Кількість ув’язнених за ґратами в світі постійно зростає, але умови їхнього життя від країни до країни кардинально відрізняються. Десь переповнені камери перетворюють день на боротьбу за кожен метр простору, а десь система більше орієнтована на контроль і реабілітацію. В одних країнах десятки тисяч людей чекають суду в слідчих ізоляторах, в інших — ув’язнені можуть платити за комфорт і отримувати покращені умови. Україна на світовому рівні виглядає порівняно невеликою пенітенціарною системою, але вона відрізняється унікальністю серед інших держав.
Переповнені в’язниці та глобальна динаміка ув’язнення в світі
Сучасна картина пенітенціарного світу демонструє одночасну концентрацію проблем і масштабів: на початок 2026 року у в’язницях світу утримується понад 11,7 мільйона людей, при цьому третина всіх ув’язнених перебуває в статусі підозрюваних без остаточного вироку.
Серед всіх країн світу найбільше ув’язнених утримують Сполучені Штати Америки – близько 2 мільйонів осіб при кількості населення 330 мільйонів, що робить країну абсолютним лідером за чисельністю «тюремного населення». Китай відстає з незначним відривом – при кількості населення понад 1,4 мільярда там 1,69 мільйона ув’язнених, хоча реальна цифра може бути значно вищою через відсутність даних про місця попереднього утримання. На третьому місці опинилася Бразилія з понад 900 тисячами ув’язнених, Індія утримує 573 тисячі, а Російська Федерація – 433 тисячі. Такі розриви демонструють суттєві системні виклики для управління пенітенціарною системою та забезпечення безпеки ув’язнених і персоналу.
В Європі проблема переповнення в’язниць набуває особливої гостроти в окремих країнах, де щільність ув’язнених перевищує 115 на 100 тисяч населення, а в Бельгії фізичні межі тюремної інфраструктури постійно перевищуються: на 11 050 місць утримується близько 13 500 людей, понад 600 розташовуються на матрацах прямо на підлозі, а третина засуджених є іноземцями, які юридично не мають права перебувати у країні. Дисбаланс між ресурсами та реальним навантаженням створює надзвичайно складну адміністративну задачу і штовхає уряд до пошуку нетипових рішень, включно з переговорним процесом про розміщення ув’язнених у закордонних установах.
2 січня стало відомо, що уряд Бельгії починає переговори з Естонією про можливість розміщення власних ув’язнених в естонських в’язницях. Бельгія розглядає цю практику як потенційне рішення для системної проблеми переповнення пенітенціарних закладів, аналогічне тому, що вже реалізувала Швеція. При цьому попередні спроби частково зняти навантаження шляхом дострокового звільнення ув’язнених, які майже відбули термін покарання, не отримали підтримки правого крила більшості. Цей провал внутрішньої політичної стратегії змушує уряд Бельгії шукати рішення за межами національної системи. Водночас в Естонії підрахували, що утримання іноземних ув’язнених може приносити до 30 мільйонів євро на рік.
Слід зазначити, що рівень злочинності серед європейських ув’язнених підкреслює специфіку проблем, які стоять перед системою. Понад половину засуджених відбувають покарання за насильницькі дії або злочини, пов’язані з наркотиками, при цьому наркотичні правопорушення охоплюють 19% ув’язнених, убивства та замахи на вбивство – 13%, крадіжки – 12%, сексуальні злочини – 8,9%, пограбування – 7,7%, а напади та побиття – 6,7%. Така структура населення в’язниць диктує потребу в підвищених стандартах безпеки, складній логістиці та програмному забезпеченні реабілітаційних і соціальних процесів.
Водночас глобальні тенденції світової пенітенціарної системи демонструють не рівномірне зростання кількості ув’язнених, а регіональні контрасти. Наприклад, зараз в Океанії кількість ув’язнених збільшилася на 84%, починаючи з 2000 року, Південна Америка показала стрімке зростання на 224%, Західна Азія – на 141%, тоді як у Європі загальна кількість ув’язнених скоротилася на 26%, головним чином за рахунок Росії та Центрально-Східної Європи, де скорочення перевищило 50%. Проте в країнах Західної Європи спостерігається помірне зростання – приблизно 12%, що підкреслює локальні перепони для ефективного розподілу ресурсів та запобігання критичній переповненості.
