сучасному українському суспільстві є темою, про яку чомусь скрізь мовчать не через її складність, а через незручність. Вона не фігурує в політичних програмах, рідко звучить у парламентських стінах, не є об’єктом PR-кампаній чи національних ініціатив. Про неї не заведено говорити в голос, бо вона не приносить рейтингів. У публічному просторі значно зручніше міряти цінності у вигоді, прагматизмі, вмінні «знайти схему» або «вирішити питання». Совість тут виглядає як наївність — архаїчна якість, яка нібито несумісна з «успішною адаптацією».
Зараз вигода стала новою нормою. Принцип «бачу ціль — не бачу перепон» сьогодні популярний не лише у бізнесі чи політиці, а й у побутовій етиці. Мета — заробити, вижити, здобути, піднятися. Засоби — не надто важливі. Під час повномасштабної війни з Росією постійно виникають складні моральні ситуації, вона дуже чітко показала, хто ким є. Чи є вона у всіх українців? Очевидно, що далеко не у всіх. У тих, хто порушує закони під час війни, розмова про совість викликає здивування — її або замінює цинізм, або рахується лише в межах кримінального кодексу. Корупція на державних закупівлях для армії давно перейшла межу випадкових епізодів — це стало системною практикою. Купівля неякісних бронежилетів, роздуті ціни на зброю, одяг і продукти для військових частин, «липові» акти прийому фортифікацій, яких не існує на місцевості. Освоєння бюджетів на бліндажі, які зводяться на папері. Гуманітарна допомога, яка опиняється в комерційних магазинах або приватних складах — за мовчазною участю «своїх» у військових адміністраціях.
Схеми на тендерах взагалі є окремою реальністю. Фірми-одноденки виграють мільйонні контракти без досвіду роботи, з потрібними зв’язками. Підряди на будівництва і ремонти бомбосховищ та доріг, які не перевіряє ніхто. Реконструкції медзакладів, які існують лише в документах. І паралельно — наші депутати, які або не з’являються на сесії, або перетворюють свої мандати на бізнес-інструмент: дерибан комунального майна, земельні питання, лобіювання компаній з якими мають прямий інтерес. При цьому космічні зарплати, премії, службові авто, статусні відрядження зберігаються повністю.
Є також судді — ті, хто мали б гарантувати справедливість. Вони формують «закриті клуби недоторканності». Космічні оклади, доплати, житло, пенсії, розраховані не на роки служби, а на належність до системи. Пенсійне забезпечення судді, який пішов у відставку у 42 роки, перевищує щомісячну оплату праці десятків вчителів. Є ще й прокурори, які підписують підозри вибірково, зважаючи не на закон, а політичну або фінансову вагу.
ТЦК перетворилися на простір страху і хаосу. Хапання людей у громадських місцях, без вручення повістки, без роз’яснень, з порушенням процедур. Водночас тисячі справ про фіктивні довідки, бронювання «потрібних» осіб, відбілені медичні історії. Тобто, формальне дотримання закону — з реальним обходом всього, що стосується рівності.
Слід згадати і чиновників всіх рівнів, які також, які судді, під час повномасштабної війни купують маєтки за кордоном, оформлюють елітні автівки на родичів, реєструють бізнес через підставних осіб. Керівники державних підприємств, які не припиняють виписувати собі премії на тлі збитків і скорочень. Працівники структур, відповідальних за відбудову, які погоджують ціни, несумісні з економікою воєнного часу. Мери міст, які одночасно очолюють кілька благодійних фондів і розпоряджаються землею. Служби аудиту, які фіксують порушення, але не передають їх до правоохоронців. Цей список не є вичерпним. І жоден з цих епізодів свідчить про повну відсутність совісті. Більш того, якщо їм всім про неї нагадати, це викличе гучний сміх.
