Структурний провал держуправління: мільйони ВПО і відсутність єдиного органу, який має за них відповідати
Кожного дня в умовах тривалої війни кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні зростає, а разом з нею і хаос у державних структурах. Мільйони громадян опинилися фактично в адміністративному вакуумі, бо не знають, куди звертатися за допомогою, чому затримуються виплати і хто відповідає за їхні базові потреби. Формально існують десятки тисяч заяв політиків про допомогу ВПО, бюджети в мільярдах гривень і програми, але реальність виявилася іншою. За всі роки війни держава так і не спромоглася створити єдиний орган, який би системно відповідав за політику щодо тимчасово окупованих територій та за захист прав переселенців.
Статистика внутрішньої міграції та провали державного управління
Кількість внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні зростає щодня, що стає маркером того, як повномасштабне вторгнення РФ продовжує розривати на шматки соціальну й адміністративну тканину держави. Проте за всі ці роки війни Україна так і не створила єдиного органу, який би системно відповідав за політику щодо тимчасово окупованих територій та за захист прав переселенців. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявив про це як про щоденну реальність. Після ліквідації профільного міністерства без створення ефективної альтернативи 4,6 млн громадян зі статусом внутрішньо переміщених осіб фактично опинилися в адміністративному вакуумі. Люди не знають, де отримати інформацію, чому затримуються виплати і хто саме має відповідати за їхні базові потреби.
Частину повноважень, які колись були зосереджені в одному відомстві, сьогодні розмито між різними інституціями настільки, що визначити відповідального часом складніше, ніж знайти житло в переповненому хабі. Ця розпорошеність стала кардинальною помилкою, і хоча в його офісі Омбудсмана з 2022 року працює спеціальний департамент із захисту прав постраждалих від агресії, цілком зрозуміло, що він не може підмінити державний виконавчий орган. Брак алгоритмів від моменту, коли людина вирішує евакуюватися, до того, як вона має інтегруватися в нову громаду, формує простір хаотичних рішень, де відповідальність розчиняється і виникають системні збої.
Сучасне розселення ВПО створює картину, схожу на карту епіцентрів, де густо заповнені регіони межують з територіями, звідки люди виїхали. Дніпропетровська область стала місцем проживання 557 тис переселенців, Харківська — 415 тис, Київ — 348 тис, Київська область — 324 тис. Західні області приймають менше — від 60 тис до 150 тис, але забезпечують роботою в сферах, де попит стабільний. На півдні, зокрема у Херсонській області, кількість переселенців зменшилася після деокупації, проте масштаб мінної небезпеки стримує тих, хто теоретично міг би повернутися.
Київ став показовим прикладом того, як міста змінюються під тиском внутрішньої міграції. Кількість переселенців зросла з 170 тис у 2022 році до понад 433 тис у 2025 році. Столиця працює як магніт, який притягує людей можливостями, але водночас ускладнює конкуренцію за житло й роботу.
Понад 25 % переселенців переїжджають у межах власного регіону. Так 53 % налічується у Харківській області, 48 % у Запорізькій області, 44 % у Дніпропетровській області, 35 % у Сумській області, 31 % у Миколаївській області. Це внутрішнє переміщення менш помітне, але таке ж значиме, бо люди рятуються, не полишаючи область, хоча лінія фронту часто за десятки кілометрів.
Соціальний профіль населення, що переміщується, теж говорить сам за себе, оскільки більше всього налічується жінок – 2,7 млн, чоловіків – 1,8 млн, 3,7 млн — особи віком від 18 років та понад 837 тис — діти та підлітки до 18 років. Це трансформує ринки праці, школи, лікарні і навіть структуру громад, у яких переселенці становлять істотну частку населення.