Середній вік ув’язнених в Європі складає близько 38 років, що формує специфічні потреби в медичному, соціальному і адміністративному забезпеченні. Разом з цим високий відсоток іноземців у тюрмах, наприклад у Люксембурзі 78%, Швейцарії 71% та Греції 57%, ускладнює інтеграцію, контроль і планування ресурсів, що підсилює загальну напруженість у системі. Переповненість в’язниць стає визначальним чинником для функціонування держави в цілому: фізичні рамки і логістика стають пріоритетними над соціальною адаптацією та реабілітацією ув’язнених. Зростання їх кількості в світі, високі показники щільності та міжнародна міграція засуджених змушують переглядати традиційні уявлення про функціонування пенітенціарних систем.
Поряд з цим станом на початок 2026 року існують країни з найменшою кількістю ув’язнених, вони суттєво відрізняються від світових лідерів за тюремним населенням. У малих острівних державах, таких як Ліхтенштейн, Сан-Марино чи Тувалу, кількість ув’язнених обчислюється одиницями, що пояснюється невеликим населенням, низьким рівнем злочинності, а також, що суттєво, акцентом на превенцію злочинності.
В Європі найнижчі показники на 100 тисяч населення демонструють північні країни, зокрема Ісландія, де умови утримання відповідають стандартам Ради Європи, а переповнення в’язниць практично відсутнє. Естонія також входить до числа країн з низьким рівнем злочинності, тому її пенітенціарні установи мають приблизно половину порожніх камер.
Українські в’язниці: структура та нові тенденції кримінальної статистики
Україна демонструє унікальну структуру пенітенціарної системи, в якій на початок листопада 2024 року у в’язницях перебувало 38 992 особи. З них 15 549 утримувалися у слідчих ізоляторах, 22 550 – у виправних колоніях, а понад 900 – у виховних колоніях та виправних центрах. Порівняно з європейськими показниками, чисельність українського «тюремного населення» відносно невелика, проте специфіка структури злочинності та масштаб війни створюють додатковий тиск на систему, що вимагає адаптації адміністративних і правових механізмів.
У 2025 році в установах кримінально-виконавчої служби України утримувалося близько 37 119 осіб, при цьому понад 81 тисяча засуджених перебуває на обліку в центрах пробації, отримуючи альтернативні вироки без позбавлення волі. Це демонструє прагнення держави розвантажити переповнені установи і водночас інтегрувати засуджених у суспільне життя. Крім того, за даними Міністерства юстиції, понад 10 тисяч ув’язнених отримали умовно-дострокове звільнення з-за ґрат заради мобілізації до лав ЗСУ.
Структура злочинності в Україні на початок 2026 року відображає як традиційні кримінальні правопорушення, так і ті, які сформувалися тривалою війною. Майнові злочини традиційно складають найбільшу частку серед засуджених: крадіжки, грабежі та розбої, а також шахрайство, включно з онлайн-схемами та махінаціями з гуманітарною допомогою. Поряд з цим продовжують фіксуватися тяжкі злочини проти життя та здоров’я, зокрема умисні вбивства та тяжкі тілесні ушкодження. Також незаконний обіг зброї та наркотиків залишається високим через поширеність в країні зброї і наркотичних засобів.
Однак примітно, що в останні роки офіційна узагальнена інформація щодо точної кількості осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі за корупційні правопорушення, у відкритих джерелах відсутня. Водночас статистика профільних органів за 2024–2025 роки дає змогу сформувати загальне уявлення про ситуацію. Наприклад, за інформацією НАЗК та даними аналітичних і моніторингових ресурсів, покарання у вигляді реального позбавлення волі призначається лише незначній частині осіб, засуджених за корупційні злочини. Причому 90–97% вироків обмежується накладенням штрафів або звільненням від відбування покарання під заставу. Так, у першому півріччі 2025 року суди ухвалили понад 2000 рішень в справах, пов’язаних з корупцією, проте лише 44 особи були засуджені до реального строку позбавлення волі.
