Упродовж всієї історії людство незмінно шукало відповіді на фундаментальні питання буття, підпорядковуючи своє життя різноманітним системам вірувань та ідейним течіям. Віра є не тільки культурним надбанням, але й ледь не вродженою потребою людини, яка прагне знайти сенс у хаосі подій. Молоді люди, здатні критично мислити, намагаються знайти в своїй вірі відповіді на питання: «Хто створив мене і Всесвіт?», «Навіщо я живу?», «В чому сенс мого життя?». Водночас очевидно, що нав’язані суспільству ідеології грають значущу роль і є важливим чинником, який впливає на його світогляд. При цьому ідея, яка має не тільки теорію, але й практику, є більш успішною у впливі на людей. Останнім часом ми спостерігаємо певні зміни релігійних поглядів українців, а також те, що серед молоді підсилились течії таких ідей, як «атеїзм» і «деїзм».
Як за останні роки змінилися релігійні погляди українців
Згідно з даними Київського Міжнародного інституту соціології (КМІС), релігійна карта України демонструє динамічну трансформацію, де традиційні інституційні зв’язки поступово поступаються місцем новим формам самоідентифікації. Згідно з даними дослідження КМІС, православ’я залишається домінантною духовною основою для 63% громадян, хоча цей показник і демонструє помітне зниження порівняно з періодом 2020–2024 років, коли прихильність до східного обряду декларували від 70% до 72% опитаних.
Таке кількісне просідання частково пояснюється стрімким, майже дворазовим зростанням кількості атеїстів порівняно з початком десятиліття, що вказує на посилення процесів секуляризації в суспільстві, яке перебуває під тиском тривалих соціальних потрясінь.
Внутрішня архітектура православного сегмента виглядає неоднорідною, проте чітко орієнтованою на національний вектор, оскільки рівно половина респондентів (50%) ідентифікують себе саме з Православною церквою України. На противагу цьому, позиції Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) суттєво послабилися: її частка впала до критичних 3%, що на 11% менше, ніж фіксувалося у 2020 році. Решта ж православних, а саме 9% учасників дослідження, обирають шлях «позапартійності», не прив’язуючи власну віру до жодного з конкретних патріархатів, що свідчить про певну деінституціоналізацію релігійної свідомості.
Регіональний розріз демонструє стійку тенденцію, де прихильність до ПЦУ переважає по всій країні, хоча при пересуванні із заходу на схід спостерігається дещо вища концентрація вірян УПЦ МП. Західна Україна традиційно зберігає свою унікальну конфесійну архітектуру завдяки греко-католикам, які становлять 19% місцевого населення, тоді як в інших областях їхня присутність залишається на рівні не більше 1%. Цікавим є демографічний портрет, оскільки найбільш лояльними до УПЦ МП або ж до православної ідентичності виявилися люди віком від 45 до 59 років, що вказує на певну інерцію релігійних поглядів у середнього та старшого поколінь.
Однак попри чітку політичну та емоційну диференціацію церков, глибинне розуміння богословських чи канонічних відмінностей між ПЦУ та УПЦ МП у суспільстві залишається низьким. Переважна більшість опитаних (65%) виявилася неспроможною сформулювати ключові розбіжності між цими інституціями, що підкреслює поверхневий характер релігійної приналежності для багатьох українців.
Серед тих, хто все ж бачить різницю, 23% фокусуються виключно на політичному аспекті, пов’язуючи УПЦ з РФ або її підпорядкованості Московському патріархату. Лише незначна меншість у 9% звертає увагу на такі формальні чи літургійні деталі, як мова богослужіння, календарні цикли чи особливості патріаршого управління, підтверджуючи, що для більшості громадян релігійний вибір є передусім питанням громадянської позиції, а не теологічних тонкощів.
Відношення до релігії сучасної української молоді
Згідно з даними Київського Міжнародного інституту соціології (КМІС), понад третина молодих українців (34%) віком до 29 років визначили себе атеїстами, агностиками або такими, що не належать до жодної релігії. Тобто релігія перестала бути автоматичним елементом національної ідентичності чи моральним орієнтиром майже для кожної третьої молодої людини. Ця прірва між «новими традиціоналістами» та «радикальними секуляристами» стрімко перетворюється на міну сповільненої дії для майбутнього інституту сім’ї та суспільного діалогу.
