Поки з трибуни Верховної Ради щедро роздають обіцянки про «підвищення» зарплат вчителям, українська освіта тихо, але невпинно втрачає своїх людей. Йдеться про тисячі фахівців, особливо молоді, яка залишає школи через байдужість системи, економічну зневагу до їх праці та політичний цинізм. Водночас парламент продовжує годувати суспільство запізнілими ініціативами та порожніми обіцянками, які не мають нічого спільного з продуманою стратегічною політикою. Поки країна намагається зберегти бодай залишки кадрового потенціалу в освіті, держава витрачає сотні мільйонів на піар, телемарафони та круглі столи, які не приносять користі учасникам освітнього процесу. Освіта, що живе на ентузіазмі й виживає завдяки витривалості самих педагогів, давно перестала бути сферою національного інтересу. У разі продовження такого державного фінансування, кадровий колапс, який уже набрав обертів, стане незворотнім.
Хроніка відтоку: як школа втрачає вчителів і перспективи
Якщо придивитися уважно до динаміки кадрового складу в українських школах, то стане очевидно, що країна стрімко рухається до освітньої прірви з відкритими очима. За останні десять років кількість вчителів-предметників скоротилася з 284 тисяч до 228 тисяч, що становить майже 20%. Водночас кількість молодих педагогів віком до 30 років обвалилася вдвічі, з майже 49 тисяч до трохи більше 22 тисяч. Однак варто розуміти, що ця сумна статистика стала справжнім симптомом системної хвороби, яку надто довго ігнорували.
Якщо вчасно не втрутитися, ситуація набиратиме ознак кризи, яку неможливо буде виправити однією освітньою реформою. Освіта стрімко старіє, це підтверджує і зсув у віковому складі вчителів, адже поки молодих фахівців стає дедалі менше, кількість вчителів у віці понад 50 років, навпаки, зберігає чисельність або навіть демонструє зростання. На практиці це означає, що в українських школах усе частіше навчають ті, хто вже думає не про інновації, а про пенсію.
Застаріла зарплатна політика лише пришвидшує деградацію професії. Молодь відмовляється будувати кар’єру там, де стартова зарплата дорівнює мінімальній, а перспектива професійного росту лишається умовною. Частка вчителів без категорії, тобто молодих і новоприбулих, знизилася з 12% до 8%, натомість викладачів вищої категорії вже майже половина. Сама структура системи говорить про те, що нова кров сюди просто не надходить.
Ідея, яку пропонує голова парламентського Комітету з питань освіти Сергій Бабак полягає у тому, щоб дати молодому вчителю з першого року роботи не менше трьох мінімальних зарплат, що виглядає не лише сміливо, а й логічно. Адже без фінансової мотивації жодна професія не здатна конкурувати на сучасному ринку праці. Такий підхід може не лише зупинити відтік кадрів, а й повернути довіру молоді до педагогічної кар’єри як такої.
Варто зазначити, що у вищій освіті ситуація теж не краща, адже, за словами Данила Гетманцева, занижені оклади викладачів штовхають талановитих науковців за кордон або в сумнівні підробітки. Студенти бачать демотивацію викладачів і не бажають будувати кар’єру в науці. В результаті університети втрачають кадровий потенціал, якість навчання, інновації та репутацію.
Запропонована модель, яка передбачає стартову зарплату від 30 тисяч гривень для асистента, до 40 тисяч для професора з можливими надбавками, виглядає як перший реальний крок у бік відродження академічної спільноти. Принцип очевидний і полягає в тому, що, чим вищий професійний рівень, тим вища заробітна плата. Цілком очевидно, що така логіка повертає сенс у систему, де десятиліттями люди вкладали себе, не отримуючи відповідного зворотного зв’язку.
Проте все це вимагає не просто політичної волі, а термінових рішень. Адже попереду на нас чекають цілі покоління, яким доведеться вчитися в школах без вчителів і вступати в університети без викладачів. Якщо система зараз не отримає «реанімаційний» пакет рішень, у найближче десятиліття українська освіта ризикує втратити не лише кадри, а й довіру суспільства, і це вже торкнеться не однієї галузі, а стане питанням майбутнього цілої країни.
Урядова турбота чи політичний розрахунок
А тим часом уряд немовби попіклувався про тих педагогів, хто навчає під обстрілами, сиренами й у темних укриттях та ухвалив рішення про підвищення їм доплати, яка має зрости вдвічі. І це, начебто, є важливим сигналом державної підтримки педагогам, що працюють у несприятливих умовах.
