Теракт у Києві і межі “права на пістолет”: чому без управління ризиком зброя стає загрозою

Теракт у Києві 18 квітня, під час якого загинули 6 людей, щонайменше 14 були поранені, а напад завершився захопленням заручників у супермаркеті, важливий не лише як шокуючий злочин воєнного часу, а як попередження суспільства про ширшу проблему: велика війна рідко закінчується там, де стихає фронт. Значно частіше вона змінює форму насильства й заходить у тил не через наступ, а через терор, саботаж, зриви системи безпеки та паніку в цивільному просторі. 

Саме тому ця історія так швидко вийшла за межі кримінальної хроніки. Йдеться вже не тільки про мотив конкретного нападника, який, за даними слідства, мав кримінальне минуле, жив у Росії і використав легально зареєстровану зброю, а про те, чи готується Україна до післявоєнної реальності, в якій внутрішня безпека може стати окремим фронтом державної політики.

Як система пропустила вбивцю

Найнеприємніше в київському випадку те, що держава почала програвати ще до першого пострілу. Нападник мав чинний дозвіл на зброю, а міністр внутрішніх справ Ігор Клименко після трагедії публічно поставив питання про те, як людина, здатна на масове вбивство, пройшла психіатричну оцінку, необхідну для продовження дозволу.

Формально чинна система спрацювала так, як була задумана: пакет документів, медичний висновок, дозвільна процедура. Але саме в цьому й полягає її провал. Вона перевіряє папери, а не ризик. Зброя не “випала з обліку” – навпаки, вона пройшла крізь усі належні фільтри й лишилася в руках людини, яка потім розстрілювала цивільних у столиці. Саме ця різниця між бюрократичною справністю і реальною безпекою тепер і стає політичною темою.

Другий збій стався вже в момент атаки і був настільки наочним, що миттєво перетворився з поліцейського епізоду на історію про якість держави. Саме на цей епізод раніше звертало увагу ІА Факт, коли писало про службове розслідування після появи відео, на якому патрульні тікають з місця стрілянини, залишаючи людей без захисту. 

Після появи цього відео у відставку подав керівник патрульної поліції Євген Жуков. Інцидент викликав суспільне обурення, а Клименко ініціював перевірку не лише щодо самих патрульних, а й щодо їхнього командування. 

У такому контексті відставка важлива не як жест честі, а як визнання масштабу провалу: йдеться вже не про страх окремих поліцейських, а про стандарти підготовки, ланцюг командування і здатність першої лінії реагування виконати свою найпростішу обіцянку – захищати людей тоді, коли їм справді загрожує смерть.

Не один шок, а зміна тактики

Київський теракт радше аномалія за формою, але не в стратегічному контексті. Масовий розстріл перехожих у столиці з подальшим захопленням заручників не є типовою моделлю насильства навіть для країни, яка 5-й рік живе у війні. Але якщо дивитися не на форму, а на логіку тиску, Київ уже не виглядає ізольованим шоком. 

22 лютого у Львові серія вибухів убила 23-річну поліцейську і поранила 24 людей. Тоді медіа цитували позицію Володимира Зеленського: нападників завербували онлайн російські спецслужби. Уже наступного дня в Миколаєві вибух поранив ще 7 поліцейських під час зміни, і голова Національної поліції Іван Вигівський назвав це другим нападом на правоохоронців за 3 дні. 

Сценарії ніби різні, втім справляють подібний ефект: тил перестає бути передбачуваним простором, а держава змушена витрачати більше ресурсу не на розвиток, а на базове утримання внутрішнього порядку.

Тут варто поглянути й на ширший європейський контекст. Наприкінці минулого року Associated Press зафіксувало 145 інцидентів саботажу й дестабілізації, які західні посадовці пов’язують із Росією після 2022 року. Агентство наголошувало, що кількість схем із підпалами та вибухівкою зросла з 1 у 2023 році до 26 у 2024-му, а ще 6 були задокументовані вже у 2025 році. 