Фундамент людської особистості тримається на потребі у вірі, яка виступає не релігійним атрибутом, а скоріше базовою архітектурою світосприйняття. Процес формування індивідуальних переконань запускається синхронно з першими проявами аналітичного мислення, коли дитина починає вибудовувати логічні зв’язки між почутим і побаченим. Первинна інформаційна матриця, закладена найближчим оточенням та соціальним середовищем, діє подібно до гравітаційного поля, що спрямовує вектори думок у певному річищі. При цьому книжки, розмови оточуючих та медійні наративи стають тим будівельним матеріалом, з якого юна свідомість зводить власну вежу істини, ретельно обмірковуючи кожен отриманий фрагмент знань.
На етапі інтелектуального дозрівання критичний розум молоді перетворюється на інструмент активного пошуку, вимагаючи від системи вірувань вичерпних відповідей на екзистенційні виклики. Питання про першопричину виникнення Всесвіту, телеологію власного існування та метафізичну мету життя стають тими жорсткими фільтрами, через які просіваються традиційні догми. Водночас ідеології, які домінують в суспільстві, стають агресивними конкурентами за увагу індивіда, оскільки вони пропонують готові шаблони пояснення дійсності. При цьому особливу перевагу отримують ті концепції, де теоретичні постулати підкріплюються життєздатною практикою, адже абстрактна ідея без приземленого втілення виглядає в очах раціональної молоді лише крихкою ілюзією.
Трансформація сучасної системи цінностей призвела до того, що роль божественного в повсякденному бутті дедалі частіше виноситься за дужки як рудиментарний елемент. Зараз домінує ідея, де людина проголошується єдиним творцем власної долі, а успіх чи поразка вважаються виключно похідними особистих вольових зусиль. Така інтелектуальна атмосфера стала благодатним ґрунтом для зародження атеїстичних поглядів та деїстичних концепцій, які дистанціюють Творця від справ земних.
Наслідком цієї світоглядної ревізії стає помітне спорожнення храмів, де присутність молоді стає дедалі рідшим явищем, що свідчить про глибокий розрив між традиційними інституціями та динамічними запитами нового покоління.
Трансформація світоглядних орієнтирів української молоді та занурення в атеїзм нагадують поступове розмивання фундаменту, на якому десятиліттями трималася консервативна соціальна етика, де релігія формувала національну ідентичність. Однак жорстокі реалії повномасштабної війни стали тим самим екзистенційним жорном, яке перемелює традиційні уявлення про вищу справедливість, оскільки молода людина, стикаючись з сучасними масовими трагедіями, не може знайти відповіді на питання: чому Бог допускає такі масові страждання українців, загибель дітей і дорослих, зруйнування домівок і сімей? Для багатьох це стає причиною розчарування в ідеї вищої справедливості.
Водночас відбувається стрімка деградація авторитету церковних ієрархій, чия надмірна політизація та втягнення у багаторічні міжконфесійні та інші конфлікти, зокрема токсичний зв’язок окремих структур з країною-агресором, викликають у молоді стійке неприйняття інституційної релігійності. Тривалі суперечки між конфесіями все більше відштовхують молодь, яка прагне прозорості та щирості, а не ієрархічних чвар.
Разом з цим глобальні тенденції секуляризації, підсилені безмежним доступом до наукової пояснення світу через цифрові платформи, дозволяють молодим українцям конструювати власну систему цінностей автономно від сімейного чи релігійного спадку. Коли будь-яка догма може бути перевірена за секунди через критичний аналіз або наукові дані, релігійні канони починають сприйматися як анахронізми, що гальмують розвиток особистої свободи та інклюзивності. Власне, тріумф ідеї релігійної покори несумісною з сучасними ідеалами гендерної рівності та права на самовизначення перетворюють церкву в очах молоді з «духовного дому» на обмежувальну структуру з незрозумілою архаїчною мовою комунікації.
Традиційна роль церкви як головного модератора соціальної підтримки та психологічної допомоги поступово відходить у минуле, поступаючись місцем професійним інститутам психотерапії та горизонтальним волонтерським мережам. Сучасний молодий українець вбачає значно більше сенсу в донаті на конкретний підрозділ або в груповій сесії з психологом, ніж у відвідуванні храму, що фактично позбавляє релігійні організації їхньої колишньої монополії на «лікування душ». Хоча віра як приватна справа все ще залишається частиною українського культурного коду, вона стрімко втрачає потребу в офіційному посередництві духовенства. Воно розмовляє мовою, яка незрозуміла молоді, та не дає відповідей на актуальні запити сучасної молоді (технології, ментальне здоров’я тощо).