Водночас державні й місцеві служби не мають узгодженого механізму дій під час евакуації. Заступниця міністра соціальної політики Олена Кірієнко вказує на очевидні провали, на кшталт браку місць для маломобільних груп, відсутності правил евакуації людей із тваринами, неузгодженості фінансової допомоги, коли одні отримують більше, ніж їм належить, а інші залишаються поза системою підтримки. Прикро визнавати, що всі ці структурні дефекти проявляються щоразу, коли ситуація загострюється.
У підсумку маємо майже 5 млн українців, які досі не можуть повернутися додому. І хоча громади адаптуються, а соціальні служби постійно розширюють можливості, відсутність єдиного державного органу, здатного координувати політику щодо переселенців та тимчасово окупованих територій, перетворює цю кризу не просто на гуманітарний виклик, а на тест для системи управління. І поки що цей тест держава провалює.
Як цифри про переселенців вводять в оману
Україна сьогодні оперує цифрами про внутрішньо переміщених осіб, які нагадують не статистику, а її подобу. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), станом на грудень 2025 року в Україні налічується близько 3,7 млн внутрішньо переміщених осіб. Понад 5, 9 млн українців виїхали за кордон, частина повернулася у деокуповані громади, а ще одна частина, що становить приблизно 128 тис, була змушена переміститися у листопаді після масованих ударів по енергетиці. При цьому Міністерство соціальної політики фіксує іншу кількість переселенців – 4,6 мільйона. Посадовці пояснюють це тим, що начебто не всі ВПО подають заяви та існує різна методологія підрахунків. Звучить це дивно, бо при бажанні можна було все точно підрахувати. Цікаво, якщо немає точних розрахунків, яким чином плануються виділення бюджетних коштів на потреби ВПО. Як виявляється, це питання є риторичним.
Проблема починається з того, що дані Міністерства соціальної політики затягують за собою довгий шлейф довоєнної статистики. Тоді значну частку зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб становили так звані «пенсійні туристи» (люди, які проживали на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, але приїжджали на контрольовану частину лише по пенсію чи соціальні виплати – ред.).
Наприклад, у таблицях Мінсоцполітики перше місце за кількістю ВПО займає Донецька область із 522 тис зареєстрованих осіб, а серед лідерів — Луганська область з 271 тис. На практиці ж у Луганській області, де станом на липень 2024 року під українським контролем залишалося лише близько 5 % території, просто фізично не може бути стільки переселенців. Більше того, у багатьох громадах населення взагалі залишилося мінімальне, і говорити там про реєстрацію ВПО, все одно що шукати тінь у затемненій кімнаті.
Така сама історія з частиною Донецької області, де територія велика, але переселенці не осідають у прифронтових районах. Люди йдуть далі на захід, а от записи у базі залишаються, що створює завищену цифру, яка роками жила своїм окремим життям. До повномасштабного вторгнення офіційно нараховували близько 1, 5 млн зареєстрованих ВПО. Експертні оцінки тоді показували, що реальними переселенцями була лише приблизно половина з них, а інша половина являє собою згаданих «туристів», які їздили по виплати.
Та й після лютого 2022 року статистика не стала точнішою. Приблизно 3 млн людей зареєструвалися як переселенці у перші тижні та місяці великої війни. Проблема в тому, що значна частина тих, хто виїхав із Києва та області у лютому-березні, давно повернулася, але з реєстру не знялася. Тож якщо скласти приблизно 3 млн нових переселенців після вторгнення з 750 тис реальних довоєнних, виходить близько 3,7 млн. Ця цифра співзвучна з результатами досліджень Міжнародної організації з міграції, яка, аналізуючи вікову структуру, теж вказує на те, що довоєнні дані були суттєво «засмічені» людьми пенсійного віку, котрі не переміщалися.
Проте складність полягає у тому, що жодна з методик, доступних державі сьогодні, не дає повної картини. Одні експерти формують оцінки, аналізуючи вікові та соціальні зрізи, інші — через опитування місцевих жителів, яких просять назвати кількох найближчих знайомих і з’ясувати, де ті перебувають зараз. Обидва підходи дають різні деталі, але однаково вказують на спільний знаменник, де реальних переселенців менше, ніж офіційно зареєстрованих, а системи, що мала б забезпечувати точність, не існує.