Мета кампанії очевидна: не лише нанести прямі збитки, а й послабити підтримку України, створити політичні тріщини у Європі та виснажити поліцейські, прокурорські і контррозвідувальні ресурси країн-мішеней. У цій рамці Київ, Львів і Миколаїв виглядають не як окрема кримінальна серія, а як український фрагмент ширшої гібридної тактики, де дешеві, різнорідні й часто асиметричні акти насильства змушують державу жити в режимі постійного добору міцності.

Після війни насильство не зникне, воно змінить носія

Найімовірніша післявоєнна модель загрози для України – не велике централізоване підпілля, а децентралізована екосистема насильства, у якій різні типи виконавців дають однаковий політичний результат: руйнують відчуття керованості країни. Урядове управління підзвітності США у минулорічному звіті зафіксувало, що в 2020–2022 фінансових роках ФБР та Міністерство внутрішньої безпеки США ідентифікували 74 значні інциденти внутрішнього тероризму. 

Центр нової американської безпеки додав, що кількість атак і змов, пов’язаних із внутрішнім насильницьким екстремізмом у США, зростала в період 1994–2021 років, а 2020 і 2021 роки стали піком, причому лише у 2021 році було зафіксовано 73 такі атаки і змови, а кількість загиблих за рік зросла з 5 до 30. 

Для України американський сюжет важливий не сам по собі, а як своєрідний патерн: після великої війни загроза рідко концентрується в одному центрі, значно частіше вона розпорошується між одинаками, малими групами та виконавцями, яким не потрібна складна організація, але які добре розуміють символічну ціну удару по цивільному простору.

Другим контуром цієї загрози можуть стати одноразові виконавці, завербовані або підштовхнуті онлайн. Саме так влада описувала львівський теракт, і саме тому після війни ризик для України полягатиме не тільки в “сплячих агентах”, а в ширшому ринку дешевих проксі, яких можна знайти через месенджери, забезпечити мінімальною інструкцією і використати проти поліції, транспортних вузлів, локальної влади або інших “м’яких” цивільних цілей. 

Це означає різке зростання навантаження на контррозвідку, цифровий моніторинг і локальні системи реагування. У короткому горизонті така модель множить дрібні та середні атаки замість одного великого удару. У середньому – змушує державу тримати постійну високу готовність у тилу. У довгому – робить внутрішню безпеку набагато дорожчою, ніж її уявляють у момент формального завершення війни.

Третім контуром загрози можуть бути люди з доступом до зброї та навичок, але тут критично важливо не скотитися в примітивну стигматизацію ветеранів. Йдеться про “крихітну частку” від усіх військових і ветеранів. Водночас саме ця “крихітна частка” статистично робить екстремістські сюжети більш небезпечними: з 2017 до 2023 року понад 480 людей із військовим бекграундом у США були обвинувачені в ідеологічно мотивованих екстремістських злочинах, причому 4 з 5 із них тяжіли до ультраправих, антиурядових або біло-супремасистських ідей. 

Центр нової американської безпеки додає й таку принципову деталь: із 458 зафіксованих екстремістських злочинів людей із військовим минулим у 1990–2021 роках 386 були скоєні вже після завершення служби. Ризик, отже, народжується не з самої служби, а з поєднання післяслужбової дезорієнтації, доступу до зброї, соціального відчуження, радикального середовища й слабкого раннього виявлення. Для України це робить реінтеграцію не гуманітарною темою, а частиною майбутньої архітектури безпеки. 

Четверта швидка оцінка завданої шкоди та потреб на відновлення, підготовлена Світовим банком, урядом України, Європейською комісією та ООН, фіксувала, що на липень 2024 року в Україні вже було 1,3 млн ветеранів війни, 80 відсотків із яких мобілізовані, а ⅔ були віком до 40 років. Та сама оцінка наводила ще більш тривожні дані: більше половини ветеранів потребували фінансової допомоги, кожен третій не міг знайти роботу, а двоє з трьох не мали інформації про державні програми перекваліфікації й освіти. 

