На п’ятому році повномасштабної війни проблема укриттів в Україні, на жаль, не перейшла до розряду вирішених. Навпаки, про неї говорять усе частіше. В медіа та соцмережах люди нарікають на відсутність можливості задовольнити базову потребу – у безпеці. Пліснява, бруд, задуха, відсутність місць, де можна сісти, а іноді – просто зачинені двері під час тривоги. Так описують українці свій досвід користування найближчими бомбосховищами.
Навіть там, де укриття формально існують, їхня придатність до використання часто викликає сумніви.
У цьому сенсі проблема укриттів давно вже вийшла за межі інфраструктурної. Йдеться про якість управління, відповідальність і здатність держави забезпечити базову функцію – доступ до захисту в момент загрози.
Облік без гарантії
За офіційними даними міських рад, які оприлюднив ресурс “Слово і діло”, рахунок укриттів в Україні йде на сотні й тисячі. У Києві – понад чотири тисячі об’єктів, в Одесі, Запоріжжі, Чернігові – понад тисячу, у більшості обласних центрів – від кількох сотень до восьмисот.
Ці цифри створюють враження розгалуженої системи. Але за ними стоїть інша реальність: за оцінками МВС, мережа захисних споруд покриває лише близько половини населення країни. І навіть цей показник не враховує фактичного стану укриттів.
Переважна більшість із них – найпростіші конструкції, тобто підвали та цокольні приміщення. Їхня придатність залежить не від стандарту, а від конкретних умов: чи є вентиляція, чи проведене прибирання, чи взагалі можна туди за потреби потрапити.
Формальна наявність не означає функціональності.
Географія укриттів: багато – не означає достатньо
Кількісно система укриттів в Україні виглядає масштабною, але її розподіл і якість залишаються нерівномірними. За даними міських рад, найбільший фонд захисних споруд зосереджений у великих містах і прифронтових регіонах, однак навіть ці показники не гарантують реального покриття потреб населення.
Абсолютним лідером є Київ – понад 4300 укриттів. Водночас майже всі вони – найпростіші, тобто підвали або цокольні приміщення, які лише частково відповідають вимогам безпеки. Значно менше повноцінних сховищ, а мобільні укриття поки що залишаються радше планом, ніж розгорнутою мережею.
Далі – Одеса, Запоріжжя та Чернігів, де кількість укриттів перевищує тисячу. У цих містах, як і в столиці, домінують найпростіші укриття, хоча, наприклад, Одеса має помітно більшу частку протирадіаційних споруд, а Запоріжжя й Чернігів – значну кількість сховищ через близькість до зони бойових дій.
У середньому сегменті – від 400 до 800 укриттів – перебувають Дніпро, Житомир, Хмельницький, Херсон, Луцьк, Миколаїв, Чернівці та Суми. Тут структура фонду різниться: десь переважають підвали, десь – сховища або мобільні укриття. Наприклад, у Херсоні – найбільша кількість мобільних споруд, тоді як у Миколаєві співвідношення між сховищами і найпростішими укриттями майже рівномірне.
Найменше укриттів мають Полтава, Ужгород, Кропивницький, а також Вінниця та Івано-Франківськ. В останніх двох – найнижчі показники серед обласних центрів, що частково пояснюється меншою інтенсивністю повітряних тривог, але не знімає питання готовності до загроз.
Окремі міста взагалі не надали інформації на запит журналістів, або обмежили доступ до неї з міркувань безпеки, як це зробили у Харкові. Ця статистика демонструє ключову особливість: навіть у містах із найбільшою кількістю укриттів основу становлять найпростіші приміщення. Вони формально збільшують загальні показники, але не завжди забезпечують належний рівень захисту. Тож у підсумку кількість укриттів і рівень безпеки залишаються різними показниками.
Нерівність як норма
Система укриттів в Україні функціонує без єдиної логіки. Це прямо випливає з нормативної бази, яка поєднує обов’язкові вимоги з положеннями, що залишаються на розсуд балансоутримувача.