Отже, закономірно виникає запитання, що саме держава має фіксувати й аналізувати? Йдеться про реальні потреби переселенців, на кшталт доступного житла, можливості працевлаштування, медичних послуг, умов оренди чи проживання у центрах тимчасового розміщення. Не менш важливим є й середовище, до якого вони потрапляють, як місцеві мешканці сприймають новоприбулих і як самі переселенці адаптуються до нових правил життя. Саме такі щоденні, на перший погляд дрібні обставини й визначають, чи зможе людина вкоренитися в новій громаді, чи надовго залишиться у стані невизначеності.
У результаті Україна сьогодні ухвалює рішення на основі даних, які наполовину складаються з реальності, а наполовину з привидів минулої епохи обліку. І поки держава не налагодить сучасну, гнучку та регулярну систему збору інформації про переселенців, реальні масштаби внутрішньої міграції так і залишатимуться полем припущень, а не точних вимірів.
Соціальні та житлові проблеми ВПО
Цілком зрозуміло, що питання повноцінного збору даних має бути не бюрократичною формальністю, а інструментом виживання цілих громад. Для реального розуміння перебігу інтеграції та розробки швидких, дієвих рішень приймаючим громадам потрібна не інтуїція, а системні вимірювання. Саме такий підхід передбачений Стратегією державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2025 року, яка чітко вимагає регулярного моніторингу забезпечення потреб ВПО.
У цьому контексті варто розглядати дослідження, проведене Київською обласною державною адміністрацією. Воно стало першою спробою впорядкувати дані відповідно до методичних рекомендацій, затверджених Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 288 від 13 вересня 2024 року. І хоча це лише початок, результати вже демонструють, що без якісної статистики неможливо побачити реальну масштабність проблем, а без розуміння проблем — неможливо їх вирішити.
Матеріальна мапа життя внутрішньо переміщених осіб сьогодні виглядає як діаграма виживання, де більшість респондентів розташована на найнижчих щаблях. За власними оцінками, 52% людей ледве зводять кінці з кінцями й витрачають майже всі свої доходи на харчування. Ще 13% змушені економити навіть на їжі , що фактично є прямою ознакою бідності. Реально комфортно почуваються лише 3%, які можуть дозволити собі покупку техніки, і ще 1%, для яких доступні витрати понад базовий набір. Таким чином, більш як чотири з п’яти переселенців живуть у режимі щоденного обмеження, а базові потреби повністю закриті щонайбільше у кожного п’ятого.
Ситуація різко погіршується з віком. Серед людей старше 55 років 76% живуть на межі бідності, причому 17% із них вистачає лише на їжу, а 58% – тільки на харчування без можливості закрити інші потреби. Пенсія не рятує та й робота теж не завжди гарантує кращий рівень життя, адже понад половина працюючих ВПО зізнаються, що зарплати вистачає лише на продукти (48% ).
Гендерний зріз дає ще одну тривожну лінію: 68% жінок і 60% чоловіків оцінюють свій добробут як критично низький. Жінки помітно більш уразливі частково через одноосібну відповідальність за дітей, частково через обмежені можливості працевлаштування. Молоді мами стикаються з банальною, але системною проблемою, де 5% не можуть вийти на роботу, бо немає з ким залишити дитину. У групі переселенок віком 18–35 років про це заявили 18%, у віці 36–55 років — 10%.
Зайнятість загалом залишається слабким місцем, оскільки працюють лише 40% переселенців, причому лише 26% мають офіційне повне працевлаштування. Ще 4% працюють частково, а 10% — без договорів, у тіні. Це означає відсутність сплати внесків, соціальних гарантій і ризик залишитися без зарплати в будь-який момент. У найбільш економічно активній групі знаходяться люди віком 36–55 років, серед яких працюють 66%, але лише 42% офіційно.
