Без житла, майна і грошей: як порятунок ВПО від обстрілів стає початком нового кола виживання
Війна та вимушена евакуація спровокували в Україні безпрецедентну соціальну проблему, масштаби якої держава досі намагається замаскувати за оптимістичними звітами. Соціологічні дані за 2026 рік шокують: серед бездомних, які сьогодні змушені звертатися до благодійників та соціальних служб, 40% — це внутрішньо переміщені особи, а 6% — ветерани, які повернулися з фронту. Замість системної інтеграції ці люди впираються в критичний дефіцит безкоштовного житла, який приймаючі громади не здатні надати.
Гостра фаза кризи розгортається просто зараз під час загострення ситуації в прифронтових областях, де стихійні евакуаційні потоки натрапляють на закриті двері переповнених шелтерів. Оголошуючи масову евакуацію, посадовці ОВА звітують про тисячі «паперових» ліжко-місць, тоді як реальні транзитні центри забиті вщент, залишаючи виснажених людей, літніх громадян та колишніх військових без допомоги.
Від вокзалу до МТП: проблема житлового питання ВПО
Згідно з моніторингом Міжнародної організації з міграції (МОМ), загальна кількість внутрішніх переселенців в Україні сягає позначки близько 3,9 мільйона осіб та має тенденцію зростання. Особлива складність ситуації полягає в тому, що значна частина цих людей змушена облаштовувати свій побут в евакуації тривалий час, тоді як безпекові загострення влітку на Харківщині, Донеччині та Сумщині спровокували нові масові хвилі виїзду українців з прифронтових територій. Такий безперервний потік створює хронічний дефіцит безкоштовного або доступного комунального житла, попит на яке суттєво випереджає спроможність приймаючих громад.
Глибину та специфіку цієї кризи підтверджує спільне дослідження БФ «Деполь Україна», СГ «Рейтинг» та Інституту демографії за 2026 рік, яке фіксує докорінну трансформацію соціального портрета українців, що залишилися без даху над головою. Відповідно до соціологічних даних, воєнні дії та окупація є ключовим тригером втрати житла для 46% українців загалом, а серед внутрішньо переміщених осіб цей показник сягає критичних 84%. У структурі осіб, які потребують підтримки, 40% становлять ВПО, 33% — особи з інвалідністю, 28% — самотні літні люди, а 6% — ветерани. Демографічний зріз демонструє превалювання чоловіків (69% проти 31% жінок), при цьому найбільш вразливою є категорія громадян віком від 41 до 59 років (46%), які стикаються з найбільшими труднощами під час адаптації та реінтеграції на ринку праці.
Гостра фаза цієї проблеми найчіткіше проявляється безпосередньо на великих транспортних вузлах приймаючих міст. На практиці непоодинокими є випадки, коли евакуаційні рейси, приватні перевізники чи волонтерські мікроавтобуси доставляють людей із зони бойових дій до великих міст, залишаючи їх біля вокзалів чи станцій метро без жодного подальшого адміністративного супроводу. Подібний організаційний безлад зумовлений передусім структурною неузгодженістю між різними евакуаційними ланками та критичним перевантаженням чинних транзитних пунктів. Окрім цього, значний відсоток громадян виїжджає в абсолютно стихійному порядку, минаючи офіційні канали реєстрації.
Глибокий аналіз логістичного ланцюжка дозволяє чітко розмежувати зони відповідальності та виявити причини збоїв системи. Благодійні організації та волонтери здебільшого мають фінансовий та технічний ресурс лише для первинного етапу, тобто вивезення людей із небезпечних прифронтових сіл до найближчого великого логістичного хабу, який розташований у великих містах.
Наступний крок, що передбачає довгострокове розселення, за логікою процесу покладається на профільні державні служби, проте координація та обмін даними між цими структурами часто не встигають за реальними темпами прибуття постраждалих. Коли ж люди користуються послугами комерційних перевізників або добираються власним транспортом, державні органи та великі гуманітарні фонди дізнаються про їхню появу лише після особистого звернення новоприбулих, які до того моменту опиняються сам зі своїми проблемами. Якщо міські розподільчі центри заповнені вщент, виникає ситуація браку вільних місць у режимі «день у день», через що виснажені дорогою люди змушені годинами залишатися просто неба біля перонів чи станцій підземки.