Як обіцяють чиновники, з 1 вересня 2025 року педагогічні працівники, які працюють очно або за змішаною формою навчання в 84 громадах прифронтових регіонів, отримають збільшену доплату, що з урахуванням податків становитиме до 5200 гривень на місяць. Її конкретний розмір буде залежати від педагогічного навантаження, а для тих, хто працює понад ставку, сума зросте пропорційно, що дозволить хоч частково компенсувати ризики, з якими ці вчителі стикаються щоденно.
Урядове рішення передбачає додаткове фінансування в розмірі 372,3 мільйона гривень із державного бюджету, що має забезпечити виплати до кінця року. Вперше ці кошти освітяни мають отримати у жовтні, одразу за два місяці роботи. Це стосується понад 25 тисяч вчителів, які працюють у громадах дев’яти областей, зокрема Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської та інших, які й сьогодні залишаються під постійною загрозою обстрілів.
Під такі гучні заяви про підтримку освіти та обіцянки «істотного підвищення» зарплат вчителям з парламентської трибуни дедалі виразніше проступає знайома картина вибіркової щедрості, де турбота про педагогів закінчується там, де починаються реальні фінансові пріоритети влади. Спроби подати тимчасові надбавки як системне підвищення оплати праці виглядають як тактичний хід, що має більше спільного з передвиборчою підготовкою, ніж із довгостроковим баченням розвитку освітньої галузі. При цьому вчителі справедливо вважають, що отримуючи ці надбавки, з них знімуть інші виплати, і в результаті зарплата не підвищиться.
Особливо цинічно звучать слова підтримки освітян з вуст тих самих депутатів, які, за словами депутата партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова, ще вчора власними голосами схвалювали рішення, що прямо вдарили по гаманцях педагогів. Підвищення податків на 3,5% призвело до того, що вчителі фактично втратили понад 4,5 тисячі гривень щорічного доходу, і це в умовах, коли їхня зарплата й без того була на рівні виживання. Ідеться не про якісь абстрактні відсотки, а конкретні суми, яких могло вистачити на ліки, одяг чи оплату комунальних послуг.
Ті ж самі парламентарі, які сьогодні заявляють про «турботу», у минулому без вагань підтримали виділення 20 мільярдів гривень на популістичний проєкт «Вовина тисяча», тоді як навіть частина цих коштів могла б піти на збільшення окладів вчителів хоча б на 20%. У результаті країна отримала короткотривалу піар-кампанію замість довгострокового підвищення престижу педагогічної професії, а освітяни прожили іще один рік у розчаруванні. У таких рішеннях читається не стратегія, а банальна політична арифметика, де реальні потреби системи освіти не мають жодної ваги в порівнянні з потребами електорального рейтингу.
Як бачимо, урядовий курс на символічні компенсації виглядає особливо суперечливо на фоні масштабних витрат держави на інформаційні кампанії, піар-продукти та фінансування президентських інституцій. Результат такої політики цілком передбачуваний і вже помітно проявляється у стрімкому скороченні кількості вчителів, зокрема молодих, зростанні еміграції серед освітян та вивезенні дітей у ті країни, де система шкільної освіти не тримається на ентузіазмі та витривалості. Цілком очевидно, що без змін у підходах та реального фінансового підкріплення будь-які гучні заяви залишаються риторичними фігурами, які втрачають довіру не лише серед самих учителів, а й у суспільстві загалом.
Правки до Дерєбюджету, які передбачають реальне збільшення базових окладів педагогів, виглядають набагато переконливішими за спроби латати кадрові діри преміальними виплатами. Проблема не в нестачі ресурсів, а у вибірковості рішень, де пріоритети визначаються не потребами ключових сфер, а логікою політичного комфорту. У результаті освіта ризикує остаточно перетворитися на галузь, що фінансується за залишковим принципом і виживає виключно завдяки внутрішньому ресурсу своїх працівників.
Фінансова математика: куди дійсно йдуть бюджетні гроші
Попри офіційні «обіцянки» уряду щодо фінансування освіти, розподіл бюджетних коштів продовжує демонструвати разючу невідповідність між потребами галузі та реальними фінансовими пріоритетами держави. У 2024 році на освіту з усіх рівнів бюджету спрямували 348,4 мільярда гривень, з яких лише близько 101 мільярда пішло на зарплати вчителям. Водночас лише на один інформаційний телемарафон уряд заклав 738 мільйонів гривень, а ще понад 78 мільйонів виділили на телеканал «Рада». Ці суми самі по собі не виглядають критичними в масштабі бюджету, але в контексті зарплатної кризи в освіті вони набувають зовсім іншого звучання.
