Зростання вартості вищої освіти: як звужується доступ української молоді до університетів. Частина 2.
ІА «ФАКТ» вже писало про підвищення цін на навчання в українських вишах під час війни і про те, як це суттєво впливає на фінансові можливості родин вступників.
У Міністерстві освіти і науки України вказують, що вартість навчання формується університетами самостійно з урахуванням витрат на їхнє функціонування — від енергоресурсів до оплати праці викладачів, яка також поступово має зростати. Фактично це означає, що держава свідомо відійшла від жорсткого регулювання ціни контракту, залишивши її в зоні відповідальності самих закладів освіти. У такій моделі університет є економічним суб’єктом, який змушений балансувати між якістю навчання і фінансовим виживанням.
Водночас у державній політиці поступово з’являються спроби створити альтернативні або хоча б компенсаторні механізми доступу до освіти. Одним з таких інструментів є система державних грантів для вступників, яка впроваджується в межах вступних кампаній і передбачає часткове фінансування навчання для абітурієнтів з високими результатами навчання. За своєю суттю це спроба створити проміжну модель між бюджетом і контрактом: коли студент не отримує повного державного фінансування, але й не залишається сам на сам із повною сумою оплати.
Окремим напрямом державної політики є підтримка дорослого населення, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб та інших категорій, які потребують перекваліфікації або втратили роботу. Тут уже діє система ваучерів на навчання, яка закріплена постановою Кабінету Міністрів України № 207. Відповідно до цієї програми, держава фактично бере на себе частину витрат на освіту, дозволяючи громадянам отримати нову спеціальність або підвищити кваліфікацію за рахунок бюджету.
Проте навіть у межах цих програм закладено важливе обмеження: ваучер або грант покриває лише частину вартості навчання, а решту суми людина має компенсувати самостійно. І саме тут проявляється ключова суперечність: держава визнає проблему доступності освіти, але вирішує її не через зниження вартості, а через часткову підтримку, яка не завжди перекриває реальне фінансове навантаження.
Окрему увагу держава приділяє соціально вразливим категоріям, зокрема внутрішньо переміщеним особам, для яких передбачені додаткові механізми підтримки — від соціальних виплат до освітніх пільг. У практичній площині це означає, що частина студентів отримує можливість хоча б частково компенсувати витрати на навчання, однак ці програми мають чітко визначені критерії і не охоплюють усіх, хто фактично потребує допомоги.
Отже, державна позиція сьогодні виглядає водночас прагматичною і обмеженою: з одного боку, влада визнає об’єктивність зростання вартості освіти і не намагається штучно його стримувати, з іншого — пропонує точкові інструменти підтримки, які не змінюють загальної тенденції. В результаті система поступово трансформується: замість універсально доступної освіти формується модель, в якій доступ до навчання залежить від поєднання кількох факторів — академічних результатів, соціального статусу та, що дедалі частіше стає вирішальним, фінансової спроможності родини.
Скільки коштує навчання у вишах в Європі
Якщо порівнювати ситуацію в Україні з європейськими країнами, то головна відмінність полягає не лише в цифрах, а логіці системи навчання. У багатьох країнах ЄС вища освіта не є безкоштовною в абсолютному сенсі, але для студента вона набагато рідше перетворюється на фінансовий тягар такого масштабу, як в Україні, бо або плата залишається цілком підйомною і співмірною із зарплатами для родин, при цьому існує ширший простір для безкоштовного вступу. Тому європейська модель сприймається інакше: не як ринок дорогих контрактів, а як система, в якій вища освіта все ще зберігає риси суспільного блага.
Найпоказовішим прикладом залишається Німеччина. Наприклад, у Technische Universität Berlin зазначено, що студент сплачує лише семестровий внесок. На літній семестр 2026 року цей внесок становить 360,49 євро з семестровим квитком, тобто приблизно 720,98 євро на рік. Для порівняння, за даними Eurostat, мінімальна зарплата в Німеччині станом на 1 січня 2025 року становила 2 161 євро на місяць. Інакше кажучи, річна «вартість входу» до державного університету тут не дорівнює навіть половині однієї мінімальної місячної зарплати. Це зовсім інший масштаб доступності, ніж той, який ми наразі спостерігаємо в Україні.