І тут вже питання не тільки в тому, хто має совість, а в тому, чому її відсутність не несе за собою відповідальність. Чому крадіжка на державних закупівлях для ЗСУ досі не є «чорною міткою», яка ставить людину поза спільнотою? Чому ті, хто підписує завищені тендери на «фортифікації», продовжують обіймати посади? Чому гуманітарна допомога — речі, які віддають з надією на порятунок — осідає в приватних автівках або йде на перепродаж?
Однак не тільки чиновники не мають совісті. Є й ті, хто здає позиції ЗСУ ворогу — навмисно, за плату чи з бажанням «перестрахуватись». Люди, які передають координати артилерії, зливають маршрути, відкривають ворота в тил, свідомо погоджуються на те, що хтось загине. При цьому вони не помиляються, а свідомо роблять свій вибір. У них не просто немає совісті, а відсутнє відчуття межі між тим, що можна пережити, і тим, що не пробачається. Є й ті, хто сидить за кордоном на соціальних виплатах і в безкоштовному житлі, але здають свою квартиру в Україні переселенцям, які втратили все, за великі суми. І це не про виживання, а наживу на чужій втраті, коли одні втрачають дім під обстрілами, а інші рахують, скільки вийде «в доларах по курсу».
Але в сучасному українському суспільстві є багато людей, які не втратили совість і не керуються виключно вигодою, страхом чи підпорядкуванням. Це військові, які після ротації та поранень повертаються на фронт, бо знають, що замість них не буде кому прикрити ділянку. Це командири, які відмовляються покидати поранених, хоча мають всі шанси на евакуацію. Це парамедики, які тягнуть бійців із-під обстрілів, коли рахунок іде на секунди. Люди, які ризикують не тому, що їм хтось наказав, а тому що по-іншому не можуть вчиняти. Це медики, які працюють у стабілізаційних пунктах під лінією фронту, часто без повного захисту, без гарантій безпеки. Вони не задають зайвих питань і не знімають відео для соцмереж. Просто виймають уламки, стабілізують, передають далі — десятки разів на добу. У них немає часу обурюватись схемами, які в цей самий момент хтось реалізовує в тилу, списуючи мільйони на фіктивні закупівлі. Але саме ці люди щодня тримають лінію — у прямому сенсі.
Це також ті, хто передає ЗСУ амуніцію, медикаменти, машини не тому, куплені за власний кошт. Це лікарі, які вночі вивозять поранених на власному авто, коли немає «швидкої». Це вчителі, які не припиняють свою роботу, хоча отримують мізерні зарплати. Всі вони, і не тільки вони, не є публічними, не голосні, не запрошені до урядових чи наглядових рад. Але саме вони є тими, хто щодня приймає рішення, в яких совість не винесена за дужки. Це спосіб жити в умовах, коли брехня, вигода і подвійні стандарти стали занадто звичними. І саме вони тримають державу на своїх плечах, але, як не парадоксально, не керують нею.
Отже, совість не є універсальним ресурсом, вона не розподіляється автоматично між громадянами, її не можна внести до законів, затвердити рішенням уряду чи стимулювати грантами. Вона з’являється лише тоді, коли людину бентежить навіть те, що ніхто не побачить. Коли в темряві, без камер і свідків, без примусу і зовнішнього контролю людина робить те, за що не буде соромно дивитися в очі тим, хто поруч.
Однак проблема складається в тому, що цей принцип сьогодні «не модний». Тому про совість не говорять, але саме це і є симптом нашого суспільства. Саме тому давно пора звернутися до теми совісті не як символічного поняття, а конкретного критерію щоденних рішень — особистих, професійних і політичних. Її відсутність помітна вже не тільки в окремих зловживаннях, а атмосфері, коли порушення законів та моральних норм стало частиною звичного порядку. Якщо в країні при владі чиновники без совісті, а частина суспільства живе за тими ж принципами, вона перетворюється на територію без правил. Там поступово зникає довіра, відповідальність, відчуття спільного. Ніхто не захоче служити державі, яка служить лише собі. І врешті-решт вона лишається з законами, але без порядку і без громадян.
