Наука в лещатах алгоритмів: як Національна система дослідників перетворює вчених на мисливців за балами
Сучасна наука в Україні вже не перший рік перебуває у глибокому кризовому становищі, дефіцит фінансування, відтік мізків та руйнація дослідницької інфраструктури перетворили колись потужний інтелектуальний комплекс на систему виживання. Однак замість системної реанімації держава дедалі частіше обирає шлях бюрократичної цифровізації. Нова урядова ініціатива вилікувати хронічні хвороби науки за допомогою алгоритмів Національної системи дослідників ризикує остаточно підмінити реальні інтелектуальні прориви сухою математикою звітів. Намагання виміряти якість наукової думки механічним підрахунком індексів цитованості та завантажених файлів створює небезпечну ілюзію аудиту, де куплені на чорному ринку публікації важать більше за фундаментальні багаторічні розробки. Втім, така імітація успіху остаточно виштовхує життєздатну науку на маргінес.
Старт НСД: як працює єдина цифрова платформа для оцінки та стимулювання вчених
Ініційована Кабінетом Міністрів України реформа в сфері науки матеріалізувалася у запуск Національної системи дослідників (НСД), яка фактично виконує роль єдиної державної цифрової платформи для верифікації та встановлення рейтингу наукових здобутків. Цей інструмент покликаний забезпечити прозорий аудит ефективності вітчизняних кадрів, синхронізувати українську базу даних із європейським дослідницьким простором та створити чіткі орієнтири для адресної підтримки наукової спільноти. Технічним фундаментом для реалізації цього задуму став спеціалізований модуль, інтегрований у структуру Національної електронної науково-інформаційної системи URIS, що дозволяє автоматизувати більшість процесів та мінімізувати суб’єктивний фактор при оцінюванні.
Механіка функціонування платформи спирається на комплексний аналіз портфоліо кожного учасника, де фінальний бал розраховується на основі публікаційної активності, індексів цитованості, кількості залучених грантів, зареєстрованих патентів, а також досвіду підготовки нових кадрів і масштабу міжнародної співпраці. Практичним стимулом для інтеграції в систему є державні іменні стипендії у розмірі 10 000 гривень, які виплачуватимуться лідерам рейтингу щомісяця впродовж 2 років. Загальне охоплення програми розраховане на 2 650 дослідників, при цьому уряд заклав жорстку квоту, згідно з якою рівно половина від загального обсягу виплат гарантовано спрямовується на фінансування молодих учених, що має збалансувати вікову структуру в наукових інституціях.
Офіційно реєстраційна кампанія, яка передбачає внесення та подальшу верифікацію персональних даних на новій платформі, стартувала 18 червня 2026 року. При цьому участь в цьому процесі є повністю добровільною, що залишає за кожним фахівцем право самостійно вирішувати, чи готовий він делегувати оцінку власної продуктивності автоматизованим алгоритмам нової цифрової екосистеми.
Цифрова утопія чи кадровий вирок:зворотний бік Національної системи дослідників
Трансформація системи оцінювання задекларована в чіткій відповідності до європейських стандартів і, на перший погляд, обіцяє кардинально перезавантажити систему мотивації, проте детальний аналіз цієї реформи оголює низку критичних підводних каменів. За бездоганним цифровим фасадом та автоматизованими алгоритмами ховаються ризики, здатні деформувати реальний стан речей в українській науці.
Головна проблема нової реформи полягає в тому, що вона оцінює не реальну цінність відкриттів чи корисність розробок, а сухі цифри та звіти. Такий підхід ризикує перетворити наукову діяльність на гонитву за показниками, де замість справжніх досліджень з’явиться банальна імітація, підкріплена новими корупційними схемами. В університетських колах ця система швидко перетвориться на інструмент примусу, оскільки держава планує оцінювати заклади вищої освіти за загальною кількістю викладачів, які внесли свої дані до бази.
Ректори та декани, прагнучи вивести свої заклади на вищі позиції у рейтингах та отримати більше бюджетних грошей, неминуче почнуть вимагати від підлеглих обов’язкової реєстрації. Цілком очевидно, що це призведе до відвертого адміністративного шантажу, коли відмову від участі у цьому процесі або низькі особисті бали керівництво почне використовувати як зручний привід для звільнення чи відмови у продовженні трудового контракту.
Водночас цифровізація сфери відкриває простір для фінансових зловживань під час технічного обслуговування самої платформи. Створення, постійне оновлення та адміністрування модуля НСД і системи URIS вимагають регулярного виділення мільйонів гривень із державного бюджету. Оскільки звичайній людині важко оцінити реальну складність та вартість таких комп’ютерних програм, виникає класичний ризик проведення закритих або договірних тендерів, де перемогу отримують «свої» IT-підрядники для постійного освоєння грошей на нескінченну доробку алгоритмів.