Якщо держава не зшиє працевлаштування, психосоціальний супровід, житло, роботу з залежностями та контроль за ризиками насильницької ескалації, вона не створить “армію загрози”, але створить великий резервуар фрустрації, у який можуть заходити вербувальники, кримінальні мережі та ворожі спецслужби.

Новий суспільний договір безпеки

Після війни проблему легальної зброї вже не вийде обговорювати в комфортній довоєнній абстракції, ніби країна просто зважує між “дозволити більше” і “заборонити жорсткіше”. Україна входить у післявоєнний період із великим масивом облікованої зброї. 

У червні 2024 року МВС говорило про 700 тис. власників і 950 тис. одиниць облікованої зброї. Уже восени 2024 року на обліку Національної поліції було понад 1,4 млн одиниць, а понад 750 тис. були внесені до Єдиного реєстру зброї. Окремо діє воєнний контур декларування: за перший рік дії відповідного закону громадяни задекларували понад 15 тис. одиниць зброї та 7,7 млн боєприпасів, а понад 13,7 тис. людей звернулися до поліції із повідомленням про знайдену зброю. 

Це означає, що після війни держава не починатиме з нуля, а матиме вже великий, різнорідний і частково мілітаризований збройний ландшафт, де помилка регулювання буде коштувати значно дорожче, ніж у країні без такого досвіду.

Саме тому перший політичний тест – не емоційно відкривати або закривати ринок після кожної трагедії, а нарешті перевести обіг зброї з режиму відомчого наказу в режим повноцінного закону. Два роки тому МВС визнавало, що ця сфера десятиліттями регулювалася відомчими актами, а законопроєкт № 5708 має не “легалізувати” зброю, а врегулювати її обіг. 

Європейська консультативна місія, зі свого боку, називала цей законопроєкт важливим кроком до зближення з директивою Євросоюзу про контроль над придбанням і володінням зброєю. Головний тест після війни полягатиме не в гучній риториці про “право на пістолет”, а в здатності держави прийняти рамкові правила до того, як завершення воєнного стану викине на ринок і в суди лавину правових колізій.

Але рамковий закон сам по собі нічого не вирішить, якщо не змінити саму логіку допуску. Після війни дозвіл на зброю не може залишатися одноразовою бюрократичною подією, що підтверджена довідкою, якщо суспільство виходить із війни з вищою нормалізацією насильства, ширшим доступом до зброї та важчим психосоціальним фоном. 

Київський кейс уже показав межу такого підходу: дискусія миттєво змістилася до жорсткішої оцінки психіатричного допуску і водночас до активізації розмови про ширше право громадян на збройний самозахист. 

Якщо держава захоче розширювати доступ до короткоствольної зброї, вона спершу мусить перейти від моделі “допуск за пакетом документів” до моделі безперервного управління ризиком, де цифровий реєстр, медичні протипоказання, судові обмеження та механізм швидкого призупинення дозволу працюють як одна система. Інакше лібералізація перетвориться не на право на самозахист, а на помноження числа легально озброєних людей у системі, яка не вміє вчасно відсіяти небезпечних.

…Наступного разу ми розглянемо, якою має бути післявоєнна архітектура внутрішньої безпеки в Україні – без ілюзій, без романтизації “озброєного громадянина” і без наївної віри, що поліція сама встигне всюди. Йтиметься про те, хто має прибувати першим, коли починається атака в школі, лікарні чи житловому кварталі, як зшити в одну систему місцеву стійкість, поліцію, Службу безпеки України, соціальні служби, медиків і цифровий блок, і чому держава повинна бачити загрозу до того, як вона збирається в теракт.

Ще важливіше – ми поговоримо про ціну цієї нової небезпеки. Не лише про людські втрати, а про “безпековий податок” на всю країну: дорожчу відбудову, виснажені місцеві бюджети, повільніше повернення нормального міського життя і спокусу для політиків підмінити серйозну безпекову політику політикою страху. Бо головна битва після війни може точитися не тільки за територію, а й за те, якою державою Україна вийде з цієї війни – сильною і точною чи нервовою, перевантаженою і постійно запізнілою. 

Тетяна Вікторова