У Франції модель інша, але її сенс схожий. У державних університетах немає класичної плати за навчання, натомість студент сплачує реєстраційний внесок, оскільки основну частину витрат покриває держава На 2025–2026 навчальний рік він становить 178 євро для бакалаврату та 254 євро для магістратури, а для студентів з-поза ЄС університет окремо зазначає partial exemption, тобто часткове звільнення від підвищених внесків. Так само університет вказує і на можливість ad hoc assistance, виняткових повернень внесків та інших форм допомоги студентам у складній ситуації. На цьому тлі навіть мінімальна зарплата у Франції — 1 802 євро на місяць робить щорічний внесок у публічний університет сумою, яка радше відчутна, ніж руйнівна для сімейного бюджету.
Польща виглядає більш змішаною моделлю, і саме тому вона особливо цікава для порівняння. University of Warsaw на офіційній сторінці вступу публікує таблицю вартості навчання на 2025–2026 рік. Частина програм для громадян ЄС/ЄЕЗ є безкоштовною, зокрема окремі гуманітарні та природничі напрями, тоді як інші оплачуються: наприклад, International Relations — 4 300 євро на рік, Business and Management — 4 000 євро, Machine Learning — безкоштовно для громадян ЄС/ЄЕЗ, але 3 300 євро для non-EU, а деякі програми коштують у злотих.
Тобто навіть у межах одного великого університету Європа не пропонує єдиної універсальної формули: десь освіта безкоштовна, десь помірно платна, а десь уже доволі дорога. Але важливо інше: за даними Eurostat, мінімальна зарплата у Польщі становить 1 091 євро на місяць, а отже навіть платна програма на 4 300 євро — це приблизно чотири місячні мінімальні зарплати, а не повноцінний річний фінансовий тягар, як це часто виглядає в Україні з урахуванням загального рівня доходів.
Ще виразніший контраст виглядає в Чехії. Charles University вказує, що навчання чеською мовою є безкоштовним, у тому числі для іноземців. Водночас програми англійською та іншими іноземними мовами вже є платними і можуть коштувати від 40 до 30 620 євро на рік. При цьому на медичному напрямі цифри є особливо показовими: First Faculty of Medicine Charles University встановила для 2025–2026 року 24 250 євро на рік. При цьому мінімальна зарплата в Чехії за даними Eurostat становить 826 євро на місяць. Це означає, що Європа теж не є простором суцільної «дешевої освіти»: якщо йдеться про англомовну медицину чи престижні міжнародні програми, вартість може бути дуже високою. Проте система навчання залишає альтернативу — безкоштовне або значно дешевше навчання національною мовою.
Саме тут і проявляється ключова відмінність між українською та європейською моделями. В Європі поступити безкоштовно цілком реально — у Німеччині в державні університети без класичної tuition fee, у Чехії — на програми чеською мовою, у Польщі — на частину програм для громадян ЄС/ЄЕЗ, а у Франції — за дуже низького реєстраційного внеску. Тобто європейська система не прибирає фінансове питання повністю, але вона набагато частіше дає людині вибір, а не ставить її перед єдиним сценарієм дорогого контракту.
Отже, Європа не є однорідною і не всюди є «безкоштовний рай» для студента. Там теж існують дорогі програми, особливо англомовні та медичні. Однак принципова різниця в тому, що у багатьох країнах базова державна освіта лишається або безкоштовною, або помірно платною, а її вартість значно краще співвідноситься з доходами населення. Тому для європейської родини плата за навчання частіше є цілком доступною, тоді як для української — дедалі частіше стає серйозним фінансовим випробуванням під час війни.
Як бачимо, українська модель поступово зміщується в бік комерціалізації: університети змушені піднімати ціни, держава — визнавати ці процеси як неминучі, а студенти та їхні сім’ї — адаптуватися до нових умов, у яких навчання поєднується з роботою, виснаженням і постійним фінансовим тиском.
