Під час війни, коли щодня зникають люди, а масштаби втрат постійно зростають, система ідентифікації загиблих є критичною інституційною потребою. Кожне ім’я в реєстрі відображає людину, яку потрібно зафіксувати і повернути родині. Україна давно зіткнулася з проблемою, коли традиційні підходи вже не можуть впоратися з обсягом втрат, а відсутність оперативної і надійної системи створює невизначеність для тисяч сімей. Тому державні та міжнародні структури будують механізми, здатні одночасно опрацювати десятки тисяч випадків, поєднуючи сучасні технології, лабораторні ресурси та координацію на рівні держави. Цей процес визначає як гуманітарну відповідальність, так і здатність країни трансформувати хаос втрат у системну роботу з пам’яттю і правими питаннями.
Втрачені, але не забуті: система ідентифікації загиблих у масштабі війни
Понад 70 000 українців у Реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин є цифрою, яка зростає майже синхронно з тривалістю війни й охоплює військових, цивільних і дітей, кількість яких коливається в межах 2 470–2 740. Однак варто розуміти, що це не просто рухома статистика, а радше дзеркало системної травми, у якій держава, родини й інституції змушені співіснувати з невизначеністю. Реєстрація триває постійно, дані уточнюються, але загальна тенденція залишається незмінною, бо масштаб зникнень значно перевищує спроможності швидкого пошуку. Кожне нове ім’я в списку означає чиєсь життя, розірване між полоном, смертю або тривалим мовчанням, яке багатьом не дає ні надії, ні остаточної відповіді.
Шлях від зникнення до повернення тіла складається з етапів, кожен з яких пов’язаний з ризиком, затягуванням і залежністю від обставин, на які родини не мають жодного впливу. На полі бою тіла загиблих намагаються евакуювати побратими або бойові медики, часто під повторним обстрілом. Однак у «гарячих точках» це не завжди можливо, а після окупації територій стало практично нереальним.
Інституційно цей процес з 2014 року зосереджений у межах проєкту, який починався як гуманітарна місія «Чорний тюльпан», а згодом трансформувався в державний механізм «Евакуація 200», зараз відомий як «На щиті». Пошукові місії починаються з роботи саперів і проводяться в зонах, де ще не працювали підрозділи ДСНС. Кожен вихід на місцевість перетворюється на роботу в умовах мінної небезпеки й обмеженої інформації, адже координати останнього контакту часто виявляються неточними, а радіус пошуків може збільшуватися з кількох сотень метрів до кілометрів.
Навіть після евакуації тіл проблема не зникає, а лише переходить у площину ідентифікації, яка в Україні фактично замкнена на одну структуру — Експертну службу МВС. Лише 10 регіональних центрів мають повноцінні ДНК-лабораторії, ще 14 працюють із забором зразків у родичів, що при навантаженні в десятки тисяч справ перетворює ідентифікацію на повільний і виснажливий процес. Завдяки ДНК-лабораторіям ANDE, які Національна поліція отримала від США, час ідентифікації загиблих внаслідок бойових дій скоротився до 90 хвилин. Однак ситуація ускладнюється тоді, коли у загиблих не залишилося кровних родичів. За таких умов експерти змушені шукати непрямі докази у вигляді старих ДНК-тестів, чи то побутових предметів на кшталт зубної щітки, якщо є впевненість у їхній належності.
З квітня 2025 року в Україні запрацював механізм ідентифікації загиблих і пошуку зниклих безвісти. Йдеться про автоматизовану систему обліку та зберігання біологічного матеріалу військовослужбовців ЗСУ, яку розгорнули спільно кілька структур Міноборони та Командування Сил логістики, і яка до кінця року має охопити 225 тисяч зразків. Фактично держава намагається зафіксувати те, що у воєнних умовах надто часто зникає безслідно, а саме чіткий і перевірюваний зв’язок між людиною та її ідентичністю.
Система автоматизує два базові, але критично важливі процеси: облік самих тест-наборів і контроль за рухом відібраного біоматеріалу. Зразки букального епітелію відбирають безпосередньо у військових частинах, після чого вони надходять до Центру обліку геномної інформації, де їхнє зберігання, терміни й доступ фіксуються в цифровій системі SAP. У разі загибелі військового або його зникнення уповноважені структури можуть оперативно отримати доступ до вже наявного зразка, не витрачаючи тижні чи місяці на додатковий забір і пошук родичів.
