Понад половина людства перебуває під владою урядів, що тяжіють до авторитаризму. Це один із ключових висновків Global Parliament Index – нового дослідницького проєкту, що візуалізує політичну ситуацію на планеті через гіпотетичну «глобальну раду» з 1 000 місць. Кожне місце в ній символізує близько восьми мільйонів людей. Результати цієї умовної парламентської моделі вражають.
У 2025 році 63% світового населення живе в країнах з урядами, які або відкрито автократичні, або тяжіють до авторитаризму, навіть якщо формально мають демократичні інститути.
Що таке Global Parliament Index?
Global Parliament Index — ініціатива британської аналітичної агенції Arden Strategies, що спеціалізується на політичному консалтингу та роботі з виборчими кампаніями на всіх континентах. Мета проєкту — не лише підрахувати форми правління, а й проілюструвати глобальну політичну динаміку з урахуванням чисельності населення, ідеологічних трендів та реального стану демократичних інституцій.
Попри складність у класифікації політичних режимів в умовах поляризації, експерти Arden прагнуть зафіксувати основні зрушення у світовій ідеології.
«Ми усвідомлюємо, наскільки різноманітними є політичні ідеології у світі. Визначити чітку шкалу ліво-правого спектра – завдання майже неможливе. Утім кожні великі вибори – це унікальний шанс зафіксувати стан світової політики в цілому», – йдеться у заяві компанії.
Світовий розподіл: нецентристські режими – нова норма
За даними агенції Arden Strategies, яка проаналізувала урядові програми, політичні маніфести та реальні дії чинної влади у 195 країнах, глобальний розподіл політичних сил в умовній “світовій раді” виглядає так:
Цифри засвідчують: демократичний центр – центристи, ліві центристи та праві центристи – більше не є домінуючою силою у світовій політиці. Їх сумарна частка – лише 46%. Решта – це або крайні ідеології, або безпосередньо авторитарні режими.
2024: виборчий рік перелому
У 2024 році понад 2 мільярди виборців у 40 країнах, що разом становлять майже половину світового ВВП, отримали шанс обрати нових лідерів. Результати засвідчили тектонічні політичні зсуви. Виборці, розчаровані інфляцією, стагнацією доходів і політичною інертністю, масово голосували проти чинної влади.
“Головний мотив минулого року – занепад підтримки чинних урядів. Економічні труднощі стали головним каталізатором невдоволення, що вилилося у великі політичні зміни в багатьох країнах“, – зазначають в Arden.
Результат – нова карта впливу:
Сполучені Штати, Португалія, Панама продемонстрували зрушення вправо. Південна Корея та Велика Британія показали повернення до лівих сил. У Франції дострокові вибори призвели до роздробленого парламенту, де центр і ліві об’єдналися, аби не допустити правих радикалів до влади.
Серед нових гравців ультраправого спрямування: Reform UK, Chega (Португалія), Alternative für Deutschland, Національне об’єднання (Франція), а також румунський кандидат у президенти Келін Джорджеску. Їхня популярність свідчить про глибоко вкорінену соціальну фрустрацію і зсув політичного центру в бік крайніх ідеологій.
Від США до Китаю: тренди зміщення
У Сполучених Штатах 2025 рік ознаменувався політичним розворотом вправо: після перемоги Дональда Трампа країна перейшла від помірковано лівого курсу до правоцентристського управління. Новообраний президент від початку другого терміну продемонстрував жорсткий стиль лідерства, підписавши понад 100 виконавчих указів за перші сто днів. Це рекорд для сучасної американської історії. Така динаміка свідчить не лише про спробу швидкого ревізіонізму внутрішньої політики, а й про переосмислення зовнішньополітичного курсу США на тлі глобальної турбулентності.
На противагу цьому, Велика Британія та Франція, втомлені від тривалих циклів економічної консервації, обрали лівоцентристські сили. У обох країнах голоси виборців стали реакцією на політику жорсткої економії, зростання нерівності та хронічну інфляцію. У Франції позачергові парламентські вибори завершились політичною фрагментацією: ліві, центристи та помірковані сили були змушені об’єднатися, аби заблокувати просування праворадикальних партій. Такий альянс, хоч і тактичний, відображає глибину політичного розлому в європейському суспільстві.