Варто наголосити, що унікальність сучасної української пенітенціарної системи проявляється не в загальній чисельності ув’язнених, а комплексі факторів, які формують особливу структуру і динаміку кримінальних проваджень. На даний час найбільше зростання демонструють злочини проти національної безпеки та воєнні злочини: державна зрада та колабораційна діяльність, самовільне залишення частини та дезертирство. Крім того, воєнні злочини, вчинені армією РФ та їхніми пособниками, зафіксовані у понад 195 тисячах кримінальних проваджень, що формує унікальний, надзвичайно великий масив справ для українського правосуддя.
Крім того, Україна поєднує класичні кримінальні категорії — майнові злочини, умисні вбивства, корупційні порушення — з механізмами соціальної реінтеграції через пробацію, тобто систему нагляду та соціально-виховних заходів, що дозволяє правопорушникам виправитися без реального позбавлення волі, залишаючись в громаді.
Отже, унікальність України полягає у поєднанні трьох факторів: масштабна присутність воєнних злочинів та злочинів проти національної безпеки, широке використання альтернативних покарань через пробацію, а також залучення ув’язнених до оборони держави. Ця специфіка робить українську пенітенціарну систему винятковою не лише в Європі, але й майже у всьому світі.
Подібні системи зустрічається хіба що у країнах, які теж переживають війни або масові внутрішні повстання, але в мирній Європі таких систем немає. Навіть у великих тюрмах Бельгії, Франції, Німеччини чи Італії основна маса засуджених складається з осіб, які скоїли майнові чи насильницькі злочини, і категорія воєнних злочинів та злочинів проти національної безпеки в них практично відсутня.
Умови утримання ув’язнених в Європі та Україні
Пенітенціарні системи різних країн світу демонструють значні відмінності у підходах до утримання та реабілітації ув’язнених, що суттєво впливає на рецидив та безпеку суспільства. Наприклад, американська система характеризується великою кількістю установ та суворим режимом утримання. У понад 6 тисяч пенітенціарних закладів США знаходяться різні категорії злочинців — від дрібних правопорушників до серійних вбивць. Водночас державні установи різняться за рівнем безпеки, а смертна кара застосовується в багатьох штатах, при цьому строки очікування виконання вироку можуть сягати десятиліть. Проте дослідження свідчать, що суворі умови утримання не гарантують низький рівень рецидиву: близько 76% звільнених осіб повторно потрапляють до системи кримінальної юстиції.
Особливу увагу американські тюрми приділяють класифікації ув’язнених та безпеці персоналу. Наприклад, у державній в’язниці штату Індіана утримуються члени кримінальних банд, наркоторговці та особи, засуджені до смертної кари. Середній термін перебування кожного в’язня тут становить понад 50 років. Працівники закладу відзначають, що підтримання безпеки потребує постійного контролю та обачності, оскільки навіть мінімальні конфлікти між ув’язненими можуть призвести до насильства.
У США також збереглися тюрми історичного значення, такі як Сан-Квентін та Алькатрас. Втім, якщо Сан-Квентін продовжує функціонувати як виправний заклад, то Алькатрас, який закрився у 1963 році, сьогодні працює як музей. Досвід цих установ демонструє, що жорсткі режими та ізоляція не завжди ефективні у зменшенні рецидиву.
Підхід до пенітенціарної системи в Норвегії ґрунтується на принципі, що позбавлення свободи не повинно шкодити життю та гідності ув’язненого. Максимальний термін ув’язнення в цій країні не перевищує 21 року, а довічне покарання відсутнє. Тюрма Галден утримує осіб, засуджених за тяжкі злочини, зокрема вбивць і ґвалтівників, але пропонує широкий спектр освітніх, трудових та творчих програм. Такі умови дозволяють підготувати ув’язнених до соціальної реінтеграції та знизити рецидив до менше ніж 20%.