Цей підхід змінює логіку ідентифікації, адже держава більше не реагує постфактум, а намагається працювати на випередження. Як пояснюють у МВС, нині в Україні достатньо власних потужностей, щоб проводити ДНК-дослідження самостійно, без залучення іноземних експертів, хоча міжнародні партнери за потреби допомагають обладнанням і витратними матеріалами. Лабораторії працюють у більшості регіонів, а експертиза давно перестала бути екзотикою, перетворившись на рутинну, хоча й складну, частину воєнної реальності. Завдяки використанню ДНК-лабораторій ANDE, переданих Україні Сполученими Штатами, Національній поліції вдалося скоротити процес встановлення особи загиблих унаслідок бойових дій до приблизно 90 хвилин.
Втім швидкість ідентифікації залежить не лише від технологій, а конкретних обставин. Стан тіл, кількість репатрійованих загиблих і складність конкретних випадків визначають, чи триватиме процес кілька тижнів, чи розтягнеться на місяці. У ситуаціях, коли жоден інший метод не дає результату, саме ДНК-експертиза стає остаточним аргументом, і тут помилка неприпустима, навіть якщо це означає довше очікування для родин.
Водночас держава тестує додаткові інструменти, а тому уряд вже ухвалив рішення про запуск експериментального проєкту з біометричної ідентифікації загиблих. При цьому МВС поряд з ДНК-аналізом активно використовує дактилоскопію, яка дозволяє в окремих випадках значно швидше встановити особу. Ці методи не замінюють одне одного, а працюють у зв’язці, скорочуючи шлях від невідомого тіла до підтвердженого імені.
Окремий пласт цієї системи торкається питання матеріального забезпечення. 17 грудня стало відомо, що «Державний оператор тилу» Міноборони вперше почав закуповувати 150 тисяч ДНК-наборів на суму 37,8 млн грн, які стануть основою для формування повноцінного геномного реєстру військовослужбовців. У воєнний час такий реєстр має стати не абстрактною базою даних, а інструментом, що напряму впливає на строки ідентифікації та юридичну визначеність для сімей загиблих.
Слід зазначити, що зберігання геномної інформації регулюється законом і відбувається в спеціально облаштованих умовах з гарантіями захисту даних, а самі набори відповідають міжнародним стандартам і мають повну юридичну силу. По суті, Україна поступово вбудовує в свою воєнну інфраструктуру практику, яка давно є нормою для більшості армій світу, коли системний збір біологічних зразків використовується як елемент відповідальності перед тими, хто служить, і тими, хто на них чекає.
В такому випадку мова йде не лише про технології чи бази даних, оскільки генетична ідентифікація стає способом зафіксувати війну на рівні людських доль, дати родинам не припущення, а підтверджену відповідь. Водночас з’являється можливість залишити документальний слід, який згодом працюватиме і для історичної пам’яті, і для правової оцінки того, що відбувається.
Геном як зброя: чому ДНК-тести стали питанням національної безпеки
Однак у світі, де персональні дані давно стали частиною інфраструктури безпеки, навіть генетична інформація поступово виходить із зони «особистого» та потрапляє в поле уваги держав та спецслужб. Враховуючи це, Пентагон підняв питання ризиків, пов’язаних з використанням комерційних ДНК-тестів військовослужбовцями.
Застереження Міністерства оборони США щодо сервісів на кшталт 23andMe чи Ancestry виглядає не стільки реакцією на модний біотех-тренд, скільки симптомом глибшої зміни у сприйнятті безпеки, де загрозою може стати не лише витік документів або геолокації, а й інформація, зафіксована на рівні геному. У внутрішній записці керівництва Міноборони прямо йдеться про те, що такі тести здатні розкривати чутливі персональні та генетичні дані військовослужбовців. Тож вони можуть створювати ризики як для конкретних людей, так і для виконання бойових завдань загалом.
Застереження зосереджене на медичному аспекті, оскільки, наприклад, американські військові зобов’язані інформувати медичну службу про можливі зміни стану здоров’я чи ризики серйозних захворювань, зокрема діабету або онкології. Водночас результати комерційних ДНК-тестів можуть породжувати двозначні або неперевірені висновки, проте між рядків у документі читається значно ширший страх, коли генетичні дані можуть виходити за межі приватного користування і перетворюватися на джерело цінної інформації для сторонніх структур, включно з іноземними спецслужбами.