Великі ризики приховує в собі й механізм розподілу державних стипендій, де Кабмін офіційно зарезервував під молодих учених аж половину місць — а саме 1325 позицій. Оскільки конкуренція серед молоді через рейтинг є значно нижчою, у керівників кафедр та інститутів з’явиться прямий стимул для внутрішніх махінацій. На практиці часто трапляється так, що досвідчений професор пише статтю чи патент, але вписує туди свого аспіранта або молодого колегу як співавтора. Таким чином профілі молодих кадрів штучно «прокачують» за рахунок роботи старшого покоління, щоб гарантовано вибити для них державні гроші з менш конкурентної квоти, які потім просто ділять між собою всередині кафедри.
До того ж сама автоматизація системи виявилася недосконалою, залишаючи величезний вплив за людським фактором. Науковці у профільних спільнотах уже зараз активно скаржаться на технічний колапс платформи, яка не здатна автоматично зчитувати дані з міжнародних реєстрів на зразок ORCID (єдиний міжнародний реєстр цифрових паспортів для науковців – ред.), через що людям доводиться вручну вносити сотні ідентифікаторів. Коли система дає збій, виникають подвійні профілі або суперечки щодо приналежності монографії до конкретної галузі, рішення про зарахування балів приймає вручну модератор Державної науково-технічної бібліотеки або комісія МОН. Там, де техніка поступається ручному рішенню урядовця, виникає прямий корупційний важіль для вимагання хабарів за просування науковця вгору по черзі.
Схожа закритість характерна і для безпекових винятків, запроваджених постановою Кабміну № 678 від 20 травня 2026 року, яка передбачає створення окремого закритого рейтингу для оборонної сфери. Оскільки розробки для фронту є засекреченими і не можуть публікуватися у відкритих реєстрах чи міжнародних базах через державну таємницю, оцінювати таких дослідників урядовці будуть у закритому режимі. Повна відсутність суспільного контролю та незалежного аудиту дає керівникам міністерства безконтрольне право призначати стипендії потрібним людям під приводом таємних воєнних досягнень.
Критерії оцінювання також мають глибокі методологічні помилки, адже публікації у міжнародних базах Scopus чи Web of Science зараз легко купуються на чорному ринку академічних послуг. Наприклад, купівля першого авторства в чужій готовій статті коштує близько 1000 доларів, що дозволяє недоброчесним людям без жодних зусиль очолювати державні рейтинги. Причому нова система повністю ігнорує викладацьку діяльність, знецінюючи час, який професори витрачають на навчання студентів, і карає за тривалі дослідження. Оскільки оцінка ведеться за короткий дворічний період, вчені з масштабними, фундаментальними проєктами, які потребують від 3 до 5 років роботи до моменту публікації, гарантовано програють тим, хто щомісяця випускає дрібні статті.
Отже, нова система знецінює прикладну науку, адже орієнтується переважно на теоретичні тексти, залишаючи на низу рейтингу винахідників, які створюють реальні технології чи працюють на оборонний сектор. Крім того, вона абсолютно ігнорує регіональний контекст, змушуючи науковців із прифронтових зон чи деокупованих територій, які втратили свої лабораторії та фізичну можливість проводити експерименти, на рівних конкурувати з колегами з тилових міст або тривалих закордонних відряджень.
Впровадження цих індивідуальних рейтингів до того ж грубо порушує трудове законодавство та принцип рівної оплати за рівну працю. Науковці, які виконують однаковий обсяг роботи на однакових посадах в одному інституті, отримуватимуть кардинально різні гроші лише через позицію в комп’ютерній базі. Замість системного підвищення базових зарплат для всієї сфери держава впроваджує тимчасові дворічні бонуси, які навіть не враховуються при розрахунку пенсій чи відпускних.
Такий підхід повністю суперечить європейським практикам фінансування, де гроші у вигляді грантів виділяють під майбутню перспективну ідею та план її реалізації, тоді як українська система платить за минулі заслуги, що ніяк не гарантує появу нових досліджень. До того ж європейські гранти завжди стимулюють командну роботу та об’єднання наукових груп, а індивідуальний рейтинг НСД змушує колег всередині однієї лабораторії конфліктувати та ворогувати між собою за першість у списку авторів. Держава через автоматизовану систему просто втручається у внутрішню кадрову політику університетів та установ НАНУ, руйнуючи їхню автономію та нав’язуючи власні критерії успішності.