Посилення атеїстичних настроїв неминуче провокує запит на радикальний перегляд стосунків між державою та церквою, де молодь, яка бажає свободи, виступає ініціатором повної секуляризації політики. Це проявляється у вимогах скасувати податкові преференції для релігійних організацій та усунути їхній вплив на законодавчі процеси, що відкриває шлях до лібералізації у сферах репродуктивних прав, легалізації нетрадиційних партнерств та евтаназії. Подібний перехід до світської моделі управління супроводжується трансформацією сімейних інститутів, коли релігійний контроль над мораллю слабшає, поступаючись місцем свідомому вибору на користь цивільних союзів або чайлдфрі-моделей життя.
Вакуум, залишений релігією, заповнюється екологічним активізмом, цифровими спільнотами та новими формами колективної дії, де «храмом» стає спільна мета або спільні інтереси. При цьому релігійні свята, такі як Різдво чи Великдень, остаточно перетворюються на сімейні для більш старшого покоління, втрачаючи свій первинний зміст і народні традиції. Натомість на зміну «релігійному патріотизму» приходить ідентичність, побудована на мові, спільній волонтерській праці та захисті державних кордонів, де маркер віросповідання більше не є критерієм визначення «свого».
До чого призводить зростання атеїзму серед української молоді
Щойно релігія перестає бути для молодої людини головним джерелом моральних орієнтирів, змінюється логіка суспільних рішень, від сімейного вибору до державної політики. На цьому тлі закони, які довго наштовхувалися на блокування (щодо прав ЛГБТК+ спільноти, легалізації окремих сфер тощо) отримають з боку молодих політиків більше шансів на підтримку і перейдуть з площини морального табу в площину світського права.
Не менш відчутно цей зсув змінить соціальні інститути, бо сім’я може втратити опору на релігійну норму як на беззаперечний зразок. Там, де раніше моральний контроль діяв через церковну вимогу, зараз дедалі частіше працює особисте рішення, узгоджене між двома людьми без апеляції до зовнішнього авторитету. Через таку зміну молодь частіше обиратиме цивільні шлюби, відкладатиме батьківство на пізніший вік або свідомо відмовлятиметься від народження дітей, ідучи не проти традиції заради бунту, а повз неї заради власної моделі життя.
Водночас потреба в належності нікуди не зникає, бо людині, як і раніше, потрібні коло підтримки, відчуття сенсу і простір, де її досвід розуміють. Коли церква втрачає цю роль, її місце починають займати різні групи та онлайн-спільноти за інтересами, тобто нові форми колективності, в яких замість обряду діє спільна справа, а замість догми — емоційна або ціннісна близькість.
Культурні наслідки такого процесу є не менш глибокими, хоча на перший погляд вони здаються м’якшими, бо торкаються звичаїв, символів і щоденних ритуалів. Релігійні свята за таких умов все більше будуть поступатися святам, подібним Геловіну з його атрибутикою у вигляді вирізаного гарбуза із свічкою, злих духів, чорних котів та привидів.
Найглибший наслідок цього зсуву полягає в тому, що разом з відступом релігійної віри слабшає звична для суспільства моральна рамка, яка десятиліттями задавала молоді чітке розрізнення між добром і злом, дозволеним і забороненим, обов’язком і спокусою. Коли віра перестає бути внутрішнім авторитетом, мораль дедалі частіше втрачає безумовний характер і зводиться до особистого комфорту, ситуативної вигоди або мінливої моди на «правильні» погляди.
Ще різкіше це проявляється в кризові часи, коли людині потрібні не абстрактні розмови про цінності, а внутрішня заборона переступити межу. Там, де релігійна свідомість пропонувала вимогу до совісті, секулярне середовище часто залишає молодь сам на сам з моральним релятивізмом, в якому все можна пояснити обставинами, травмою, тиском середовища або «власним вибором». Через це слабшає відчуття відповідальності перед вищим законом, а разом з ним і здатність триматися за чіткі уявлення про провину, сором і межу, яку не можна переходити навіть тоді, коли це вигідно, зручно або схвалюється оточенням.
Втім, наслідки цього явища не зводяться до розширення свобод, бо разом з руйнуванням старих авторитетів зростає ризик внутрішньої дезорієнтації. Всередині родин посилюватиметься напруга між консервативними батьками та дітьми, які не визнають релігійну рамку обов’язковою. Такий конфлікт зачіпатиме глибокі уявлення про сором, обов’язок, шлюб, смерть, сексуальність і межі дозволеного. Тому ціннісний розрив між поколіннями може стати одним з найболючіших наслідків, адже близькі люди виявляться носіями різних моральних мов і різних способів пояснювати світ.
Отже, зростання атеїзму серед молоді веде до масштабного переформатування правил, за якими суспільство ухвалює рішення, створює спільноти, передає цінності і шукає опору в часи випробувань. Проте, хоча загальна кількість атеїстів зросла, віра в Україні залишається важливою частиною національної ідентичності.