У Пентагоні визнають, що ДНК-тести можуть перетворитися на потенційний масив розвідувальних даних, який передаватиметься третім сторонам або використовуватиметься не за первинним призначенням. У світі, де великі обсяги інформації давно стали товаром, питання полягає не лише в намірах компаній-виробників, а й у тому, хто й на яких умовах отримує доступ до цих баз у довгостроковій перспективі.
Самі компанії публічно відкидають подібні зауваження, наприклад, в Ancestry заявляють, що не передають ДНК-дані клієнтів нікому, окрім випадків, коли цього вимагає суд. У 23andMe наполягають на повній конфіденційності та захисті персональної інформації. Однак для військових структур навіть такі запевнення не знімають головного ризику, адже контроль над генетичними даними фактично виходить за межі держави й опиняється у приватному секторі, який живе за ринковою, юридичною й часто міжнародною логікою.
Така позиція Пентагону свідчить про зсув у розумінні сучасної війни, де вразливістю стає як тіло солдата чи його цифровий слід, так і інформація, яку неможливо змінити або «перевипустити». Геном, на відміну від пароля, не скасуєш і не заміниш, а отже будь-який витік таких даних розглядається як довготривалий ризик для окремого військового, для підрозділу і для місії, яка може опинитися під ударом не через помилку на полі бою, а через необережність у цивільному житті.
Міжнародна підтримка ідентифікації жертв війни
Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ) є структурою, про яку зазвичай згадують в сухих зведеннях, але чия реальна роль проявляється там, де зникають не просто люди, а самі підстави для певності. Ця міжурядова організація, яка має сучасні лабораторії в Гаазі, створена для того, щоб змушувати держави співпрацювати у ситуаціях, коли війна, масові порушення прав людини або примусове переміщення розривають зв’язок між живими й мертвими, між родинами та їхніми близькими. З жовтня 2023 року комісія працює з Міністерством юстиції та Міністерством охорони здоров’я України.
В процесі цієї співпраці ідентифікація тіл відбувається на основі ДНК-аналізу, який є одним з небагатьох інструментів, здатних дати відповідь там, де документи знищені, тіла понівечені, а свідчення суперечливі. Генетичний матеріал, вилучений з людських останків, порівнюють з ДНК родичів зниклих безвісти, і саме ці збіги стають підставою не лише для повернення імені загиблому, а й для юридичного визнання факту злочину. Водночас Комісія працює зі зразками живих родичів, що набуває особливої ваги в контексті роз’єднаних сімей і примусової депортації дітей, коли йдеться не про ідентифікацію смерті, а про шанс на возз’єднання.
Для України ця співпраця вписується в значно ширший контекст, адже війна створила масив зниклих, який неможливо охопити виключно національними ресурсами, навіть за наявності фахової експертизи. За даними експертної служби Міністерства внутрішніх справ, від початку повномасштабного вторгнення вже ідентифіковано понад 8,5 тисячі тіл людей, загиблих внаслідок війни. Ця кількість свідчить про масштаб виконаної роботи і глибину трагедії, яку ще належить осмислити.
У цій системі МКЗБ виконує роль каталізатора, тобто організації, яка поєднує уряди, наукові лабораторії та правові механізми в єдиний процес. Її завдання не обмежується гуманітарною складовою, бо кожен підтверджений ДНК-збіг стає так званою цеглиною в доказовій базі, без якої розмова про відповідальність за воєнні злочини залишається декларативною. Отже, діяльність Комісії виходить за межі суто технічної допомоги й стає частиною довготривалої боротьби за правду, у якій імена зниклих перестають бути анонімними рядками в реєстрах.
Після повномасштабного вторгнення РФ МКЗБ фактично вимушена була робити вибір, чи залишатися в рамках наявних ресурсів, чи швидко нарощувати спроможності, розуміючи, що йдеться не про абстрактну допомогу, а про конкретні імена, тіла й родини, які чекають на відповідь. Як пояснює директорка Комісії Кетрін Бомбергер, рішення посилити лабораторію було пов’язано з масштабами зникнень людей в Україні. Тому до фінансування її роботи долучилися Німеччина, Нідерланди, ЄС, Канада, Норвегія, США. Всі ці країни усвідомлюють, що питання ідентифікації загиблих і зниклих є не лише гуманітарним, а й юридичним, з прямим виходом на відповідальність за воєнні злочини.