В умовах Галдену в’язні займаються садівництвом, навчанням, творчістю та спортом. Наприклад, наркоторговець, який у США міг би сидіти у тісній камері 2×2 метри, опановує техніку малювання та готує власні картини для продажу. Навіть особи, які вчинили тяжкі злочини, мають доступ до психологічної підтримки та дистанційної освіти. Такі підходи демонструють, що поєднання безпеки та реабілітації ефективніше зменшує повторні правопорушення.
Ситуація в європейських пенітенціарних системах показує різкий контраст між країнами Західної та Східної Європи, який проявляється у щільності заселення, рівні матеріально-побутового забезпечення та доступі до програм ресоціалізації. Наприклад, у Франції, Німеччині та Великій Британії спостерігається менша переповненість, проте вона все ще залишається фактором, який обмежує ефективність роботи пенітенціарних служб. На одного ув’язненого у французьких установах припадає 3–4 квадратних метри житлової площі, що нижче стандартів Ради Європи, а в німецьких і британських системах коливання чисельності засуджених змушують використовувати тимчасові приміщення. Разом з цим західні країни приділяють особливу увагу навчальним та виробничим програмам, що дозволяє поєднувати покарання з підготовкою до життя після звільнення.
Водночас матеріально-побутові умови створюють ще один розрив між Сходом і Заходом. Індивідуальні ліжка, регулярне харчування та доступ до медичних послуг є стандартом у західноєвропейських установах, тоді як у східноєвропейських країнах частина засуджених змушена спати на багатомісних нарах або матрацах на підлозі.
Програми ресоціалізації та професійної підготовки у різних країнах мають теж значні відмінності. У Німеччині та Нідерландах велика частина засуджених залучена у виробничих і навчальних програмах, що забезпечує розвиток практичних навичок під час відбування покарання. Французькі установи зосереджують увагу на психологічній підтримці та реабілітації наркозалежних, а у Великій Британії освіта і соціальні проєкти спрямовані на адаптацію засуджених до життя в суспільстві. У східноєвропейських системах акцент залишається на охороні та базових побутових умовах, що знижує ефективність ресоціалізації та підготовки до реінтеграції.
Крім того, демографічна структура ув’язнених в Європі також демонструє помітні відмінності. У західних країнах більшість засуджених — громадяни місцеві, тоді як у Люксембурзі, Швейцарії та Греції велика частка ув’язнених — іноземці, що створює потребу у багатомовній підтримці та спеціальних програмах інтеграції. Така ситуація підвищує адміністративне навантаження і формує додаткові виклики для управління установами.
Загалом умови утримання у європейських пенітенціарних системах формують чітку різницю між Заходом і Сходом континенту: контроль і базові стандарти побуту поєднуються з програмами ресоціалізації на Заході, тоді як на Сході зосередженість на охороні і мінімальні побутові стандарти часто переважають, що безпосередньо впливає на психологічний стан засуджених та ефективність покарання.
Досвід Швеції демонструє, що транснаціональне розміщення ув’язнених може знизити тиск на переповнені установи, але водночас ставить складні запитання щодо контролю за виконанням покарань, умов утримання та юридичного статусу засуджених. Перенесення частини пенітенціарної логістики за кордон підриває традиційні уявлення про національну відповідальність за ув’язнених і перетворює утримання людей у державному примусі на міжнародну адміністративну задачу.