Проблема житлового питання додатково посилюється внутрішніми міграційними тенденціями та економічними чинниками. Переважна більшість переселенців цілком природно намагається закріпитися у великих обласних центрах чи економічно активних регіонах, де є реальні шанси знайти роботу, що призводить до тотального браку вільних кімнат у міських притулках. Самостійно орендувати житло на комерційному ринку спроможні менше 10% внутрішньо переміщених осіб, оскільки ціни на квартири у безпечних регіонах залишаються непропорційно високими порівняно з доходами постраждалих. У підсумку люди роками перебувають у місцях тимчасового проживання (МТП), фонди яких поступово зношуються і вимагають капітальних ремонтів, а планові технічні оновлення таких будівель лише тимчасово зменшують і без того дефіцитний ліжковий фонд.
Реагуючи на цей комплексний виклик, Кабінет Міністрів у червні 2026 року вдався до низки жорстких та експериментальних кроків, спрямованих на реформування системи. Урядовці суттєво оновили правила перебування в МТП, заборонивши безкоштовно займати місця працездатним особам, які не мають об’єктивних причин для відсутності працевлаштування. Таке прагматичне рішення покликане оперативно звільнити простір для найбільш вразливих категорій громадян та тих, хто щойно виїхав із зони безпосередніх обстрілів.
Разом з цим у червні стартував державний проєкт «Житло у сільській місцевості», у межах якого місцевим громадам виділяють цільові субвенції для викупу житлових будинків у селах і селищах із подальшим наданням їх переселенцям у безкоштовне користування терміном до 3 років. Крім того, в країні розпочалося масштабне розгортання єдиної цифрової платформи «Поруч», покликаної об’єднати зусилля волонтерів та обласних військових адміністрацій шляхом створення єдиної системи обліку та оперативного бронювання вільних місць по всій території держави.
Неврегульований статус та занедбаний побут: реальний стан місць тимчасового проживання ВПО
Яскравим прикладом соціально-демографічної кризи стала ситуація в Харкові, яка демонструє глибокий дисбаланс між наявними ресурсами міста та реальними потребами людей, що шукають тут прихисток. Офіційні дані фіксують у місті майже 217,5 тисяч зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб, причому цей потік не зупиняється через постійне прибуття нових евакуйованих.
Ситуація ускладнюється масштабними руйнуваннями місцевого житлового фонду, внаслідок яких дах над головою втратили також близько 160 тисяч корінних харків’ян. Цей фактор створює колосальний дефіцит вільного житла, перетворюючи пошук окремої кімнати для родини на практично нездійсненне завдання та змушуючи людей розраховувати винятково на комунальні потужності.
Попри те, що міська влада публічно визнає невідкладність житлової кризи, наявний фонд соціальних об’єктів неспроможний якісно поглинути таку кількість людей. Зараз у Харкові функціонують 57 гуртожитків, проте вони здатні забезпечити дахом трохи більше 7,3 тисячі осіб, що є мізерною часткою від загальної кількості тих, хто потребує допомоги. Сама ж інфраструктура цих тимчасових прихистків, серед яких переважають старі радянські будівлі, колишні школи, дитячі садки та санаторії, абсолютно не пристосована для тривалого перебування сімей. Результати моніторингу правозахисних організацій та скарги переселенців вказують на те, що умови в більшості місць тимчасового проживання балансують на межі побутової кризи.
Слід зазначити, що аналіз ситуації навколо евакуаційного процесу на Харківщині виявляє глибокий когнітивний дисонанс між реальним станом справ на місцях і офіційними рапортами керівництва. З одного боку, координатор транзитного центру Сергій Мусієнко, який безпосередньо приймає людей, констатує критичний дефіцит місць у шелтерах і гуртожитках через масову евакуацію.
З іншого боку, очільник ОВА Олег Синєгубов оперує сухими масштабними звітами, стверджуючи, що наразі напоготові є 800 готових місць, а в разі потреби адміністрація здатна збільшити їхню кількість до 3 000 протягом доби та до 10 000 — протягом п’яти днів. Така полярність поглядів свідчить про серйозний розрив: або в ОВА повідомляють неправдиву інформацію, яка не збігається з фактичною логістикою на місцях, або керівництво не володіє реальною оперативною обстановкою.
