Повномасштабна війна змусила українську державу повністю переглянути систему бюджетних пріоритетів. Оборона, безпека, підтримка армії стали безумовним центром ухвалення фінансових рішень. На цьому тлі зростання видатків на охорону здоров’я виглядає, на перший погляд, позитивною новиною: у 2026 році держава планує спрямувати на медицину понад 256 млрд грн – найбільшу суму за весь період незалежності.
Однак за цими абсолютними цифрами приховується значно менш оптимістична картина. Відносні показники свідчать: медицина у воєнні роки втратила статус одного з ключових бюджетних пріоритетів і фактично опинилася на “другому фронті” державної політики.
Довоєнна інерція: обмежені ресурси, але стабільні частки
У 2018–2019 роках українська система охорони здоров’я перебувала у фазі реформи та інституційного перезапуску. Видатки з державного бюджету тоді коливалися в межах 87–98 млрд грн, а частка МОЗ у загальних бюджетних витратах стабільно становила близько 9%.
Ці показники не можна було назвати високими – Україна і тоді суттєво відставала від європейських стандартів. Водночас держава демонструвала відносну послідовність: фінансування медицини не «проїдали», а система державних гарантій через НСЗУ лише формувалася, закладаючи довгострокову модель «гроші йдуть за пацієнтом».
Пандемія як момент істини для медицини
COVID-19 став першим серйозним тестом для української медицини – і для бюджетної політики загалом. У 2020–2021 роках держава була змушена різко наростити витрати: до 133 млрд грн у 2020-му та 172 млрд грн у 2021-му. Частка медицини в бюджеті сягнула 10,5%, а згодом – майже 12%.
Це був короткий, але показовий період, коли охорона здоров’я стала беззаперечним пріоритетом. Саме тоді стало очевидно: система може працювати ефективніше, якщо держава готова вкладати в неї ресурси не за залишковим принципом, а як у критичну інфраструктуру національної безпеки.
Війна: зростання сум – падіння пріоритету
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році радикально змінило бюджетну архітектуру. Формально видатки на медицину навіть зросли – до майже 196 млрд грн. Але водночас їхня частка у загальному бюджеті обвалилася до 6,5%.
Цей тренд лише посилився у наступні роки. У 2023-му частка медицини знизилася до 5,3%, у 2024-му – до 5,4%, а у 2025-му – до 4,8%. Фактично йдеться про майже дворазове скорочення бюджетної “ваги” охорони здоров’я порівняно з пандемічним періодом.
Це означає просту річ: навіть коли держава знаходить більше грошей у номінальному вимірі, медицина програє конкуренцію іншим статтям – передусім обороні, обслуговуванню боргу та соціальним трансфертам.
Європейський контекст: не питання війни, а вибору
Для порівняння: у країнах Європейського Союзу витрати на охорону здоров’я стабільно становлять близько 10–11% ВВП і в середньому 14–15% усіх державних видатків. Навіть у кризові періоди – пандемії, енергетичні шоки чи геополітичну нестабільність – медицина залишається однією з найбільш захищених статей бюджету.
Україна ж у воєнні роки фактично повернулася до логіки виживання системи, а не її розвитку. Частка витрат на охорону здоров’я суттєво нижча не лише за європейську, а й за власні показники 2020–2021 років.
НСЗУ тримає систему, але не вирішує проблему
Програма медичних гарантій НСЗУ залишається ключовою опорою системи. Саме через неї держава фінансує лікування, реабілітацію, психіатричну допомогу, онкологію, кардіохірургію, а згодом і профілактичні скринінги для людей віком 40+.
У 2026 році через НСЗУ планується підвищення зарплат лікарів первинної та екстреної допомоги, додаткові кошти для прифронтових регіонів, розширення програми “Доступні ліки”. Це правильні кроки, але вони не змінюють фундаментальної проблеми: система працює в умовах хронічного дефіциту відносного фінансування.
Ціна недофінансування – відкладені наслідки
Медицина – це сфера з відкладеним ефектом. Скорочення частки фінансування сьогодні означає зростання смертності, інвалідності та втрати людського капіталу завтра. У воєнний час ці ризики лише посилюються: країна має справу не лише з пораненнями, а й з психологічними травмами, хронічними захворюваннями, наслідками стресу та бідності.
Формула “спочатку перемога, потім здоров’я” є небезпечною ілюзією. Без системної інвестиції в охорону здоров’я перемога може виявитися пірровою – з виснаженим населенням і перевантаженою соціальною системою.
Політичний вимір: чому медицина програє у бюджетних переговорах
Скорочення відносної частки видатків на охорону здоров’я у воєнні роки – це не прямий наслідок війни, а результат обраних пріоритетів. Це результат політичних рішень, ухвалених у трикутнику “уряд – міжнародні донори – жорсткі бюджетні обмеження”.
Для МВФ ключовим пріоритетом залишається макрофінансова стабільність, а не розширення соціальних видатків. Європейські донори підтримують медицину переважно через гуманітарні й цільові програми, не інтегруючи ці кошти у сталу бюджетну модель. Усередині країни медицина програє конкуренцію обороні та соціальним виплатам, не маючи достатньої політичної ваги у бюджетних переговорах.
У результаті охорона здоров’я залишається сферою, яку держава готова підтримувати, але не посилювати. Це дозволяє системі не зламатися, але не дає їй розвиватися чи відповідати масштабам воєнних і післявоєнних викликів.
Така логіка несе стратегічний ризик: Україна може вийти з війни з армією, що вистояла, але з населенням, виснаженим фізично й психологічно. А це вже питання не соціальної політики, а довгострокової національної безпеки.
Тож зростання видатків на медицину у гривнях не повинно вводити в оману. Реальна картина – це падіння пріоритетності охорони здоров’я в структурі державного бюджету. Україна воює не лише за території, а й за людський капітал. І саме медицина є тією сферою, де компроміси сьогодні формують обмеження на десятиліття вперед.