У перспективі подібні рішення змінюють саму природу пенітенціарної системи: фізичне розміщення ув’язнених стає пріоритетом над реабілітацією, безпекою персоналу — над соціальною корекцією. Переповненість і міжнародні угоди вказують, що навіть у країнах із розвиненою системою правосуддя класичні механізми покарання вичерпують себе, а пошук виходу за межами національної юрисдикції стає вимушеною необхідністю
Ситуація в інших країнах також суттєво різниться. Наприклад, у Туреччині понад 314 тисяч ув’язнених розподілені між колоніями і слідчими ізоляторами, де площа на одну особу часто не відповідає нормам безпеки та комфорту. Це створює постійний психологічний тиск на засуджених і персонал одночасно. У Російській Федерації понад 433 тисячі осіб утримуються в установах із застарілою інфраструктурою, де обмежений доступ до медичних і психологічних послуг підвищує ризики загострення конфліктів та погіршення стану здоров’я.
Українська пенітенціарна система поєднує високий рівень суворості з обмеженими ресурсами на реабілітацію. У країні функціонує 183 установи, де умови перебування часто значно гірші, ніж в інших країнах. Наприклад, згідно з даними ЗМІ, у Вінницькій колонії №1 ув’язнені користуються душем раз на тиждень, їжу отримують холодною, а житлові приміщення перебувають у занедбаному стані. Лук’янівське СІЗО відоме переповненістю — в одній камері можуть перебувати до 30 осіб, при цьому на всіх лише один відкритий туалет.
Проблеми українських пенітенціарних установ включають не тільки побутові умови, але й відношення персоналу до ув’язнених. Застаріла інфраструктура та нестача ресурсів ускладнюють забезпечення безпеки та ефективного контролю. Водночас програми освіти, праці та реабілітації обмежені або відсутні, що зменшує можливості ресоціалізації засуджених.
Взагалі умови утримання ув’язнених в Україні станом на 2025–2026 роки залишаються неоднорідними, з очевидним поділом за стандартом комфорту та доступом до базових послуг. У звичайних слідчих ізоляторах та виправних колоніях багатьом доводиться долати обмеження в просторі та соціальній інфраструктурі. В СІЗО на одного ув’язненого часто припадає менше ніж 4 квадратних метри, медичне обслуговування та психологічна підтримка обмежені, а організація дозвілля й освіти застаріла або фактично відсутня. Виправні колонії працюють у режимі високої щільності, де одночасно поєднуються фізичне навантаження, робота на виробництві та дисциплінарні обмеження, що створює додатковий тиск на ув’язнених.
Разом з тим в Україні існують комерційні камери, які демонструють суттєві відмінності від стандартних умов перебування ув’язнених. Ця послуга, запроваджена Міністерством юстиції у 2020 році, дозволяє утримувати ув’язнених у комфортних, майже санаторних, умовах. У 2025 році працювало 83 таких камери на 201 місце, і попит на них залишався надзвичайно високим, майже 93% завантаженості.
Платні камери доступні у багатьох СІЗО країни, зокрема в Києві, Вінниці, Житомирі, Чернівцях та Хмельницькому. Вартість перебування там коливається залежно від терміну та місця: у Хмельницькому камера-люкс коштує 780 гривень на добу, у Київському СІЗО добова оплата сягає майже трьох тисяч гривень, у Чернівцях одна доба коштує 346 грн, у Вінниці – 586 грн, у Житомирі – 610 грн. Як зазначають в Мін’юсті, зароблені кошти спрямовуються на ремонт і модернізацію стандартних камер, але сама практика підкреслює значну соціальну нерівність у доступі до комфорту навіть у пенітенціарній системі.
Тобто в пенітенціарній системі, як і в багатьох інших сферах життя України, привілейоване становище отримують ті, хто має гроші. Платні камери забезпечують умови, недоступні для більшості ув’язнених, і водночас створюють яскравий контраст між базовою пенітенціарною реальністю та тим, що можуть дозволити собі небідні засуджені.
Отже, світова пенітенціарна система демонструє величезні розбіжності за чисельністю ув’язнених, щільністю та умовами утримання. Загалом, система утримання ув’язнених у світі відображає поєднання соціальних, економічних і правових нерівностей, причому Україна демонструє унікальну систему, яка відрізняє її від більшості держав.