Замість системного визнання проблеми переповнених закладів, голова ОВА намагається пояснити критику специфічними запитами, стверджуючи, що люди іноді звертаються з вимогами надати їм окремий приватний будинок, що в умовах війни забезпечити важко. Тим часом реальність транзитного центру, де близько 30% евакуйованих потребують негайної допомоги з базовим розселенням, свідчить про структурну кризу, а не про забаганки громадян. Оголошення посиленої евакуації без узгодження реальних можливостей транзитних хабів з номінальними тисячами ліжко-місць у звітах ОВА вказує на серйозні прорахунки в управлінні гуманітарними ризиками.
Показником системної занедбаності місць розселення ВПО стала нещодавня перевірка, яку Представництво Уповноваженого з прав людини у Харківській області провело в гуртожитку Державного навчального закладу «Регіональний центр професійної освіти швейного виробництва та сфери послуг». На прикладі цього закладу, де зараз мешкає 35 осіб, серед яких 2 дітей, 17 пенсіонерів та 10 людей з інвалідністю, правозахисники зафіксували грубі порушення базових стандартів.
Особливо гострою проблемою стала абсолютна неадаптованість простору під потреби маломобільних мешканців, коли 9 осіб з інвалідністю та 14 пенсіонерів розселили на верхніх поверхах будівлі, яка взагалі не оснащена ліфтовими підйомниками. Мешканці позбавлені безбар’єрного доступу до побутових приміщень і навіть до безпечного укриття, що в умовах прифронтового міста є прямою загрозою для життя. Побутові зручності тут також не витримують критики, оскільки душові та вбиральні мало того, що зовсім не пристосовані під потреби людей із фізичними обмеженнями, а й позбавлені елементарної приватності, а самі кімнати вимагають капітального ремонту.
Юридичні непорозуміння та бюрократичні перепони лише консервують занепад таких об’єктів. Керівництво згаданого гуртожитку мотивує неможливість розпочати відновлювальні роботи неврегульованим юридичним статусом користування приміщенням, через що адміністративні органи та профільні відомства перекладають відповідальність один на одного. Але будь-які організаційні чи майнові складнощі не можуть бути виправданням для порушення прав людини та невиконання обов’язку щодо забезпечення гідних умов життя. За результатами моніторингу правозахисники готують заходи реагування, які мають змусити балансоутримувачів привести цей об’єкт до чинних гуманітарних нормативів.
Проте описаний випадок є лише частиною реальної картини, адже у більшості подібних притулків евакуйовані люди щодня змушені терпіти важкі побутові умови та постійний моральний тиск. Найгострішим каталізатором конфліктів залишається тотальна перенаселеність і відсутність особистого простору, адже в одній кімнаті часто змушені перебувати від 6 до 10 чужих між собою людей. Комунальна інфраструктура таких будівель працює на межі колапсу, тому що на цілі поверхи припадає по одному санвузлу, де стіни вкриті грибком, а гаряча вода постачається за суворим графіком або взагалі відсутня.
Температурний режим у приміщеннях також не відповідає нормам, оскільки через зношені комунікації та старі вікна взимку там панує холод, а в літній період через відсутність вентиляції кімнати перетворюються на задушливі коробки. Побутову картину доповнюють зламані меблі, старі скрипучі ліжка, а також хронічні збої електромережі, яка просто не витримує навантаження від одночасного підключення кухонних приладів.
Додатковим чинником стресу для мешканців стає жорсткий внутрішній режим, який у багатьох закладах нагадує правила закритих установ. Переселенці скаржаться на заборону приймати гостей, обмеження у користуванні пральними машинами чи плитами задля економії енергоносіїв, а також на замикання вхідних дверей вже о 21:00 чи 22:00, що обмежує їхню мобільність та інтеграцію в нормальне життя.
Питання базового життєзабезпечення також викликає чимало нарікань, бо там, де діє централізована система харчування, їжа є низькоякісною та одноманітною, а в притулках із самостійним приготуванням людям хронічно бракує кухонного посуду та елементарних електричних плит для забезпечення потреб усіх мешканців.