Рівень вимушеної безробітності серед ВПО значний: 10% хочуть працювати, але не можуть знайти місце. Лише 2% зареєстровані в центрах зайнятості, інші перебувають у простої (2%), шукають роботу самостійно – 4% або вже опустили руки – 2%. У молоді від 18 до 35 років без роботи залишаються 18%, у середньому віці — 11%, у старшій групі — 3%. Найчастіші перепони, які зазначають респонденти є низька зарплата (15%), велика відстань (7%) та ейджизм. Останній особливо дошкуляє людям старше 65 років, оскільки 36% із них чули відмови через вік, а також групі 55–64 років (22%).
Житлове питання має окрему історію, яка визначає якість життя і можливість інтеграції. Лише 2,5% переселенців заявили, що не потребують жодної допомоги з житлом. Решта чітко окреслює свої очікування: 45% хочуть компенсацію або фінансову підтримку на купівлю житла, 28% — допомогу з орендою, 26% — доступ до тимчасового соціального житла. Готовність інвестувати у власне житло теж є, хоча й скромна: 11% цікавляться орендою з правом викупу, 7% — субсидованим придбанням, 5% — пільговими кредитами, а 3% — отриманням земельної ділянки.
Попри всі складнощі, більшість переселенців продовжують облаштовуватися на новому місці: 82% не планують переїжджати в найближчі 6 місяців. Проте участь у житті громад залишається мінімальною, оскільки лише 17% долучалися до місцевих процесів. Ще 19% хотіли б, але не мають можливості або не знають, як це робити. Понад 60% залишаються осторонь, частково через втому, частково через недовіру до інституцій.
За результатами всеукраїнського дослідження «Актуальні проблеми ВПО» , 27% переселенців зіштовхуються зі стигмою у повсякденних ситуаціях, і це вже не поодинокі інциденти, а сталий соціальний симптом. 57,1% переселенців говорять про напруженість у контактах із місцевими жителями. Тобто навіть побутова взаємодія, наприклад, у магазинах, під’їздах, лікарнях, може перетворюватися на нагадування про «чужість».
На другому місці розташувалася дискримінація стосовно житла, бо 33,9% натрапляють на недовіру або відверті відмови, коли шукають місце для оренди. Нерідко під приводом «вже здано» ховається проста небажаність мати справу з людьми, які втекли від війни. Не краща ситуація й у контактах з тими структурами, що мали б допомагати. 26,8% переселенців відчули упереджене ставлення з боку посадовців чи соціальних служб. Для тих, хто приходить по довідку, соціальну допомогу чи консультацію, стикаючись із недружністю або зверхністю, це перетворюється на додатковий бар’єр у доступі до елементарних послуг.
Ринок праці теж не бездоганний, оскільки 23,8% людей фіксують упередження під час спроби знайти роботу. Ідеться не лише про формальні відмови, а про ті часті випадки, коди роботодавці пропонують вакансії, які навіть близько не відповідають кваліфікації переселенців, або мотивують відмову віком кандидата. Ейджизм, як показує статистика, чіпляється як до старших, так і до молодших, створюючи замкнене коло нерівних можливостей.
До цього додаються інші щоденні труднощі, на кшталт мізерного вибору вакансій, роботи, що знецінює професійний досвід, постійного балансування між тим, що люди можуть робити, і тим, що їм фактично пропонують. Тож за кожною цифрою з цього переліку стоїть не абстрактна соціальна проблема, а конкретна людина, яка, замість того щоб почати нове життя, змушена доводити, що вона не тягар.