Дмитро Лубінець звертає увагу, що саме ця розмитість створює принципову нерівність: в одних громадах укриття обладнані вентиляцією, доступні й придатні для тривалого перебування, в інших — залишаються формальними приміщеннями, які складно використовувати навіть короткий час.
Моніторингові візити Офісу омбудсмана лише підтверджують цю картину: частина укриттів не функціонує взагалі, багато не мають базових умов – води, санітарного обладнання, належної вентиляції. Окремою проблемою є недоступність для маломобільних людей.
Це не питання окремих порушень. Це різні системи якості, які співіснують у межах однієї країни.
Відсутній відповідальний
Ключовий дефіцит – відповідальність. У значній частині випадків не існує чітко визначеної особи, яка відповідає за конкретне укриття: його стан, доступність, відкритість під час тривоги.
Ця проблема особливо загострюється там, де укриття розташовані у приватній власності. Власник може погодитися включити приміщення до фонду захисних споруд або відмовитися. Механізмів впливу на його рішення практично немає.
Навіть у випадках, коли укриття офіційно існує, доступ до нього може залежати від рішення або дій конкретної людини – охоронця, управителя, голови ОСББ. Тож у критичний момент система зводиться до людського фактора.
Зачинені двері
Окремі резонансні випадки показали, що проблема доступу не є гіпотетичною. Ситуації, коли люди не можуть потрапити в укриття через зачинені двері, стали частиною суспільного досвіду війни.
Це оприявнює важливу суперечність: укриття мають бути одночасно відкритими для всіх під час тривоги і захищеними від зловживань у мирний час. Спроби вирішити це через технічні рішення – автоматичні замки, системи доступу – працюють нерівномірно і не охоплюють усю мережу.
У підсумку доступ до укриття залишається непередбачуваним.
Інформація, якій не довіряють
На цьому тлі проблема інформування не є другорядною. Якщо людина не може швидко знайти укриття або не впевнена в достовірності даних, система втрачає сенс ще до моменту фізичного доступу.
Саме на цей аспект звертає увагу програма Transparency International Ukraine у межах ініціативи «Прозорі міста». Громадська перевірка пропонує просту дію: знайти офіційну мапу укриттів і оцінити, наскільки це реально зробити.
Результати таких перевірок уже зараз вказують на типові проблеми:
- складність пошуку самих мап;
- незручність користування з телефону;
- відсутність чіткої навігації;
- невідповідність між позначками і реальними об’єктами.
Усе це створює ефект хибної орієнтації: інформація існує, але не допомагає у пошуку безпечних місць.
Розрив між політикою і практикою
Останні рішення держави, зокрема щодо обов’язкового будівництва укриттів у нових будинках, свідчать про спробу системного реагування на проблеми безпеки. Водночас вони не вирішують ключову проблему існуючого фонду, який формувався десятиліттями і часто перебуває у складному правовому та технічному стані.
Спроби модернізації гальмуються кількома факторами:
– тривалі процедури закупівель;
– дефіцит підрядників;
– складність будівництва нових підземних споруд;
– обмежений вплив на приватні об’єкти.
У результаті зміни відбуваються повільніше, ніж змінюється характер загроз.
Система, що потребує перезбирання
Проблема укриттів в Україні як така не зводиться до нестачі приміщень чи фінансування. Вона полягає у відсутності цілісної моделі безпеки: від стандартів і відповідальності до контролю і достовірної та доступної інформації.
Сьогодні ця система розпадається на кілька аспектів – нормативних, інфраструктурних, цифрових, які працюють нерівномірно і часто не синхронізовані між собою.
У таких умовах навіть значна кількість укриттів не гарантує безпеки. Вирішальним стає не факт їхнього існування, а передбачуваність доступу і придатність до використання.
І саме ці параметри залишаються найбільш вразливими.