Те, що кошти на інформування населення стабільно зростають, тоді як освітні субвенції роками не встигають за інфляцією, свідчить не про брак ресурсів, а про політичну модель ухвалення рішень, в якій освіта існує не як національний пріоритет, а як розмінна монета. Особливо показовим є той факт, що на короткотривалі піар-ініціативи влада змогла мобілізувати кошти, тоді як навіть частина таких коштів могла б суттєво підвищити базові оклади педагогів по всій країні.
У проєкті Держбюджету на 2026 рік декларується підвищення зарплат для освітян та виділення додаткових 41,8 мільярда гривень на цю мету, однак це рішення виглядає радше запізнілим кроком, аніж стратегічною зміною курсу. На цьому тлі зберігається підхід, за якого соціальні й освітні потреби фінансуються за залишковим принципом, тоді як адміністративні та медійні витрати демонструють стабільне зростання навіть в умовах війни. У такій бюджетній логіці неважко знайти відповідь на запитання, чому молодь не бачить майбутнього в освіті, а самі вчителі дедалі частіше залишають професію. Системні зміни у зарплатній політиці мають починатися не з виборчої кампанії, а з переоцінки цінностей у самому підході до формування державного бюджету.
Уроки з-за кордону для України
Поки Україна намагається втримати залишки освітнього фронту за рахунок ентузіазму вчителів, у багатьох країнах світу проблема кадрового дефіциту в освіті давно стала предметом державної політики, а не лише темою для парламентських декларацій. Замість ситуативних надбавок чи обіцянок з трибуни, уряди системно інвестують у престиж професії, створюючи конкурентоспроможні умови для тих, хто обирає кар’єру у школі. І це не про ідеальні країни, а про цілком реальні приклади, які свідчать, що освітню систему не можна утримати без стабільного кадрового хребта.
У Фінляндії, наприклад, педагогічні програми входять до переліку найпрестижніших, а потрапити на них складніше, ніж у медицину або право. Це стало можливим не лише завдяки високим зарплатам, які часто перевищують середньонаціональний рівень, а й через довіру до професії, яку держава формувала роками через автономію шкіл, інвестиції в підготовку кадрів та реальну підтримку молодих учителів. Тут молодий педагог не почувається жебраком, бо з першого року роботи отримує статус фахівця, якому довіряють і якого мотивують не паперами, а гідними умовами.
У Нідерландах уряд запустив окрему державну програму залучення нових кадрів до освіти через фінансові бонуси, компенсацію за переїзд у малозабезпечені регіони, а також часткове погашення студентських кредитів для тих, хто після випуску працює в школі не менше п’яти років. Такий підхід дозволив вирівняти дисбаланс між попитом і пропозицією, зменшити плинність кадрів і втримати молодь у галузі, яка раніше стрімко втрачала престиж.
У Польщі, попри традиційно консервативну модель освіти, уряд останніми роками запровадив політику планового підвищення вчительських окладів на рівні з держслужбовцями. Це дозволило частково зупинити відтік педагогів і повернути довіру до системи з боку молоді. Більше того, у Варшаві відкрили спеціальні муніципальні стипендіальні програми для студентів педагогічних факультетів, які готові після випуску відпрацювати кілька років у міських школах.
У США кадровий дефіцит у школах вирішується через гнучку систему ліцензування та фінансову автономію закладів, де директори можуть самостійно визначати надбавки, премії чи бонуси за успіхи. Крім того, низка штатів запровадила так звану «дорогу кар’єрного росту», яка дозволяє педагогам з досвідом переходити на посади тренерів, методистів або адміністраторів без відриву від системи, зберігаючи статус і дохід. Це не просто мотивує залишатися, а створює довгострокову модель кар’єри, якої так бракує в українському контексті.
Я бачимо, у всіх цих прикладах є одна спільна риса, яка проявляється в тому, що освіта розглядається не як витратна стаття, а інвестиція в національну безпеку, конкурентоспроможність і майбутнє. І це кардинально відрізняє підходи успішних країн від української практики латання дірок. Поки в нас основним аргументом для залучення в професію буде «покликання», а не гідна оплата й перспектива розвитку, освітній сектор і далі буде втрачати людей, які могли б будувати його майбутнє.