Як бачимо, загальна картина показує системну бідність, слабку інтегрованість на ринку праці та величезні житлові потреби. Чиновникам варто зрозуміти, що всі ці цифри є індикаторами того, що сьогодні внутрішньо переміщені особи живуть у режимі постійної нестабільності. Вони не планують втекти з приймаючих громад, але й не мають ресурсів для повноцінного нового старту. А отже, без чіткої державної політики, від зайнятості до житла, десятки тисяч сімей і надалі балансуватимуть між виживанням і відкладеним життям.
Від заявки до реальності: куди зникають гроші на житло ВПО
Бюджетні десятки мільярдів гривень і понад 4,5 млн внутрішньо переміщених осіб. Логічно було б очікувати, що кожен з них матиме дах над головою. Насправді ж сотні тисяч ВПО продовжують жити в очікуванні, а державні програми фактично залишаються на папері. Лише у 2022 році допомога на проживання ВПО коштувала бюджету 53,5 млрд грн, а програми компенсацій та соціальної підтримки так і не змогли системно закрити житлові потреби.
Єдина база даних ВПО (ЄІБД) мала б стати інструментом контролю, де має бути зафіксовано і статус переселенця, і житлові потреби. Але формулювання «житлова потреба» виявилося пустим звуком, бо адміністрація бази не знає, що саме вказували ВПО. Станом на серпень 2025 року в системі було 220 тис активних заяв із позначкою «житлові потреби», а всього подано 528,9 тис заяв з 2022 року. І за 3,5 роки держава закрила лише 63 потреби, що цілком очевидно вказує на катастрофу системи.
Міністерство розвитку громад наводить інші цифри, де у черзі на тимчасове житло станом на кінець 2024 року було 23,1 тис осіб, а фактично забезпечено житлом за три роки 4,2 тис осіб. Розрив між 220 тис заяв у ЄІБД і 23 тис у черзі показує, що держава не має чіткої класифікації житлових потреб і не може спланувати бюджет ефективно.
Попри хаос, деякі інструменти все-таки працюють. Житлові сертифікати та компенсації ветеранам-ВПО мають високу конверсію у реальне житло. Станом на червень 2025 року видано 4 419 сертифікатів на 6,1 млрд грн. Ветерани-ВПО у 2023–2024 роках отримали компенсації 4 079 осіб, житло придбали 3 414. На противагу цьому програма іпотеки «єОселя», яка мала б стати масовим інструментом, профінансувала лише 340 договорів з понад 140 тис заявок, тобто менше 1% від попиту.
Причини провалу очевидні і вказують на відсутність чіткої категоризації «житлових потреб», розрізнені реєстри, відсутність аналітики ефективності, уповільнені цикли реалізації проєктів. В результаті за 2022–2024 роки житло або фінансову підтримку отримали щонайменше 8 896 заявників, з урахуванням компенсацій — 13 315 осіб. Це всього 6% від 219,4 тис. заявок у ЄІБД і менше 0,3% від загальної кількості ВПО.
На цьому фоні уряд запускає новий проєкт соціального орендного житла з кредитом 200 млн євро від ЄІБ. Але варто розуміти, що кожна гривня повинна працювати на реальне закриття потреб, а не на статистику. Для цього необхідно інтегрувати реєстри, прозоро відбирати громади та об’єкти будівництва, робити ставку на перевірені інструменти та прив’язати кожну програму до KPI. Без цих змін нова позика ризикує стати дорогим бюрократичним провалом, а не шансом перетворити кризу на точку відліку нової соціальної політики. Кожна гривня, витрачена на житло для ВПО, має працювати на максимальний результат, тобто реальне житло, стабільне життя та інтеграцію в громаду.
Ситуація з внутрішньо переміщеними особами в Україні є показником глибокої системної кризи державного управління. Кожен день війни створює нові хвилі переміщень, а держава досі не змогла налагодити ефективний механізм обліку, координації та забезпечення базових потреб переселенців. Відсутність єдиного органу, який би відповідав за політику ВПО, розпорошеність повноважень і хаотичність програм допомоги перетворюють мільйони людей на «невидимих» для системи.
