Опитування European Pulse, проведене для POLITICO, зафіксувало політичний зсув, який ще кілька років тому виглядав малоймовірним: у низці ключових країн Європи США сприймаються не як союзник, а як джерело ризику. Причому показово, що за рівнем “загрозливості” у чотирьох із шести досліджених країн США вже навіть випередили Китай.
Ймовірніше за все, це не ситуативна реакція на окремі рішення Вашингтона, які багатьом видаються позбавленими здорового глузду. Скоріше йдеться про більш глибоку трансформацію – перегляд самої ролі США в європейській уяві про безпеку, економіку і політику.
Ерозія образу “безумовного союзника”
Красномовним є вже навіть базовий статистичний розподіл: лише 12% респондентів у шести країнах називають США “близьким союзником”, тоді як 36% – “загрозою”. В Іспанії, Італії, Бельгії та Німеччині американський фактор випереджає китайський за рівнем тривожності. Винятками залишаються лише Франція і Польща.
Дані опитувань демонструють розмивання трансатлантичного консенсусу, який сформувався після Холодної війни і тривалий час здавався основою європейської безпеки. Якщо раніше США “за замовчуванням” були позитивною величиною, то тепер вони дедалі частіше оцінюються в категоріях вигоди, ризику і конкуренції, практично так само, як і інші центри сили.
Дві оптики сприйняття: страх і конкуренція
Опитування також дозволило побачити, що негативне сприйняття США не є однорідним. Воно складається з двох різних, іноді навіть протилежних оптик бачення.
Перша – емоційна, пов’язана з категорією “загроза”. Вона найвиразніше представлена в Іспанії (51%) та Італії (46%). Тут ідеться про недовіру до політичної непередбачуваності Вашингтона, страх втягування в конфлікти, а також чутливість до теми суверенітету. У цих країнах США сприймаються як сила, здатна нав’язувати порядок денний навіть союзникам.
Друга оптика – раціональна і пов’язана з образом «конкурента». Вона особливо помітна у Франції та Німеччині, де значні частки респондентів бачать у США не стільки загрозу, скільки системного суперника – економічного, технологічного і геополітичного. У цьому випадку йдеться не про емоційне відторгнення, а про “нормалізацію” сприйняття: США – це партнер, який здатний обмежувати.
Саме поєднання цих двох підходів і дає той результат, який показує інфографіка: у більшості країн сума “загроза + конкурент” перевищує 60%.
Польський виняток і фактор Росії
На цьому тлі різко вирізняється Польща. Тут лише 13% бачать у США загрозу, натомість домінують категорії “партнер” і “близький союзник”. Це варто трактувати як наслідок геополітичного досвіду.
Для Польщі вагомим фактором залишається Росія, яку 70% опитаних у цілому по вибірці визначили як головну загрозу. За таких уявлень США сприймаються передусім як гарант безпеки в рамках НАТО. Економічна конкуренція чи політичні розбіжності відходять на другий план.
Як бачимо, усе це створює асиметрію всередині Європи: східний фланг зберігає класичну атлантичну оптику, тоді як західний дедалі більше схиляється до автономного бачення.
Парадокс європейської безпеки
Одним із найцікавіших результатів опитування стало виявлення внутрішньої суперечності у ставленні європейців до оборони.
З одного боку, 86% респондентів вважають, що Європа має розвивати власні оборонні спроможності, а 69% підтримують ідею спільних збройних сил. Це означає, що ідея стратегічної автономії фактично стала мейнстримом.
З іншого боку, готовність до особистої участі у війні набагато нижча: лише 19% готові взяти до рук зброю у разі нападу на власну країну. Майже половина віддає перевагу допоміжним ролям, а частина – взагалі дистанціюється.
Цей розрив між політичною підтримкою і особистою готовністю створює структурну проблему для європейських урядів: суспільства погоджуються з необхідністю посилення оборони, але не готові оплачувати її повною мірою – ні фінансово, ні особисто.
Чи готові європейці в разі необхідності захищати країну НАТО?
Підтримка колективної оборони в Європі залишається високою, однак за цією формальною згодою приховується суттєва нерівномірність у рівні рішучості. У всіх шести країнах більшість респондентів погоджується з необхідністю відправлення військових сил для захисту союзника по НАТО у разі нападу, проте інтенсивність цієї підтримки помітно варіюється. Найвищі показники демонструють Бельгія, Німеччина, Польща та Іспанія, тоді як Франція і особливо Італія виглядають стриманіше. Це вказує на те, що консенсус щодо союзницьких зобов’язань зберігається на декларативному рівні, але готовність до їх практичної реалізації не є однорідною.
Ключовою виявляється різниця між безумовною та умовною підтримкою. У Німеччині найвищою є частка тих, хто готовий діяти “беззастережно”, що свідчить про більш чітке сприйняття колективної оборони як прямого обов’язку. Водночас у Франції, Італії та частково Польщі переважає обережніше «так, імовірно», яке скоріше відображає згоду з принципом, ніж готовність до негайної військової участі.
Український фактор як лінія розлому
Опитування також фіксує поділ європейців у ставленні до підтримки України. Європейці розділені майже на три рівні частини: ті, хто вважає допомогу недостатньою, достатньою і надмірною.
Прикметно, що ці відмінності багато в чому корелюють із загальним ставленням до США. У країнах, де сильні скептичні настрої щодо Вашингтона, частіше звучить і критика обсягів підтримки України. Там же, де США сприймаються як ключовий союзник, підтримка Києва виглядає безальтернативною.
Причини зсуву: політика, економіка, стиль лідерства
Зміна сприйняття США не виникла на порожньому місці. Вона пов’язана з кількома факторами.
По-перше, політична непередбачуваність Вашингтона, зокрема після повернення до влади Дональд Трамп, підважує довіру до довгострокових зобов’язань, включно з питаннями НАТО.
По-друге, економічний протекціонізм і тарифні конфлікти посилюють відчуття конкуренції між США та Європою.
По-третє, розходження у підходах до міжнародних криз, зокрема щодо Ірану, підкреслюють, що трансатлантичні інтереси більше не є автоматично спільними.
Загалом дані European Pulse не свідчать про розрив між Європою і США. Вони говорять про інше – про перехід від відносин, заснованих на довірі й історичній інерції, до відносин, що дедалі більше нагадують прагматичне співіснування.
США залишаються ключовим гравцем європейської безпеки. Але водночас вони перестають бути винятковими і стають одним із центрів сили, з яким доводиться одночасно співпрацювати, конкурувати і, подекуди, стримувати.
І саме ця багатовимірність, а не проста зміна настроїв, є головним результатом зафіксованого зсуву.