Ціна наукового ступеня: як українська наука перетворюється на привілей для заможних
Сучасний стан українського наукового простору вже давно демонструє ознаки глибокої та комплексної кризи, в якій воєнні руйнування дослідницької інфраструктури лише підсвітили хронічні внутрішні хвороби системи у вигляді тотальної бюрократизації, інституційної корупції та фінансової сегрегації, які перетворюють здобуття наукових ступенів на привілей для заможних.
Реформа, що запровадила захисти через разові спеціалізовані вчені ради, замість очікуваного європейського очищення переклала весь фінансовий тягар безпосередньо на плечі шукачів наукового визнання. Сьогодні офіційне забезпечення одного захисту, що включає оплату праці опонентів, нарахування єдиного соціального внеску та покриття накладних витрат університету, вимагає від аспіранта від 30 000 до 60 000 гривень.
Цей легальний грошовий бар’єр викликав аномальний штучний попит, спровокований прагненням чоловіків призовного віку отримати відстрочку від мобілізації через навчання. Заклади вищої освіти миттєво відреагували на зміни ринку, піднявши вартість контрактного навчання до максимально дозволеного законодавством рівня, що паралельно стимулювало розгортання тіньового бізнесу. Відтепер вартість написання кандидатської дисертації «під ключ» комерційними структурами оцінюється у межах від 120 000 до 200 000 гривень.
Паразитування на потребах дослідників продовжується і на етапі виконання обов’язкових вимог до публікацій, де вітчизняні фахові видання категорії «Б», затверджені профільним міністерством, перетворилися на закриті комерційні платформи. Обов’язкова наявність 3-5 статей для допуску до захисту змушує авторів сплачувати за кожну роботу так званий «благодійний внесок» у розмірі від 2 500 до 5 000 гривень.
Вихід на міжнародну арену, необхідний для верифікації результатів у базах Scopus або Web of Science, стає для більшості взагалі неможливим, оскільки вартість редакційного збору (APC) у рейтингових іноземних журналах коливається від 500 до 2 500 доларів США. Зважаючи на те, що середня заробітна плата українського науковця становить близько 12 000 гривень, такий фінансовий розрив фактично блокує інтеграцію у світовий простір та виштовхує авторів у сіру зону низькоякісних «хижацьких» видань, які торгують індексацією.
Разм з цим країну охопила криза академічної доброчесності, де перевірка текстів на унікальність перетворилася на формальний ритуал через промислові масштаби фабрикації матеріалів. Тіньові фірми навчилися успішно обходити алгоритми антиплагіатних програм, використовуючи можливості штучного інтелекту та інструменти автоматичного перефразування. Навіть у поодиноких випадках публічного викриття плагіату у текстах високопосадовців чи керівників університетів діє система судових індульгенцій. Через процедурні зачіпки та недосконалість регламентів суди регулярно блокують рішення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) про позбавлення наукових ступенів, демонструючи повну відсутність невідворотності покарання за інтелектуальну крадіжку.
Матеріальне забезпечення галузі теж залишається критичним, оскільки фінансування відбувається суто за залишковим принципом. Державні асигнування майже повністю поглинаються виплатою мінімальних посадових окладів та оплатою комунальних послуг інститутів, не залишаючи ресурсів на закупівлю елементарних хімічних реактивів, модернізацію застарілих лабораторій чи ремонт дослідницького обладнання. Прозорий конкурсний механізм через Національний фонд досліджень України охоплює лише мізерну частку загального бюджету, тоді як решта фінансових потоків досі розподіляється кулуарно та непрозоро, підтримуючи радянську модель утримання неефективних установ замість фінансування конкретного наукового результату.
Логічним наслідком цього комплексу проблем став масштабний відтік мізків, який уже позбавив Україну понад 12% провідних дослідників та викладачів, що виїхали за кордон або перемістилися всередині країни. Найбільш перспективна наукова молодь, отримавши досвід роботи в європейських лабораторіях за міжнародними грантовими програмами, остаточно інтегрується в західні інституції, оскільки українська академічна система через низькі зарплати та принизливу бюрократію не здатна запропонувати їм жодних стимулів для повернення.
Головна вада нової системи полягає в тому, що вона намагається виміряти якість інтелекту суто механічною математикою, повністю ігноруючи реальні умови, в яких опинилися люди. Цифровізація не лікує хронічно хвору систему, а лише змушує вчених пристосовуватися до нових алгоритмів, де замість реальної співпраці та глибоких досліджень індивідуальні рейтинги провокують внутрішню ворожнечу за показники та стимулюють вигадувати нові схеми для штучного «прокачування» звітів. Держава фактично переклала відповідальність за реформу на комп’ютерну програму, яка через технічну недосконалість та відсутність базового фінансування не здатна відрізнити справжній науковий прорив від купленої активності, що остаточно знецінює працю науковців і прискорює руйнацію вітчизняних інституцій.