Криза довіри до держпрограм: чому переселенці тримаються за завантажені притулки і бояться чергового переїзду
Однак втрата даху над головою, це не єдина біда, яка змушує ВПО виживати у скрутному становищі. Опинившись у чужих громадах, переселенці змушені самотужки вирішувати за що жити та як адаптувати дітей та інтегруватися самим. Комерційний ринок нерухомості диктує жорсткі умови, змушуючи близько 65% сімей віддавати за орендовані квадратні метри та комунальні послуги понад половину свого сімейного бюджету.
Цей житловий тиск супроводжується глибокою кризою на ринку праці, де навички переселенців не збігаються з локальними вакансіями. Кваліфіковані кадри з промислових центрів чи великих міст, евакуювавшись до переважно аграрних регіонів, стикаються з відсутністю пропозицій за своїм профілем, а рівень пропонованих там зарплат часто не відповідає вартості найму навіть скромного житла.
Ситуацію суттєво ускладнює неповороткість державних механізмів та дефіцит соціальної інфраструктури. Будь-яка спроба ВПО змінити фактичну адресу проживання перетворюється на адміністративне випробування, де через технічні збої баз даних або незнання юридичних тонкощів люди миттєво втрачають критично важливу підтримку — державні виплати у розмірі 2 000 гривень на дорослого та 3 000 гривень на дитину, пільги на оплату житлово-комунальних послуг чи доступ до гуманітарних пакетів.
Разом з цим родини з дітьми опиняються в пастці через перевантаженість дитячих садків та дефіцит облаштованих укриттів у школах. Батьки не можуть вийти на повноцінну роботу, оскільки змушені постійно перебувати вдома та забезпечувати нагляд за дітьми, що остаточно позбавляє їх фінансової самостійності.
На тлі цих викликів урядові спроби стимулювати розселення у менш завантажені або сільські регіони стикаються із запеклим внутрішнім опором самих переселенців. Запропоновані програми безкоштовного житла в селах чи пільгова іпотека сприймаються людьми як потенційна пастка через те, що у запропонованих місцях немає перспектив для заробітку, а життя обмежується лише веденням натурального господарства. До того ж більшість ВПО перебуває в стані хронічного синдрому «відкладеного життя», ментально тримаючись за близькість до рідних домівок, навіть якщо ті розташовані під обстрілами у прифронтовій зоні, і плекаючи надію на швидке повернення, що заважає їм пускати коріння на новому місці.
Окрім суто раціональних побоювань, критичну роль відіграє фактор граничного психологічного виснаження та руйнації соціального капіталу. Люди, які за час евакуації вже змінили по два чи три тимчасові прихистки, фізично й морально не мають ресурсу знову проходити коло адаптації, шукати нових лікарів та переводити дітей до інших навчальних закладів. На місці свого проживання вони вже встигли вибудувати крихку, але дієву мережу виживання. Черговий переїзд означає повне анулювання цих зв’язків та вихід у зону невідомості, яка підживлюється тотальною недовірою до ефективності нових державних ініціатив, ваучерів чи обіцянок підтримки, через що переселенці воліють триматися за вже перевірену, хоч і скрутну реальність.
Криза розселення ВПО чітко засвідчує, що спроба розв’язати глибоку гуманітарну катастрофу суто інструментами обліку та директивними переселеннями зайшла у глухий кут. Перетворення тимчасового прихистку на багаторічну форму існування поступово вимиває залишки соціального капіталу постраждалих українців, консервуючи бідність та психологічну апатію як всередині перенаселених кімнат, так і в економічно ізольованих селах.
Колапс координації та занедбаний стан місць тимчасового проживання наочно доводять, що система підтримки ВПО потребує негайного переходу від паперових звітів до реального аудиту. Коли посадовці намагаються списати структурну кризу розселення на нібито завищені вимоги громадян, вони лише консервують занепад шелтерів та штовхають людей на межу бездомності. Урядові експерименти з цифровізацією обліку чи обмеженнями перебування в МТП не матимуть сенсу, доки регіональні адміністрації оперуватимуть номінальними тисячами ліжко-місць замість володіння реальною обстановкою на вокзалах. Держава має негайно повернутися до реальної допомоги ВПО, які в одну мить втратили власні домівки, гроші та все нажите роками майно, а натомість отримали повну невизначеність, відсутність роботи та щоденну боротьбу за базове виживання.