Один з перших і, водночас, найпрагматичніших кроків полягав у створенні системи збору генетичних зразків від родин зниклих. Її почали будувати там, де це можна зробити швидше, а саме за межами України, працюючи з біженцями в Німеччині, країнах Балтії та інших державах Європи. Логіка даного кроку полягала у формуванні бази даних наперед, щоб у момент виявлення тіла не починати все з нуля. Значно складнішою є робота з післясмертними зразками, особливо тими, що зазнали впливу вогню, хімічних речовин або тривалого перебування в ґрунті. У таких випадках ДНК не «зчитується» автоматично, а вимагає часу, нових протоколів і кількох паралельних тестів, результат яких не завжди гарантований.
Цей технічний бік проблеми тісно переплітається з питанням доказів. МКЗБ працює над зразками, які потенційно можуть свідчити про застосування хімічної зброї, але, як наголошують експерти, сама ДНК є лише частиною мозаїки. Щоб довести злочин, потрібні правильно проведені ексгумації, робота судово-медичних антропологів, аналіз причин смерті, свідчення очевидців і якісна система даних, здатна поєднати ці фрагменти в єдину доказову лінію. Без цього навіть найсучасніша лабораторія ризикує залишитися інструментом без повного юридичного ефекту.
З технічного погляду оновлення вражає не масштабом, а функціональністю. За півтора року команда лабораторії подвоїлася, і тепер тут працюють 20 науковців з різних країн, а простір, який раніше був офісом, перетворився на повноцінну лабораторну зону. Шість спеціалізованих лабораторій на одному поверсі, нове обладнання, розширений спектр тестів дозволяють приймати більше зразків і скорочувати час обробки, що критично важливо, коли йдеться про тисячі справ.
Крім того, МКЗБ інвестує також і у передачу знань. Дворічна програма навчання для українських фахівців охоплює всі етапи ДНК-тестування й покликана створити сталу спроможність уже всередині України. Цілком зрозуміло, що зовнішня допомога не може тривати безкінечно, але навички, лабораторії та системи даних залишаться.
У листопаді Комісія вже відбирала ДНК-зразки в українців за кордоном, які мають зниклих родичів, у співпраці з Нацполіцією та Уповноваженим із питань зниклих безвісти. Географія цієї роботи значно розширилася і охопила також Польщу, Німеччину, Чехію та Австрію. Тепер оновлена лабораторія в Гаазі стає не окремим об’єктом на мапі, а вузловою точкою складної системи, де гуманітарна місія, наука й майбутні судові процеси працюють над встановленням особистостей загиблих людей та що з ними сталося.
Зараз ідентифікація загиблих в Україні вже не обмежується пошуком тіл чи фіксацією статистики, вона перетворилася на комплексну систему, де технології, міжнародна координація та наукові протоколи стають щитом проти хаосу втрат, а кожне підтверджене ім’я стає точкою опори для родини, держави та права.
Міжнародна співпраця, розвиток лабораторних потужностей і автоматизація процесів показують, що війна диктує нові стандарти спроможності інституцій, де ефективність вимірюється не лише швидкістю, а здатністю витримати масштаб і непередбачуваність втрат. Водночас технологічні здобутки ставлять питання про контроль над даними та межі приватного у світі, де геном також виступає ресурсом із юридичною та стратегічною вагою.
Війна створила в Україні масштаби втрат, які традиційні методи ідентифікації не здатні оперативно опрацьовувати. Введення ДНК-реєстрів, автоматизація обліку біологічного матеріалу та створення лабораторних центрів дозволяють прискорити встановлення особистості загиблих і зменшити залежність процесу від неповних чи неточних даних на місцях.
Проте проблеми залишаються: навантаження на регіональні лабораторії високі, процес ідентифікації ускладнюють відсутність родичів або пошкоджені тіла, а швидкість роботи залежить від умов на фронті. Ця система не є ідеальною, вона більше показує прагнення держави формалізувати процеси та зафіксувати факти смерті, створюючи реальні інструменти для документування втрат і подальшого використання даних у судових та адміністративних процедурах.