Тим часом Китай, Росія, Іран і Єгипет залишаються прикладами політичних систем, у яких влада зосереджена в руках невиборних або контрольовано виборних еліт. Незважаючи на формальну наявність інституційних механізмів, ці режими демонструють чіткі риси автократії: від централізації влади та обмеження свобод – до монополії на інтерпретацію безпеки, розвитку та національних інтересів. Водночас саме ці держави дедалі активніше претендують на роль альтернативних центрів сили у постзахідному світопорядку, підважуючи ліберальну модель глобального управління.
Авторитаризм із людським обличчям?
Сучасні автократії часто імітують демократичні процедури – проводять вибори, організовують парламентські сесії, мають конституції. Але реальний розподіл влади, цензура, контроль над судами і придушення опозиції роблять ці системи лише фасадною демократією.
Такі політичні моделі – часто ефективні в короткостроковій перспективі – пропонують стабільність, контроль і “сильну руку”. Вони особливо привабливі в країнах, де є страх перед хаосом, зовнішніми загрозами або економічною деградацією.
Чому це важливо?
Зростають геополітичні ризики. Авторитарні режими часто виявляють зовнішню агресивність, оскільки внутрішня легітимність ґрунтується на ідеї ворога, якому потрібно протистояти.
Разом з тим, ліберальні демократії стикаються зі своїми внутрішніми викликами: зростанням популізму, недовірою до інституцій, економічною нестабільністю. Навіть у країнах з усталеною демократією виникають сили, що прагнуть обмежити свободи під гаслами “національного порядку” або “духовного відродження”.
Центристські уряди слабшають. Розмиті меседжі, обережність у прийнятті рішень і спроби утримати баланс між правими та лівими – усе це неминуче веде до втрати електоральної бази.
Чи можливий розворот? Демократія між кризою і потенціалом оновлення
Попри очевидну тенденцію до посилення авторитаризму й політичного радикалізму, говорити про остаточний занепад демократії передчасно. Світовий маятник нині схиляється вправо, а частка населення, що живе під владою жорстких режимів, зростає. Водночас існують ознаки того, що демократичний ренесанс – хоча й не гарантований – залишається можливим.
По-перше, громадянське суспільство в ряді країн демонструє стійкість і готовність до мобілізації.
Особливо помітною ця тенденція є на Глобальному Півдні – від протестних рухів у Латинській Америці до кампаній за прозорість виборів в Африці та Південно-Східній Азії. У країнах, де формальні демократичні інституції деградували або стали інструментом репресій, саме активісти, журналісти, місцеві громади й волонтери виступають останніми захисниками демократії.
По-друге, нові можливості для контролю за владою та викриття зловживань відкрили цифрові технології і можливості мережевої комунікації.
Хоча авторитарні уряди все активніше використовують штучний інтелект, масове стеження й цензуру для утвердження контролю, ті самі інструменти у вільних руках дають змогу документувати порушення прав людини, поширювати незалежну інформацію та будувати мережі солідарності, що не зважають на кордони. Приклади цифрового активізму – від боротьби з діпфейками в Данії до антикорупційних розслідувань у Кенії – доводять, що технології не обов’язково грають на боці сили.
По-третє, міжнародна співпраця між демократичними країнами, попри геополітичний тиск, усе ще зберігає потенціал впливу.
Європейський Союз, G7, окремі регіональні об’єднання, такі як: Південноамериканський торговельний блок або Африканський союз, – залишаються важливими майданчиками для координації політики, підтримки верховенства права та фінансування демократичних ініціатив. Звісно, ефективність цих інституцій обмежена, особливо на тлі зростаючого впливу авторитарних держав. Проте їх наявність і спроможність до спільних дій свідчать про те, що ліберальна демократія не втратила свою міжнародну легітимність.
Демократія – це не гарантія, а щоденна боротьба
Досвід країн Центральної та Південно-Східної Європи підтверджує головну тезу сучасної політичної епохи: демократія не є незворотним станом, а радше процесом, що потребує постійного захисту, оновлення та суспільної участі. Там, де інституції слабшають, саме громадяни, журналісти, освітяни й активісти часто беруть на себе роль стримуючого механізму.
У цьому контексті питання полягає не лише в тому, чи відновиться демократія як політична система, а й у тому, чи зможе вона знайти нові форми, що відповідатимуть запитам громадян і викликам XXI століття.