Освіта для обраних: як дорога вища школа позбавляє державу майбутнього
Дорога вища освіта є стратегічною загрозою для держави, яка може стати очевидною не сьогодні, а через десять чи двадцять років, коли виправляти наслідки буде значно важче. У владних кабінетах часто мислять короткими відрізками: бюджетним роком, політичним циклом, показниками звітності. Однак система освіти працює інакше, вона дає результат із запізненням, зате цей результат визначає майбутнє країни набагато сильніше, ніж багато гучних рішень, ухвалених «на зараз».
Коли вища освіта стає надто дорогою, а отже недоступною для значної частини молоді, держава поступово сама відрізає себе від власного інтелектуального потенціалу. Мова йде про втрату цілих поколінь здібних людей, які могли б створювати нові технології, розвивати економіку, модернізувати інституції і посилювати країну зсередини. Проте державні органи не побачать в офіційній статистиці графу «втрачений талант». Там не буде окремого рядка про дівчину з маленького міста, яка могла б стати талановитим хіміком, але пішла на низькооплачувану роботу, бо родина не витягнула навчання. Не буде й позначки про хлопця зі здібностями до програмування чи медицини, який не вступив або кинув університет через брак грошей. Формально система ніби працює: університети існують, дипломи видаються, звіти складаються. Однак фактично країна втрачає тих, хто міг би забезпечити її інтелектуальний прорив.
У той час, коли доступ до вищої освіти залежить насамперед від товщини гаманця батьків, а не здібностей студента, суспільство починає відтворювати нерівність замість розвитку. Освіта перестає бути соціальним ліфтом і перетворюється на механізм закріплення відмінностей між тими, хто має стартові ресурси, і тими, хто їх не має. У підсумку держава отримує тих, кому просто пощастило народитися в заможнішій сім’ї. Це вже питання якості майбутньої еліти — професійної, наукової, управлінської. Якщо відбір іде не за здібностями, а за фінансовою спроможністю, країна прирікає себе на посередність у тих сферах, де потрібні найкращі.
Є ще один наслідок, про який рідко прямо говорять: недоступна освіта підштовхує молодь або до раннього виходу на ринок праці без достатньої кваліфікації, або до виїзду за кордон у пошуках кращих можливостей. У першому випадку держава отримує працівників з обмеженими перспективами професійного зростання, нижчою продуктивністю праці та нижчими доходами. У другому — втрачає людей взагалі. І це особливо болісно для країни, яка й без того бореться за людський капітал. Якщо юнак чи дівчина бачать, що в Україні освіта надто дорога, підтримки замало, а шансів пробитися небагато, вони дедалі частіше роблять раціональний висновок: будувати майбутнє треба за кордоном. Так починається не лише відтік мізків, а й повільне знекровлення держави.
Посадовці, які сприймають освіту як витрату, а не інвестицію в майбутнє, часто не хочуть бачити прямий зв’язок між доступністю університетів і майбутньою стійкістю держави. Проте цей зв’язок очевидний. Недоступна вища освіта означає менше кваліфікованих лікарів у лікарнях, менше сильних учителів у школах, менше інженерів на виробництві, менше дослідників у лабораторіях, менше аналітиків у державних структурах. Це означає слабшу економіку, вищу залежність від зовнішніх рішень, меншу здатність до інновацій і повільніше відновлення після криз. Держава не може стати конкурентною, якщо вона сама звужує коло тих, хто здатен її розвивати.
У країни, яка робить вищу освіту фактично недосяжною для багатьох, майбутнє стає дорожчим у найгіршому сенсі цього слова. Вона нібито економить сьогодні, але завтра платить набагато більше — слабкою економікою, дефіцитом професіоналів, еміграцією молоді, інтелектуальним виснаженням і втраченими можливостями. Бо держава багатіє не від кількості реформ від МОН і ухвалених постанов, а від кількості людей, яким вона має дати шанс реалізувати свій розум. Коли цей шанс стає привілеєм, держава сама прирікає себе на брак професіоналів і перспектив успішного розвитку.
